Нині українські можновладці продовжують наступати на ті ж самі граблі, що призвели до анексії Криму та окупації деяких територій Донбасу
Марта Онуфрів, Канада: Камо грядеши, Україно?
У безперервній лавині звинувачень діючої влади у всіх негараздах в Україні, передовсім гаранта Конституції щодо збереження кланово-олігархічної системи, а також офшорних скандалів навколо нього, імітації реформ, зростаючої корупції у вищих ешелонах влади,
безкарності наближених до Президента посадових осіб, політичної корупції в депутатському корпусі та їхнього безсоромного електронного декларування, казнокрадства в астрономічних сумах у Міністерстві оборони та ін. майже залишається поза увагою ЗМІ надзвичайно актуальна тема. А саме: відсутність державної стратегії щодо деокупації ОРДЛО, які перебувають під жорстким контролем маріонеткових ставлеників Кремля, а також дегібридизації Донбасу в районах із військово-цивільною адміністрацією України. Останні як і перші, на жаль, далі знаходяться під зомбуванням усіляких путінських рупорів.
Передовсім ідеться про державну програму нейтралізації антиукраїнської наставленості, що, принаймні, останні десятиріччя насаджувалася на Донеччині, Луганщині. Це - не тільки відновлення інфраструктури підконтрольних Україні регіонів Донбасу, вкладення державних коштів в індустріалізацію з метою створення нових робочих місць, надання дешевих кредитів для стимулювання середнього й малого бізнесу, а й про повновартісне українське радіомовлення та телебачення, а також переорієнтацію освітніх і культурних закладів на українські патріотичні рейки, посилення взаємозв`язків із усіма регіонами України тощо.
Вочевидь, брак такої державної програми, спрямованої на зшивання розрізнених регіонів України, головно відсутність світоглядної та лінгвістично-мовної українізації зросійщених регіонів України призвели до окупації Криму та Донбасу. На жаль, згадана програма, яка практикується в усіх самодостатніх країнах світу, так і не стала для кожного президента незалежної України одним із головних пріоритетів.
Біда в тому, що в Україні досі не маємо керманича-державника, який мав би стратегію побудови сильної, демократичної, заможної України та втілював би її в життя. Адже не можна назвати державниками нікого з колишніх президентів -- комуністичного функціонера Леоніда Кравчука, червоного директора Леоніда Кучму, зрадника ідеалів помаранчевого Майдану Віктора Ющенка, донецького пахана Віктора Януковича, а також нинішнього очільника України, всеїдного магната шоколадної імперії (і не тільки!) Петра Порошенка. Отже відповідальність за існуючу критичну ситуацію в Україні, в тому числі за анексію Криму, триваючу війну на Сході України повинен нести кожен із них.
Позаяк ніхто з президентів завчасу не подбав про нейтралізацію ідеологічного зомбування Кремлем населення Криму, рівно ж -- про зміну демографічно-національної картини цього півострова на користь кримських татар. Пригадаю, що 1944 року кремлівськими сатрапами було здійснено депортацію-геноцид кримських татар, внаслідок чого було змінено національний склад населення Криму на користь російської етнічної (генетичної) присутності.
Замість того, щоб незалежна Україна сприяла поверненню цього корінного народу на їхню історичну батьківщину, місцева проросійська влада при мовчазному потуранні Києва чинила їм безконечні перешкоди. Замість того, щоб відкривати в Криму філіали престижних вишів України, можновладці байдуже спостерігали, як Росія затягує молоде покоління у філіали московських навчальних закладів, розсадників агресивного «русского міра». Замість того, щоб пожвавити українське освітнє та культурне життя Криму за рахунок спеціальних державних дотацій, активної участі материкових сил, створити тут потужний український інформаційний простір, півострів здали в безоплатну оренду ворожим геббелівсько-путінським ЗМІ. А тим часом українські патріоти Криму, не маючи матеріальної підтримки Києва, збирали по всій діаспорі кошти на злиденне виживання чи не єдиної в АР української громадсько-політичної літературної газети «Кримська світлиця». Словом, нині в Криму пожинаємо фатальні плоди злочинної байдужості наших можновладців.
Не краща доля спіткала мешканців Донбасу, найбільше криміногенного і значно зросійщеного регіону країни. Варто наголосити на тому, що демографічний зсув у цьому регіоні стався внаслідок Голодоморів-21-23, 32-33, які серед українських (генетичних) селян зібрали чи не найбільший у всій Україні смертельний урожай. Відтак на територію виморених штучним голодом етнічних (генетичних) українців за вказівкою червоної Москви масово звозили росіян, білорусів пролетарського штибу.
Уже в повоєнних роках зростала різниця в національному складі Донеччини й Луганщини. Прикметно, що до 1952 року в селах Донецької області ще функціонували українські школи, які відтак були зліквідовані внаслідок зросійщувальної політики Кремля. Своєю чергою цілеспрямоване поповнення Донеччини, як індустріально розвиненої, робочою силою з усіх кутків СРСР остаточно призвело до зміни національного складу задля переважання російсько-етнічної (генетичної) присутності.
Дещо іншою склалася ситуація на Луганщині, що була не настільки індустріально розвиненою як Донеччина. І хоч у цій області згадані Голодомори також забрали мільйони життів українських (генетичних) селян, але через меншу урбанізацію та відносно незначне поповнення місцевого населення російським (генетичним) елементом, тут збереглися українські школи. І на відміну від Донеччини більшість мешканців Луганщини досі вважають себе українцями.
Значні зміни в Україні настали з розпадом СРСР, коли у громадян країни відбувалося певне переосмислення своєї національної ідентичності, а, значить, повернення до прадавніх українських коренів. Однак більше двох десятирічь законсервованою у своїй дрімучій совковості залишалися Донеччина, частково – Луганщина.
Головними причинами цього стану були: інтенсивний і довготривалий процес зросійщення та совєтизації, цілеспрямована зміна національного складу Донбасу, а в роки незалежності України – влада так званих комуністів проросійського штибу, що зрослася з місцевим криміналітетом, перегодя – диктат напівкримінальної Партії регіонів України (отримала від Києва необмежену владу) з демонстративно вираженим україно ненависництвом. Окрім того, в цьому регіоні впродовж усіх років незалежності України на всі владні рівні добиралися явні українофоби. Водночас місцеві ЗМІ вели агресивну антиукраїнську кампанію, свідомо чи несвідомо підготовляючи підгрунтя для майбутньої російської інвазії. Вочевидь, свою роль відіграли й російські «зомбоящики», які безперервно «промивали» мізки населенню Донбасу.
Чи винні поголовно всі мешканці окупованих частин Донецької та Луганської областей в тому, що в тій чи іншій мірі підіграли ряженим сепаратистам, а відтак опинилися в жорнах російсько-української війни? Безперечно, що ні. Передовсім винен офіційний Київ, який нічого не зробив для того, щоб для Донбасу завчасу «прорубати вікно» в український світ.
Утім задля повного повернення Донбасу в українську орбіту, потрібно, зокрема, впровадити в життя державну програму «лагідної» українізації, звісно, з вихованням підростаючого покоління в українському патріотичному дусі. Ідеться про україномовні школи та гімназії зі спеціальною державною дотацією, доплату вчителям української мови й літератури, службовцям, працівникам культурних закладів і сфери обслуговування тощо за популяризацію державної мови за місцем праці та ін. Не менше важливими є налаштовані на широку аудиторію високо професійні, україномовні ЗМІ, зокрема з цікавими матеріалами просвітницького характеру. Саме цю програму «лагідної» українізації слід негайно розпочати в тій частині Донбасу, яка підконтрольна військово-цивільній адміністрації України.
На жаль, нині українські можновладці продовжують наступати на ті ж самі граблі, що призвели до анексії Криму та окупації деяких територій Донбасу, не добачаючи фатальних наслідків від зростаючого в країні добровільного зросійщення, вже материкової України. Адже українське телебачення заливає мова московського окупанта, нові українські телесеріали переважно звучать на мові російського військового терориста(!), політики та політичні аналітики щораз більше послуговуються все тією ж мовою, низка журналістів, політологів, коментаторів, які для ЗМІ писали українською, щораз більше стають добровільними заручниками «общєпонятного» тощо.
Варто нагадати всім і кожному зокрема, що російська мова стала потужною пропагандистською зброєю «руского міра» з метою реалізації маніакальної ідеї головного кремлівського карлика: відродження потужної російської імперії та диктування світовим лідерам своїх правил гри. І в цьому путінському розкладі немає місця для незалежної України.
Можливо, російсько-українська війна на Донбасі таки закінчиться, можливо, перейде у довготривалу тліючу фазу. Небезпекою останнього є те, що в пересічного українця зменшуватиметься несприйняття російської агресивної політики. Особливо тривожним це може стати для молодшого покоління, вихованого в російськомовному середовищі та в такому ж неукраїнському інформаційному просторі, при тім -- на російських серіалах. Адже на відміну від своїх батьків (брали активну участь у Помаранчевій та революції Гідності, боронили незалежність країни перед путінською навалою) в їхніх дітей зменшуватиметься поріг захищеності перед шовіністичним наступом Кремля. Не виключено, що така російськомовна молодь України щораз більше потраплятиме під вплив нового різновиду кремлівської пропаганди.
Отже допоки існуватиме путінський режим, у ранг державної політики якого буде зведено військово-терористичну агресію, а Україна так і не витворить повноцінний, національний (україномовний) культурно-інформаційній простір, до всього ще й матиме потужні російськомовні анклави, доти знаходитиметься під загрозою нових сепаратистських рухів, інспірованих імперською Росією.
І насамкінець. Коли ж офіційний Київ далі ігноруватиме проблеми України системного характеру, а громадянське суспільство далі перебуватиме в аморфному стані, то Україна як незалежна держава може надовго, а навіть і назавжди щезнути з географічної мапи світу.
Марта Онуфрів, незалежний журналіст
Канада-Україна,
для порталу "Воля народу"Коментарі
