Олег Чорногуз, письменник:
"МЕРТВОНАРОДЖЕНІ СОРОМУ НЕ МАЮТЬ"
"... мені не потрібні брати, які приходять у мій будинок мене бити. Стрілятимуть доти, допоки вистріляють усі патрони, якщо зайдуть у мій  дім... Російський народ так налаштований, що вони підтримуватимуть своїх вождів до посиніння, якщо ті виступатимуть проти України, як сьогодні підтримують Путіна - більше 80% "російського населення”
                                          Леонід Кравчук, президент України
 
Пишучи ці рядки до популярного громадсько-політичного порталу “Воля народу”, я хочу додати ще й своєрідний епіграф до цієї вмотивовано-патріотичної назви - ПРАВДА НАРОДУ.
Хочеться запропонувати читачам та й усьому цивілізованому світу поставити, нарешті, крапку над “і”. Хочеться, щоб мій публіцистичний заклик став стартовим майданчиком для формування ідеології і стратегії усієї України.

Мені, як і всім чесним українцям перед правдою і нашою історією, хочеться відновити історичну справедливість. Саме тому я пропоную віднині писати (називати)  московита не "старшим братом", як він  сам себе свого часу назвав, а виключно “молодшим”, а московську церкву не материнською, а дочірньою. Навіть позашлюбною. Відповідно до історичної правди, а не до московських міфів, якими обросла московська історія, писана німцем і бузулуцьким татарином. А історична справедливість, як і правда, така: князь Андрій Боголюбський після того як зруйнував Київ, а по суті, і Київську митрополію, котра підпорядковувалася Вселенському патріархату, звернувся до Константинополя висвятити і для його новоствореного князівства свого митрополита, надавши таким чином князівству і його церкві самостійності. Адже він розумів: щоб отримати новостворений трон, князівству необхідне релігійне відродження регіону та зміцнення своєї влади за допомогою православної церкви, і вів боротьбу за душу кожного підлеглого у створенні і зміцненні цієї влади, повністю наслідуючи Київ із його уже на той час багатовіковою історією. Таку історію хотілося мати й князю - руйнівнику Києва. Боголюбський для цього в історичному плані зробив більш, ніж хто. Він і носився зі своєю ідеєю, не покладаючи рук. Він поставив перед собою мету: якщо не верховенство над Києвом, то хоч і у себе мати митрополію, рівнозначну Київській. Саме через церкву мала зміцнюватися єдність пастви і відповідно новонародженого «боголюбського» народу через боротьбу за кожну православну душу і віру в свого князя, і у його новостворене князівство. Головне - побільше отруйного церковного варива для парафіян у той далекий, не атеїстичний вік існування нової столиці Андрія Боголюбського - Володимира на Клязьмі.

Ця Боголюбська запаморочлива ідея фактично стала предтечею майбутнього “московського міра”, тобто того, як нині з легкої руки Петра ІІ, називається уже не московським, а “русскім міром”. Боголюбському не вдалося при житті його створити: ні московського, ні “русского”. Далі творили той “мір” і втілювали його ідею у життя вже послідовники Боголюбського. Адже при житті князю із Володимира на Клязьмі Вселенський патріархат (Константинополь) відмовив у “власній” митрополії. Та Боголюбський у своїй впертості не пас задніх. Він наперекір забороні посилає свого єпископа не до Києва, а до того ж таки Константинополя і з тим же проханням: освятити Володимирського єпископа на митрополита, і таким чином  позбутися верховенства Києва. Єпископ дорого заплатив за примхи свого князя - його стратили.
       Ідея суздальського князя на якийсь історичний час була похована. Але послідовники князя-руйнівника не могли заспокоїтися і в 1283 році вмовили уже київського митрополита Максима, грека за походженням, переїхати з древнього Києва до новонародженого Володимира на Клязьмі.

Така підступність новоявленого князівства збурила законних спадкоємців Києва. Зокрема, князівство Волинське і князівство Галицьке, які свято берегли пам’ять, історію Києва і вважали себе, а не город Володимир з його новою митрополією, законними спадкоємницями Русі. За мовою, культурою, традиціями, звичаями. Ці князівства й справді мали більше не тільки моральних, а й юридичних прав на створення релігійного осередку на теренах їхніх князівств, а не на землі князя-руйнівника. Гінці волинсько-галицькі також прибули з переконаними доказами і на своє законне право на спадкоємність Києва до того ж Константинополя. Вселенський патріарх уважно вислухав волинян-галичан і в 1303 році їхні зусилля не залишилися марними. Правда перемогла. Так і була створена Галицька-Волинська  митрополія, тобто своєрідний філіал уже зруйнованої Київської митрополії. Саме її  вперше й назвали Малою Руссю. Перебіжчик  митрополит Київський дістав титул Великої Русі. Так з’явилися чи не вперше церковні назви: Мала Русь і Велика Русь.

     Усі ці перші церковні терміни можна знайти і нині в архівах візантійських імператорів та вселенських патріархів. Саме там ми можемо зустріти таку назву Галицького князя Юрія ІІ (1335 рік), який іменується «Деі Гратія Дукс тотіус Руссіе міноріс», тобто малоросійський князь. Про це я вже писав у своїй статті “Духовний кілер” (книжка публіцистики “Діти колонії” (2011).
    Згодом вищезгадані церковні назви перейшли в адміністративні. Саме в цій церковній термінології і скрито те, чого ми досі не знаємо чи точніше знати не хочемо, не вивчаючи прискіпливо біографію свого народу. Латинська назва “мінор” і „майор” перекладаються як “менший”, і “більший”, або як „старший” і „молодший”. От звідки і пішов “старший брат” і “молодший брат”! Київський перебіжчик став називатися представником Великої Русі, а законні спадкоємці Києва – молодшими.
      Так воно й узаконилося, і досі мало хто знає справжню суть, коли, як і де народилися ці брати - старші і молодші. Але навіть за цією церковною назвою “старшим братом” все ж вважався Київський митрополит. Та ідея руйнівника Києва Андрія Боголюбського на території Московії не вмирала. Імперський дух від невеличкого князівства розростався до нечуваних розмірів і претензій. Хотілося ще більше і хотілося все те, що тобі не належить приписати саме собі коханому.

        На цьому “старшому” і “молодшому” у ті роки не ставилася крапка і не підводилася риска. І поміж галичан (Галицьке князівство) знайшовся свій перебіжчик по імені Петро. Йому також захотілося вищої влади і вагомішого титулу. Він у 1326 році стає не тільки  митрополитом Малої Русі, а ще й Великої. Ставши київським митрополитом, він об’єднав у своїй особі і Галичину, і Київщину. Перебігши, він і привіз у чужі Києву і Галичу землі і свій титул усієї Русі: Великої і Малої”. Згодом ця церковна назва стала й адміністративною. Під час так званої Переяславської Ради уже Богдан Хмельницький підписував себе як гетьман руський. Мала Русь залишилася під Польщею. Андрусівське перемир’я (1667 рік) розділяє Україну на дві частини: Правобережну і Лівобережну. Правобережна називається - Украйна, Лівобережна - Малоросія, до якої входили спочатку тільки нинішня Чернігівська та Полтавські губернії.
      Ідея Андрія Боголюбського про верховенство Москви над Києвом розпалюється в душах церковних сановників з новою силою. Московія за будь-яку ціну хоче стати “старшим братом”: не тільки усамостійнитися, а й прихопити під себе і Русь, добившись своєї, Московської, митрополії, яка б не підпорядковувалася Києву.
      Року Божого 1448 (Москва, не вициганила до цієї історичної дати власної митрополії від Вселенського Патріархату) московські попики, плюнувши з церковної московської дзвіниці та благословення Константинополя, самочинно, проголошують окрему, незалежну від Києва Московську Церкву. Виходить якась церковна нелогічна неув’язка: усьому світові було відомо, що остаточне хрещення Києва відбулося у 988 році. Через певний час засновано і Київську митрополію. Навіть за переконанням чесного московського духовенства (рідкісний випадок для ментальності московіта), Москва хоч і визнає, що вона є спадкоємницею давньої Київської церкви, бо взяла свій початок від прийняття православ’я, та все одно не хотіла бути церковною дочкою, а тільки матір’ю. Київ у згадані роки (988) ту московську доньку не хрестив, бо вона ще не й існувала у своєму зачатті. Перша згадка у літописах позашлюбної – це 1147 рік. А охрестити «позашлюбну донечку», яка ще не народилася у цьому земному світі ще нікому не вдавалося. Тільки Москва пішла на такий експеримент, і її попи - фальсифікатори й досі доводять, що такий експеримент відбувся: позашлюбна була похрещена ще за 150 років до свого народження. Отака світова московська дивовижа. Принаймні сьогодні це стверджує і головний московський піп Кіріл і його політичний шулер Путін. Два чоботи пара. Такі чоботи нашу землю витоптували сотні літ.  Порушуючи усякі церковні (та й світські) закони, Москва у згаданому вище році (1448) самочинно обирає свого власного митрополита - єпископа Рязанського Іону. Вселенський патріархат, як і світове чесне православ’я, Іону таким не визнають. І так тяглося ще понад 140 років. А Москва все за своє. Така нагода для неї все ж трапилася. Трапилася після так званої Переяславської Ради і то не за Богдана Зіновія Хмельницького і Сильвестра Косіва, які противилися цьому і не допускали такого московського самостійництва і такого церковного розколу. Добилася свого Москва аж у 1686 році.

 За кілька років до цього, обдуривши сина Богдана Хмельницького – Юрка у сфальшованих Москвою “Переяславських статтях” вписують самочинно статтю про підпорядкування Києва Москві, чого не допускали при житті київські митрополити, починаючи з того ж Сильвестра Косіва і продовжуючи його наступниками - Діонісієм Балабаном, Йосипом Нелюбовичем-Тукальським. Всі ці митрополити Київські непорушно стояли на позиціях збереження 700-літньої єдності Києва з Константинополем, Вселенським Патріархатом, а не з Москвою.

Для зміцнення “переяславської статті”  Москва у 1686 році відряджає до  Константинополя думного дяка Нікіту Алексєєва. Цього московського посла приймає  патріарх Діонісій IV і той на хабар, як по–сучасному, ”купується”. Діонісій ІV задовольняє, отримавши на руки від думного дяка білі соболі і чималу калитку грошей: видає наказ про відмову від порядкування Москви Києву, розсилаючи грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського Патріархату. Сталося. Мрія Москви стала реальністю. Але рівно через рік, у 1687-му, Діонісія ІV турнуть з престолу і піддадуть анафемі. Царгородський Патріарший Собор, докопався до “білих соболів”, які в очах Діонісія ІV раптом почорніли і калитка із золотими червінцями схудла. Собор засуджує Московську оборудку зі Вселенським патріархом і не визнає акт симонії, як і підпорядкування Київської митрополії Москві. Хабарництво думного дяка Нікіти Алексєєва і його змова з Діонісієм ІV вважається вчинком неканонічним, протиправним та грішним Христовій науці та його діянням.  

Але на все це Москва, як нині на Будапештський меморандум, Женевську Конвенцію 1949 року, чи Хартію ООН, або Великий договір України і РФ плюнула з найвищої церковної московської вежі. Москва до себе в гості на московську гостину в ті часи запрошує наступника Діонісія ІV-хабарника. Новообраний патріарх Константинопольський Ієремія ІІ, має необережність прийняти таке запрошення і відвідати Москву. Отут Москва і показала, як і сьогодні показує, усьому світові обличчя Чуркіна чи Лаврова на чолі з Путіним і патріархом Кірілом. Московіти тоді, як і тепер (ментальність навіть не еволюціонує) у підступно-злодійському стилі, запроторюють Ієремією ІІ у монастир і там “у тємніцє сирой” тримають майже рік, поки Вселенський патріарх не дозріє до продажного Діонісія ІV. Ієремія ІІ дозріває і підписує на колінах потрібну Москві грамоту, яку видав Вселенський патріарх – хабарник Діонісій ІV. Православні церкви Украйни, Білорусі і Литви не визнають томоса Діонісія ІV-хабарника, залишаються все одно під юрисдикцією Києва, київської митрополії. Москва на той час на цих теренах не хазяйнувала. Брудний  її чобіт не ступав на православні пороги цих церков. І вже згодом, як пише московський історик Ключевський, коли “Украйна окончательно истощилась, её приняли под свою высокую руку” московські самозвані сановники. Константинопольський Патріархат визнає канонічну територію Московського Патріархату (Російської Православної Церкви) лише в межах 1686 р., тобто до приєднання до нього Київської Митрополії, а також про те, що саме це приєднання було здійснене «без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової», себто Константинопольського Патріархату, в юрисдикції якого Київська Митрополія в той час перебувала. Так московіт – “молодший брат” Київського, тобто “старшого брата” у 1687 році стає “старшим”. А пізніше  і Московська митрополія – Московським патріархатом, а київська - “молодшим чи то ”братом” чи то навіть уже "дочкою”, оскільки іменується митрополією Московського патріархату.

      Свідченням цьому, як продовження брехні й церковної об орудки чи точніше – Московського насилля над церквою, є і сьогоднішній день: Українська православна церква МП є митрополією Московського патріархату у Києві. Насправді - Московською церквою, а не українською, яка навіть молиться виключно московською мовою, порушуючи заповідь апостола Павла, що той ближче до Бога, хто молиться до нього рідною мовою. Та й це ще не все. У своїх ідеологічних листівках московські попи в Україні закликають прафіян молитися українську виключно за "московських великомучеників”, поміж яких руйнівники, хабарники і крадії наших київських святинь та криваві вбивці, діяння яких сором’язливо не розшифровують, як і не розшифровують, або взагалі не пишуть після абревіатури УПЦ головного - МП, тобто своєї приналежності цієї УПЦ МП до Москви, "дочірньої церкви”, а не материнської - до древнього Києва, а до Московського патріархату, до якого і належить ось ця розкольницька-хабарницька митрополія, котра веде свій нечесний шлях з 1687 року.

      Шкода, що вони не розповідають правду жертвам цієї ідеологічно-церковного шахрайства збоку Москви, українським мирянам, які  мимо волі своєї, продають свої душі "руському міру” як передовому загону 5 колони в Україні і прислужниці Москви - загарбниці, як і церкви, так і наших споконвічних земель.

     І тільки вже в роки оновленої Незалежності, дякуючи Київським патріархам-патріотам України, відроджується Київський патріархат, а московські лакузи і холуї, увійшовши в “русскій мір”, досі сповідують змову московського думного дяка Нікіти Алексєєва і його покровителя – хабарника Діонісія ІV.

  Цю “священну” для Москви лінію проводить і донині московський патріархат разом із фальшивим, історично нічим не підкріпленим так званим “старшинством”, бо й досі нас, українців, вважає "молодшим братом”, поставивши все з ніг на голову, а себе "старшим", опираючись виключно на міфи і вигадки. Дійде до того, що найближчим часом монумент Хрещення Русі збудують на березі Москви-ріки. А ще пройде трохи часу, якщо імперія зла не розвалиться і не вийде на круги своя - до Суздальсько-Московського князівства, в історії послідовників Путіна писатимуть, що не киян вперше в історії на наших землях заганяли у Дніпро під час хрещення чи прийняття християнства, а московітів. І не в Дніпро, а у Москву-ріку. А потім уже русичів–українців.

    Хіба в це важко повірити, якщо нинішні історики повірили новоявленому Міллеру – Путіну, який у своїх промовах намагався відродити на Донеччині і Харківщині - Новоросію. В Харківській області ніколи Новоросією (губернією) і не пахло! Але хіба на це не має права той, хто вважає, що він має право на все. Навіть брехню видавати за правду. А правда у цій статті про те, як починався нинішній “русскій мір” на нашій території. Так приблизно, як і сьогодні на полях Донбассу, де колишній Великий луг запорізьких козаків, або Вільності Війська Запорозького Низового та землі Кримського ханства у 1764 році указом Катерини ІІ перетворилися в Новоросійську губернію (Новоросію). Нині це закінчується “русскім міром”, який запорізьке Дике поле в черговий раз омив українською кров'ю московський загарбницький чобіт, котрого Московський патріархат благословив на рать і хрестовий подвиг в особі одного із провідних ідеологів та тютюнових олігархів Гундяєва, а за церковним саном - Московського патріарха Кіріла з кривавим кадилом в руках і брехливими ідеологічними догмами Кремля на осквернених устах не священника, а швидше ідеологічного сатани.
 
Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"

Коментарі