Нова країна «Новоукраінія»
Частина 2 (частину 1 див. тут):
Підсумки 2010 р. та завданння українства
Роман ЧЕРНІГА, доктор фізико-математичних наук, для ВН
У лютому минув перший рік відтоді, як біло-голуба влада реалізовує своє гасло «Будуємо нову країну». Нагадаю, що в 2010 р. цим слоганом була обвішана вся Україна, в Києві ще й досі можна побачити більдборди з цим претензійним лозунгом. Настав час підбити річні підсумки.
Природно, що розпочати варто з спіхів в економіці та підвищенні рівня життя народу, адже ПР завжди наголошувала, що саме в них справжня команда професіоналів. З економікою явно не склалося, бо головний економічний показник, ріст ВВП країни, виявився ганебно низьким: це лише 4,2 відсотка (офіційні дані Держкомстату ). В ухваленому бюджеті на 2011 р. передбачено 4,5 відсотка. З такими щорічними темпами росту ВВП докризовий рівень ВВП 2008 року буде досягнуто лише в 2013р. ( в 2009 р. було падіння ВВП на 15 відсотків). Нагадаю, що В.Янукович у передвиборчих обіцянках наголошував, що економіка є основою всього і обіцяв вивести Україну до двадцятки країн світу з найвищим ВВП. Зрозуміло, що та обіцянка була розрахована лише на «лохів», але на такий низький ріст ВВП у 2010 р. «донецькі» явно не сподівалися. З підвищенням рівня життя народу слалося ще гірше. Хоча влада устами високопосадовців та лідерів ПР старанно всім втокмачує про його реальне зростання на 5 або й 10 відсотків, проте абсолютна більшість громадян вже добре знає, що означає лозунг «покращення життя вже сьогодні». Автор цих рядків як пересічний бюджетник та і з професійної цікавості вирішив формально обчислити своє «покращення життя» в 2010р. Для цього досить піти в бухгалтерію за місцем роботи та отримати виписку про зарплатню за 2009 та 2010 роки. Виявилося, що справді приріст сумарної зарплати в 2010 р. виявився на рівні 10 відсотків. Але лише врахування офіційної інфляції за 2010 р., яка складає майже ті ж 10 відсотків (9,4 за даними Держкомстату), відразу зводить той приріст до нуля. Якщо ж узяти до уваги той очевидний факт, що інфляція на товари і послуги щоденного і постійного вжитку була набагато вищою, то згадані вище відсотки інфляції треба помножити принаймні на два, а тому погіршення життя пересічних українців у 2010 р. є очевидним. Наприклад, у грудні 2009р. квартплата (разом з опаленням і електроенергією) у мене становила 416 грн., а в грудні 2010-го – вже 580 грн., тобто на 39 % більше; навіть скромне подорожчання київського метро з 1,7 грн. до 2 грн. еквівалентне 18 відсоткам інфляції на цю транспортну послугу. Про подорожчання продуктів харчування писати не буду: на більшість з них відсоток подорожчання не «держкомстатівські» 9,4%, а 30-50 відсотків. Вже й не згадую про ціну на гречку, бо я її не надто люблю, тому мені хоч тут повезло…
Очевидно, що теперішня влада дуже швидко зрозуміла, що покращення життя для «лохів» відбудеться в далекому майбутньому (коли олігархи дозріють до того, що прибутками треба ділитися з народом) . Отже, «донецькі» вирішили зосередитися на досягненні успіхів у побудові єдиного «Русскава міра» на теренах України, тобто зайнялася насадженням відомої церковно-ідеологічної доктрини нашого північно-східного сусіда. На жаль, успіхи тут виявилися вже реальними. За один рік були нівельовані практично всі досягнення помаранчевих, які не вкладаються в цю доктрину. Ось далеко не повний перелік: ліквідовано обов’язковість дубляжу іноземних фільмів українською мовою; ліквідовано синхронний переклад українською на єдиному державному каналі УТ1; ліквідовано вимогу для школярів здавати тести ЗНО саме українською мовою та необхідність знати українську мову при поступанні на спеціальності негуманітарного профілю; зменшено розмір премій лавреатам Шевченківської премії за 2010р., а в цьому році вже зменшено, власне, кількість цих премій. Якщо до цього додати очевидне масове ігнорування чинного законодавства про мову реклами (досить походити вулицями Києва і переконатися, що російська і англійська мова масово замінює українську на кожному кроці) та неприховане вивищення УПЦ Московського патріархату серед інших конфесій (досить згадати про перенайменування вул. І. Мазепи та виселення з Києво-Печерської Лаври культурних і наукових установ на догоду саме цій церкві), то стає очевидним, що всі свої зусилля «донецькі» зосередили на гуманітарній сфері. Причому, на 20011 рік вже задекларовано подальші українофобські заходи, зокрема законотворчі: прийняття нового закону про функціювання мов (тобто фактичне надання російській мові статусу державної), зняття гарантованої 50 відсоткової квоти на українську поп-музику на всіх FM радіостанціях (відповідний законопроект вже пройшов перше читання); внесення змін до державного гімну (відповідний законопроект вже зареєстровано)…
Все це чітко вказує на те, що гуманітарний блок нинішньої влади працює в напрямі створення нової етнокультурної спільноти в Україні. Очевидно заплановано виростити нову генерацію громадян, для яких буде характерною російсько-українська двомовність, приналежність до так званого єдиного «Русскава міра» та повна культурна, духовна і ментальна залежність від Росії. Хоча в ЗМІ та в середовищі опозиції цю політику пов’язують перш за все з міністром освіти і науки, проте є вагомі підстави вважати, що сам президент та його найближче оточення повністю поділяють те, про що відверто говорить цей українофоб. Яскравим підтвердження цьому стала нещодавня історія з ви- лученням В.Шкляра зі списку лауреатів Шевченківської премії тільки через його заклик змінити міністра Д. Табачника. І це не повинно нікого дивувати – для всіх «донецьких" є природною культурна, духовна і ментальна залежність від Росії. Проблема полягає в тому, що вони не можуть (та й не бажають) збагнути, що, принаймні, половина країни хоче жити по-іншому. Вони вважають, що проблема лише з трьома областями Галичини, а решта населення України – це субетнос російського народу (звичайно, що офіційно це поки що не проголошується). Виходячи з певних тактичних міркувань, Галичину та деякі інші області Західної України поки що залишили в спокої. У решті областей розпочалося масове полювання за тими, хто ще має сміливість називати себе українським націоналістом чи патріотом. Зокрема, з цією метою було розкручено справу «теракту» зі знищення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Ця справа за рівнем своєї абсурдності є незбагненною для цивілізованого світу. Чи може хто-небудь собі уявити, що на приватному подвір’ї, скажімо, в Дрездені збудували пам’ятник Адольфу Гітлєру ? Давайте, читачу, уявимо, що таки збудували і тому німецькі патріоти зруйнували той пам’ятник. Чи може хто-небудь собі уявити, що німецька поліція запроторить без суду і слідства до в’язниці два десятки німецьких патріотів тільки за те, що є лише підозри (доказів нема!) про їхню причетність до цього «злочину» ? Зрозуміло, що все вищенаписане сприймається в цивілізованому світі як сюрреалізм, але в Україні – це вже доконаний факт: низка українських патріотів з різних областей України вже два місяці сидять в Запорізькому СІЗО тільки за те, що є підозри у скоєнні ними злочину.
Створення нової етнокультурної спільноти в Україні особливо яскраво проявляється в електронних ЗМІ. Зараз в нашій 46-мільйонній країні нема жодного україномовного телеканалу, хоча ще рік тому 1-й національний канал майже стовідсотково таким був. Тепер на цьому каналі української мови чутно не більше, ніж у часи СРСР !!! Для порівняння: в Польщі, де автор цих рядків практично щороку проводить декілька тижнів, є три загальнонаціональні державні канали TVP1, TVP2 i TVP3, на яких не польську мову можна почути лише в американських (французьких, німецьких) фільмах. Детально писати про очевидну русифікаторську політику потужних приватних каналів в Україні, на кшталт «Інтер», «1+1», «ІСТV», «СТБ» чи «Новий канал», нема сенсу. Досить у зручний вечірній час поклацати телевізор і переконатися, що всі найпопулярніші приватні телеканали показують або російські фільми (найчастіше телесеріали), або різноманітні шоу, на яких українська мова займає щонайбільше кілька відсотків. Більше того, тепер навіть футбольні матчі коментуються в двомовному режимі з очевидною метою звузити сферу вживання української мови і в спорті.
Найпопулярніше державне радіо «Промінь» після реалізації слогану «Ви слухаєте Промінь—новий Промінь» перетворилося на типове розважальне FM для невибагливого слухача. Зокрема, всі політико-економічні передачі в прямому ефірі там замінені футбольними передачами в прямому ефірі, які нагадують трагікомедійне шоу. Наприклад, кожного ранку о 9:20 год. одній і ті ж Миколи та Івани Григоровичі, україномовний (!) вболівальник «Шахтаря» з Києва (!) та ще декілька футбольних «проФФесорів» в прямому ефірі торочать свої «глибокомудрі» сентенції про останні футбольні перипетії, а ведучі їм лише підтакують. Часто-густо в «обговорення» в прямому ефірі вклинюється малограмотний вболівальник з Білої Церкви, який не знає жодної мови, тому радіо «Промінь» мимоволі пропагує нове україно-російське нарєчіє. Хіт-паради поп-музики на теперішньому радіо «Промінь» займають чи не центральне місце. Музика, яка там пропагується, розрахована на типового «хохла», для якого почути скажімо 10-й номер з Пітерського радіо чарту чи 20-й номер з радіо чарту країн СНД– це неймовірне щастя.
Очевидно, що все це дуже до вподоби теперішньому прем’єру-міністру України та абсолютній більшості членів кабміну, для яких українська мова є чужою. Цікаво, що теперішні очільники гуманітарної політики це особливо і не приховують. Наприклад, 22 лютого в ЗМІ прозвучала новина від Г.Герман про те, що українській мові ніщо не загрожує і всі можновладці посилено вивчають державну мову. А читання прем’єру-міністром з папірця кількох рядків Шевченка 9 березня вона оцінила як «знаменитий» виступ по-українськи. Хтось собі може уявити, що, скажімо, в Польщі змінилася влада і новому керівництву країни доводиться посилено вивчати польську мову ?! Хіба не очевидно, що знання державної мови є попередньою умовою та кваліфікаційною вимогою для обіймання керівної посади в цивілізованій державі ?!
Як можна протидіяти плану побудови Новоукраінії, тобто Росії-2, в Україні за теперішніх умов ?
Оскільки у ВР відсутня об’єднана опозиція, то надії на ефективність парламентських методів боротьби виглядають примарними. Найефективнішим методом мають стати масові вуличні акції з вимогами зміни соціально-економічної та гуманітарної політики теперішньої влади. Такі акції швидше за все виникнуть спонтанно внаслідок реформ пенсійного та трудового законодавства як стихійні бунти. Проте залишається відкритим питання, чи знайдеться політична сила, здатна очолити та спрямувати в цивілізоване русло ці акції. З другого боку, агресивні методи боротьби влади з опозицією ставлять під сумнів можливість повторення суто мирного Майдану-2004.
Інший важливий метод опору реалізації плану «Росія-2» в Україні – це консолідація інтелектуальної еліти, відомих спортсменів та поп-зірок на ґрунті збереження української ідентичності та просування європейських цінностей в Україні. Маститі академіки і активні науковці, професура і вчителі, письменники і митці повинні всіма доступними способами, зокрема через вітчизняні і закордонні ЗМІ, послідовно обґрунтовувати важливість розвитку української культури, науки, освіти та безальтернативність європейського шляху для України. Бути вічним буфером між Росією і Євросоюзом – це шлях в нікуди, який за 19 років незалежності вже завів Україну на задвірки Європи (передостаннє місце серед європейських країн за ВВП на душу населення та за індексом людського розвитку).
Не менш важливим буде сміливість та вміння в кожного «маленького українця» опиратися попихачам «донецької» влади у буденному житті та на роботі. Добре відомо, що серед українців завжди вистачало не тільки героїв, але й прислужників для будь-якої неукраїнської влади. Зрозуміло, що кількість героїв не може обчислюватися мільйонами, але достатньо тримати певний рівень порядності та відпірності мільйонами громадян аби не опинитися серед прислужників та ср…лизів. На жаль, місцеві вибори 2010р. показали, що прислужників у теперішньої влади вистачає, адже «правильні» протоколи писалися не в ЦВК, а на місцях – в ДВК, де працювало загалом близько 500 000 «маленьких українців».
І чи не найважливіше, що має допомогти в цьому русі опору – це наявність достатньої кількості непродажних та високопрофесійних ЗМІ, особливо телеканалів. Наприклад, в Україні ще залишилося принаймні два загальнонаціональні непродажних телеканали (5-й і ТВІ), але з їхньою високою професійністю не все гаразд. Наприклад, виглядає ганебним, коли журналіст телеканалу запрошує до студії або приходить до високопосадовця брати інтерв’ю, але не задає гострих питань, не реагує на очевидне пересмикування фактів (а часто-густо – нахабну брехню) при відповіді на запитання, боїться зупинити беззмістовний словесний потік цього можновладця тощо. Кричущою неповагою до телеглядачів є багаторазова присутність в ефірі дуже обмеженої кількості одних і тих самих «говорунів» від провідних політичних сил – ПР і БЮТ (вся країна знає цей короткий список прізвищ). Більше того, кожен з цих «говорунів» готовий дискутувати на будь-яку тему. Часто це перетворюється в повний абсурд, адже пересічний телеглядач більш компетентний у певних питаннях, ніж партійний «говорун». Невже так важко обмежити присутність на телеканалі одних і тих же «говорунів», аргументуючи це необхідністю презентувати думки різних політиків, а не одних і тих же ?!
Автор свідомий того, що наведений перелік неповний і сподівається, що читачі запропонують інші ефективні методи протидії плану побудови Росії-2 в Україні.
Підсумки 2010 р. та завданння українства
Роман ЧЕРНІГА, доктор фізико-математичних наук, для ВН
У лютому минув перший рік відтоді, як біло-голуба влада реалізовує своє гасло «Будуємо нову країну». Нагадаю, що в 2010 р. цим слоганом була обвішана вся Україна, в Києві ще й досі можна побачити більдборди з цим претензійним лозунгом. Настав час підбити річні підсумки.
Природно, що розпочати варто з спіхів в економіці та підвищенні рівня життя народу, адже ПР завжди наголошувала, що саме в них справжня команда професіоналів. З економікою явно не склалося, бо головний економічний показник, ріст ВВП країни, виявився ганебно низьким: це лише 4,2 відсотка (офіційні дані Держкомстату ). В ухваленому бюджеті на 2011 р. передбачено 4,5 відсотка. З такими щорічними темпами росту ВВП докризовий рівень ВВП 2008 року буде досягнуто лише в 2013р. ( в 2009 р. було падіння ВВП на 15 відсотків). Нагадаю, що В.Янукович у передвиборчих обіцянках наголошував, що економіка є основою всього і обіцяв вивести Україну до двадцятки країн світу з найвищим ВВП. Зрозуміло, що та обіцянка була розрахована лише на «лохів», але на такий низький ріст ВВП у 2010 р. «донецькі» явно не сподівалися. З підвищенням рівня життя народу слалося ще гірше. Хоча влада устами високопосадовців та лідерів ПР старанно всім втокмачує про його реальне зростання на 5 або й 10 відсотків, проте абсолютна більшість громадян вже добре знає, що означає лозунг «покращення життя вже сьогодні». Автор цих рядків як пересічний бюджетник та і з професійної цікавості вирішив формально обчислити своє «покращення життя» в 2010р. Для цього досить піти в бухгалтерію за місцем роботи та отримати виписку про зарплатню за 2009 та 2010 роки. Виявилося, що справді приріст сумарної зарплати в 2010 р. виявився на рівні 10 відсотків. Але лише врахування офіційної інфляції за 2010 р., яка складає майже ті ж 10 відсотків (9,4 за даними Держкомстату), відразу зводить той приріст до нуля. Якщо ж узяти до уваги той очевидний факт, що інфляція на товари і послуги щоденного і постійного вжитку була набагато вищою, то згадані вище відсотки інфляції треба помножити принаймні на два, а тому погіршення життя пересічних українців у 2010 р. є очевидним. Наприклад, у грудні 2009р. квартплата (разом з опаленням і електроенергією) у мене становила 416 грн., а в грудні 2010-го – вже 580 грн., тобто на 39 % більше; навіть скромне подорожчання київського метро з 1,7 грн. до 2 грн. еквівалентне 18 відсоткам інфляції на цю транспортну послугу. Про подорожчання продуктів харчування писати не буду: на більшість з них відсоток подорожчання не «держкомстатівські» 9,4%, а 30-50 відсотків. Вже й не згадую про ціну на гречку, бо я її не надто люблю, тому мені хоч тут повезло…
Очевидно, що теперішня влада дуже швидко зрозуміла, що покращення життя для «лохів» відбудеться в далекому майбутньому (коли олігархи дозріють до того, що прибутками треба ділитися з народом) . Отже, «донецькі» вирішили зосередитися на досягненні успіхів у побудові єдиного «Русскава міра» на теренах України, тобто зайнялася насадженням відомої церковно-ідеологічної доктрини нашого північно-східного сусіда. На жаль, успіхи тут виявилися вже реальними. За один рік були нівельовані практично всі досягнення помаранчевих, які не вкладаються в цю доктрину. Ось далеко не повний перелік: ліквідовано обов’язковість дубляжу іноземних фільмів українською мовою; ліквідовано синхронний переклад українською на єдиному державному каналі УТ1; ліквідовано вимогу для школярів здавати тести ЗНО саме українською мовою та необхідність знати українську мову при поступанні на спеціальності негуманітарного профілю; зменшено розмір премій лавреатам Шевченківської премії за 2010р., а в цьому році вже зменшено, власне, кількість цих премій. Якщо до цього додати очевидне масове ігнорування чинного законодавства про мову реклами (досить походити вулицями Києва і переконатися, що російська і англійська мова масово замінює українську на кожному кроці) та неприховане вивищення УПЦ Московського патріархату серед інших конфесій (досить згадати про перенайменування вул. І. Мазепи та виселення з Києво-Печерської Лаври культурних і наукових установ на догоду саме цій церкві), то стає очевидним, що всі свої зусилля «донецькі» зосередили на гуманітарній сфері. Причому, на 20011 рік вже задекларовано подальші українофобські заходи, зокрема законотворчі: прийняття нового закону про функціювання мов (тобто фактичне надання російській мові статусу державної), зняття гарантованої 50 відсоткової квоти на українську поп-музику на всіх FM радіостанціях (відповідний законопроект вже пройшов перше читання); внесення змін до державного гімну (відповідний законопроект вже зареєстровано)…
Все це чітко вказує на те, що гуманітарний блок нинішньої влади працює в напрямі створення нової етнокультурної спільноти в Україні. Очевидно заплановано виростити нову генерацію громадян, для яких буде характерною російсько-українська двомовність, приналежність до так званого єдиного «Русскава міра» та повна культурна, духовна і ментальна залежність від Росії. Хоча в ЗМІ та в середовищі опозиції цю політику пов’язують перш за все з міністром освіти і науки, проте є вагомі підстави вважати, що сам президент та його найближче оточення повністю поділяють те, про що відверто говорить цей українофоб. Яскравим підтвердження цьому стала нещодавня історія з ви- лученням В.Шкляра зі списку лауреатів Шевченківської премії тільки через його заклик змінити міністра Д. Табачника. І це не повинно нікого дивувати – для всіх «донецьких" є природною культурна, духовна і ментальна залежність від Росії. Проблема полягає в тому, що вони не можуть (та й не бажають) збагнути, що, принаймні, половина країни хоче жити по-іншому. Вони вважають, що проблема лише з трьома областями Галичини, а решта населення України – це субетнос російського народу (звичайно, що офіційно це поки що не проголошується). Виходячи з певних тактичних міркувань, Галичину та деякі інші області Західної України поки що залишили в спокої. У решті областей розпочалося масове полювання за тими, хто ще має сміливість називати себе українським націоналістом чи патріотом. Зокрема, з цією метою було розкручено справу «теракту» зі знищення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Ця справа за рівнем своєї абсурдності є незбагненною для цивілізованого світу. Чи може хто-небудь собі уявити, що на приватному подвір’ї, скажімо, в Дрездені збудували пам’ятник Адольфу Гітлєру ? Давайте, читачу, уявимо, що таки збудували і тому німецькі патріоти зруйнували той пам’ятник. Чи може хто-небудь собі уявити, що німецька поліція запроторить без суду і слідства до в’язниці два десятки німецьких патріотів тільки за те, що є лише підозри (доказів нема!) про їхню причетність до цього «злочину» ? Зрозуміло, що все вищенаписане сприймається в цивілізованому світі як сюрреалізм, але в Україні – це вже доконаний факт: низка українських патріотів з різних областей України вже два місяці сидять в Запорізькому СІЗО тільки за те, що є підозри у скоєнні ними злочину.
Створення нової етнокультурної спільноти в Україні особливо яскраво проявляється в електронних ЗМІ. Зараз в нашій 46-мільйонній країні нема жодного україномовного телеканалу, хоча ще рік тому 1-й національний канал майже стовідсотково таким був. Тепер на цьому каналі української мови чутно не більше, ніж у часи СРСР !!! Для порівняння: в Польщі, де автор цих рядків практично щороку проводить декілька тижнів, є три загальнонаціональні державні канали TVP1, TVP2 i TVP3, на яких не польську мову можна почути лише в американських (французьких, німецьких) фільмах. Детально писати про очевидну русифікаторську політику потужних приватних каналів в Україні, на кшталт «Інтер», «1+1», «ІСТV», «СТБ» чи «Новий канал», нема сенсу. Досить у зручний вечірній час поклацати телевізор і переконатися, що всі найпопулярніші приватні телеканали показують або російські фільми (найчастіше телесеріали), або різноманітні шоу, на яких українська мова займає щонайбільше кілька відсотків. Більше того, тепер навіть футбольні матчі коментуються в двомовному режимі з очевидною метою звузити сферу вживання української мови і в спорті.
Найпопулярніше державне радіо «Промінь» після реалізації слогану «Ви слухаєте Промінь—новий Промінь» перетворилося на типове розважальне FM для невибагливого слухача. Зокрема, всі політико-економічні передачі в прямому ефірі там замінені футбольними передачами в прямому ефірі, які нагадують трагікомедійне шоу. Наприклад, кожного ранку о 9:20 год. одній і ті ж Миколи та Івани Григоровичі, україномовний (!) вболівальник «Шахтаря» з Києва (!) та ще декілька футбольних «проФФесорів» в прямому ефірі торочать свої «глибокомудрі» сентенції про останні футбольні перипетії, а ведучі їм лише підтакують. Часто-густо в «обговорення» в прямому ефірі вклинюється малограмотний вболівальник з Білої Церкви, який не знає жодної мови, тому радіо «Промінь» мимоволі пропагує нове україно-російське нарєчіє. Хіт-паради поп-музики на теперішньому радіо «Промінь» займають чи не центральне місце. Музика, яка там пропагується, розрахована на типового «хохла», для якого почути скажімо 10-й номер з Пітерського радіо чарту чи 20-й номер з радіо чарту країн СНД– це неймовірне щастя.
Очевидно, що все це дуже до вподоби теперішньому прем’єру-міністру України та абсолютній більшості членів кабміну, для яких українська мова є чужою. Цікаво, що теперішні очільники гуманітарної політики це особливо і не приховують. Наприклад, 22 лютого в ЗМІ прозвучала новина від Г.Герман про те, що українській мові ніщо не загрожує і всі можновладці посилено вивчають державну мову. А читання прем’єру-міністром з папірця кількох рядків Шевченка 9 березня вона оцінила як «знаменитий» виступ по-українськи. Хтось собі може уявити, що, скажімо, в Польщі змінилася влада і новому керівництву країни доводиться посилено вивчати польську мову ?! Хіба не очевидно, що знання державної мови є попередньою умовою та кваліфікаційною вимогою для обіймання керівної посади в цивілізованій державі ?!
Як можна протидіяти плану побудови Новоукраінії, тобто Росії-2, в Україні за теперішніх умов ?
Оскільки у ВР відсутня об’єднана опозиція, то надії на ефективність парламентських методів боротьби виглядають примарними. Найефективнішим методом мають стати масові вуличні акції з вимогами зміни соціально-економічної та гуманітарної політики теперішньої влади. Такі акції швидше за все виникнуть спонтанно внаслідок реформ пенсійного та трудового законодавства як стихійні бунти. Проте залишається відкритим питання, чи знайдеться політична сила, здатна очолити та спрямувати в цивілізоване русло ці акції. З другого боку, агресивні методи боротьби влади з опозицією ставлять під сумнів можливість повторення суто мирного Майдану-2004.
Інший важливий метод опору реалізації плану «Росія-2» в Україні – це консолідація інтелектуальної еліти, відомих спортсменів та поп-зірок на ґрунті збереження української ідентичності та просування європейських цінностей в Україні. Маститі академіки і активні науковці, професура і вчителі, письменники і митці повинні всіма доступними способами, зокрема через вітчизняні і закордонні ЗМІ, послідовно обґрунтовувати важливість розвитку української культури, науки, освіти та безальтернативність європейського шляху для України. Бути вічним буфером між Росією і Євросоюзом – це шлях в нікуди, який за 19 років незалежності вже завів Україну на задвірки Європи (передостаннє місце серед європейських країн за ВВП на душу населення та за індексом людського розвитку).
Не менш важливим буде сміливість та вміння в кожного «маленького українця» опиратися попихачам «донецької» влади у буденному житті та на роботі. Добре відомо, що серед українців завжди вистачало не тільки героїв, але й прислужників для будь-якої неукраїнської влади. Зрозуміло, що кількість героїв не може обчислюватися мільйонами, але достатньо тримати певний рівень порядності та відпірності мільйонами громадян аби не опинитися серед прислужників та ср…лизів. На жаль, місцеві вибори 2010р. показали, що прислужників у теперішньої влади вистачає, адже «правильні» протоколи писалися не в ЦВК, а на місцях – в ДВК, де працювало загалом близько 500 000 «маленьких українців».
І чи не найважливіше, що має допомогти в цьому русі опору – це наявність достатньої кількості непродажних та високопрофесійних ЗМІ, особливо телеканалів. Наприклад, в Україні ще залишилося принаймні два загальнонаціональні непродажних телеканали (5-й і ТВІ), але з їхньою високою професійністю не все гаразд. Наприклад, виглядає ганебним, коли журналіст телеканалу запрошує до студії або приходить до високопосадовця брати інтерв’ю, але не задає гострих питань, не реагує на очевидне пересмикування фактів (а часто-густо – нахабну брехню) при відповіді на запитання, боїться зупинити беззмістовний словесний потік цього можновладця тощо. Кричущою неповагою до телеглядачів є багаторазова присутність в ефірі дуже обмеженої кількості одних і тих самих «говорунів» від провідних політичних сил – ПР і БЮТ (вся країна знає цей короткий список прізвищ). Більше того, кожен з цих «говорунів» готовий дискутувати на будь-яку тему. Часто це перетворюється в повний абсурд, адже пересічний телеглядач більш компетентний у певних питаннях, ніж партійний «говорун». Невже так важко обмежити присутність на телеканалі одних і тих же «говорунів», аргументуючи це необхідністю презентувати думки різних політиків, а не одних і тих же ?!
Автор свідомий того, що наведений перелік неповний і сподівається, що читачі запропонують інші ефективні методи протидії плану побудови Росії-2 в Україні.
Коментарі