Бритва Московії, - Юрій Космина, політичний оглядач
Типовий портрет росіянина складений спостерігачами за кілька століть до появи на світ першого більшовика.
Днями на LB.ua вийшла стаття Віталія Портникова “Родина-Ложь”, у якій один із найавторитетніших росієзнавців української журналістики на прикладі Світлани Агеєвої (матері полоненого в Україні російського єфрейтора) розмірковує про природу “політичної культури “Батьківщини-Брехні”. Зі статтею, де міститься немало влучних оцінок патологій російської суспільної свідомості, можна було би залюбки погодитися, якби не одна нібито формальна деталь...

Говорячи про брехливість та безпринципність сучасного російського суспільства, яке насправді “не обманюється телевізійною пропагандою, а поділяє принципи й цінності цієї пропаганди”, та змальовуючи “прищеплену сторіччями хитрість виживання в державі-насильстві”, Портников чомусь робить із цих тез раптовий висновок: оця політична культура “Родіни-Лжи” — “головне цивілізаційне досягнення більшовизму”. “В результате победы большевиков в Гражданской войне сформировалось целое многомиллионное общество людей, которые прекрасно знали, чем отличается, условно говоря, белое от черного, добро от зла. Просто они не видели ничего аморального в поддержке зла, а к помощи добра прибегали тогда, когда это было им выгодно”, — пише Портніков, без жодних аргументів списуючи сьогоденні російські реалії на події сторічної давнини. Для чого автор наголошує на більшовизмі, стає зрозумілим із подальших рядків: “Украинская проблема в том, что этот ад – внутри нас самих. И это не ад «русского мира», это ад советской цивилизации с ее двоемыслием или троемыслием. Самое опасное – это уверить себя, что после нападения России на Украину наше общество враз «выздоровело», окончательно отказалось от восприятия советских ценностей”. Дуже вірні слова про те, що проблема цього “пекла всередині” актуальна й для України, і навіть після агресії Росії. Але у визначенні суті цього пекла Портніков припускається не менш небезпечної помилки, ніж “віра в раптове одужання суспільства від радянських цінностей”. Бо головна фіча “пекла радянської цивілізації” — якраз у тому, що не існує й ніколи не існувало жодної “радянської цивілізації”. А всі ці “радянські цінності” чи “цивілізаційні досягнення більшовизму” — лише порожні симулякри, вигадані російською інтелігенцією винятково для комфортного користування питомо російським “двоємислієм”.

Цінності та росієфобія

Коли маєш справу з Росією, найнебезпечніша з усіх можливих помилок — вірити давній російській інтелігентській легенді про те, що взагалі-то Росія біла, пухнаста і добре пахне, але чомусь зненацька звідкись прийшло якесь чергове Хуйло і все спаскудило. Бо у відповідь на цю легенду достатньо пригадати, що було на Росії до Хуйла, що було до того, що було до Хуйла, й так далі, й так далі — і врешті з'ясується, що легенда на те й легенда, щоб її парити сповненим гуманізму та політкоректності іноземним спостерігачам. А сувора реальність якраз у тому, що базові російські цінності, на яких і зав'язана “політична культура “Родіни-Лжи”, — Брехню, Рабство, Насильство, Безпринципність та Шовінізм — жодним чином не можна пов'язувати з 70-річним періодом правління однієї червонопузої партії. Принести їх із собою звідкись “в результаті Громадянської війни” більшовики ніяк не могли — адже ці цінності ніколи й не полишали території Московського царства, Російської імперії, СРСР, Російської Федерації чи як там іще це тюрма народів себе іменувала.

Можна було би назвати це твердження простою емоційною русофобією, якби не на диво одноголосні письмові свідчення десятків іноземних мандрівників протягом усіх століть існування Росії. Коли вперше розгортаєш, скажімо, легендарну книжку Астольфа де Кюстіна “Росія в 1839 році”, попервах дивуєшся: “Ну не може ж такого бути, щоби в Росії завжди незмінно зберігався радянсько-путінський рівень підлого рабського маразму? Може, просто за неймовірним збігом обставин у 1839 році в Московії утворився схожий політичний режим?” Але всі сумніви розвіюються, щойно після Кюстіна відкриваєш джерела XVIII, XVII, XVI сторіч... Не вірите — поклікайте навмання ось цю російську ециклопедичну добірочку іноземних “записок про Росію”: усе те, що нам навіть під час війни забороняють говорити про росіян правила політкоректності, європейські мандрівники півтисячоліття констатували прямим текстом. Наведемо лише кілька цитат (у російському перекладі з російського сайту, щоби уникнути можливих звинувачень у пересмикуванні):

“Все московиты или русские довольствуются более состоянием рабским, чем свободным, выдающимся блюстителем которого они считают собственного государя... Слуги большей частью обижаются на своих хозяев, если те их не наказывают как следует, ибо полагают, что не нравятся хозяевам, и считают признаком недовольства отсутствие побоев и брани”.
Алессандро Гваньїні, “Опис Московії”, 1578 рік

“Видя грубые и жестокие поступки с ними всех главных должностных лиц и других начальников, они так же бесчеловечно поступают друг с другом, особенно со своими подчиненными и низшими, так что самый низкий и убогий крестьянин (как они называют простолюдина), унижающийся и ползающий перед дворянином, как собака, и облизывающий пыль у ног его, делается несносным тираном, как скоро получает над кем-нибудь верх. От этого бывает здесь множество грабежей и убийств.

Что касается до верности слову, то русские большей частью считают его почти ни по чем, как скоро могут что-нибудь выиграть обманом и нарушить данное обещание. Поистине можно сказать (как вполне известно тем, которые имели с ними более дела по торговле), что от большого до малого (за исключением весьма немногих, которых очень трудно отыскать) всякий русский не верит ничему, что говорит другой, но зато и сам не скажет ничего такого, ла что бы можно было положиться. Эти свойства делают их презренными в глазах всех их соседей, особенно татар, которые считают себя гораздо честнее и справедливее русских. Те, которые внимательно обсуждали состояние обоих народов, полагают, что ненависть к образу правления и поступкам русских была до сих пор главной причиной язычества татар и их отвращения от христианской веры”.
Джильс Флетчер, “Про Державу Російську”, 1588

Зауважмо: наведений вище уривок — найкраща відповідь усім, хто списує менталітет московитів на “азіатщину”.

“...Они величайшие болтуны, лгуны, льстецы и лицемеры...”
Джон Мілтон, “Московія”, середина XVII (точна дата написання невідома)

“Плутовство, обман, трусость, неблагодарность, гордыня и недоверчивость — вот свойства, на коих замешен характер большинства русских... Подлинно верно, что если редко их видишь, внешними переменами обмануться можно, однако очень скоро выдают они себя скверными поступками, а раз в сношения с ними вступивши и близко их наблюдая, цену им узнаёшь. Рожденные рабами, способны они на самые ужасные низости; ежели хотят добиться цели, подчиненных третируют безжалостнейшим образом... Ненависть их к иностранцам так велика, что и вообразить невозможно...”
Карл Вільгельм Фінк фон Фінкенштейн, “Загальний звіт про російський двір” (1748)

Повірте, ці цитати довго відшукувати не довелося — це перші-ліпші згадки про “національний характер” росіян, знайдені при підготовці статті в нотатках європейських подорожніх. Як бачимо, усі ті риси, які Віталій Портніков пояснює “перемогою більшовиків у громадянській війні”, підозріло нагадують типовий портрет росіянина, складений спостерігачами за кілька століть до появи на світ першого більшовика.
Повний текст

Коментарі