Олег Чорногуз, письменник: Політолог Погребинський у московському телеефірі назвав "переконаними знавіснілими націоналістами” віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка і міністра освіти Сергія Квіта
Я дивився московську телепередачу, де “український”(?)  політолог Міхаїл Погрєбінскій, який зазначає в анкеті свою національність як “кієвлянін”, був гостем кремлівської телепрограми “Право знати!” і лив тонни бруду на Україну і українську владу. У демократичній Росії про такий зневажливий, наскрізь брехливий виступ про націю, державу, президента (про президента України словами Погребинського нижче) навіть уявити важко.

Роздуми, або До чого можна договоритися...
Олег ЧОРНОГУЗ, письменник

 Той, хто любить свою країну, в усьому світі вважається патріотом. Винятком у цьому Україна: московська колоніальна ідеологія і її 5 колона на території держави вважає таких людей націоналістами чи нациками. У Московії ж той, хто любить свою країну, вважається патріотом.
 Така пост-колоніальна трактовка.

До закриття Комітету з моралі, в якому мені випала честь бути членом президії, я згадав одне з останніх наших засідань. Окрім поточних питань тоді йшлося і про те, що робити з публіцистом Олесем Бузиною. Екс-нардеп Іван Макар подав на цього відомого в Україні українофоба і холуя Кремля в суд. Шевченківський нарсуд міста Києва вперше зустрівся з такою справою і, мабуть, саме тому звернувся до нашого  Комітету. Мовляв, щоб ми у цьому випадку порадили б.
 Поміж багатьох пропозицій була і моя. Дехто її відніс до гумору, вважаючи цей жанр не серйозним взагалі. А я тоді говорив щиру правду.
- Як на мене, то Олеся Бузину варто негайно засудити. Принаймні, цим самим Шевченківський народний суд продовжив би йому земне життя. Бо при першій нагоді Олеся Бузину приберуть московські спецслужби, знаючи який рівень, м’яко кажучи, несприйняття Бузини в середовищі українців.

   Висловлюючи свою точку зору, я опирався на факти. Зокрема, на московські телеканали, на яких (тепер покійний) Олесь був частим гостем і так саме часто закликав Путіна увести війська в Україну, якщо він цього не зробить, то запевняв московський телевізійний бомонд, що війська НАТО завтра-післязавтра стоятимуть біля Хутора Михайлівського.
 Згодом (16 квітня цього року) передбачалася пряма лінія телепередачі з президентом Путіним. На той час уже був підступно вбитий Кремлем опозиціонер Борис Нємцов. Кожний більш–менш мислячий (я в цьому переконаний) наперед знав, що Путіну під час прямої лінії обов’язково поставлять питання про вбивство Нємцова. Цього питання чекав і я, і воно пролунало в ефірі. Телеведучий вибачився перед Путіним і “допоміг”  йому з відповіддю. Он, мовляв, в Україні, Володимире Володимировичу, 9 хвилин тому вбили  відомого українського (?) публіциста Олеся Бузину. А перед цим за день ще й убили Олега Калашникова.

   Все стало на своє місце: у демократичній Україні, яка намагається сповідувати європейські цінності, убивств удвічі більше, ніж у мілітарно-фашистській.
   Звичайно, я й досі не вірю і ніколи не повірю, що в такий складний для України час українські патріоти могли убити Олеся Бузину і кинути тінь на державу, яку вони безмежно люблять. Це хіба могли вчинити тільки пацієнти з палати №6. Бо така політична смерть аж ніяк не на користь Україні, а на політичну вигоду лише ворогам її. Така моя тверда думка.
   У той день, у день смерті Олеся Бузини, якого я так само при житті не любив, я дуже шкодував, що моя заочна порада Шевченківському народному суду не знадобилася. Олесь Бузина, певен, ще б довго жив і не став жертвою аморальної і дикої політики, замішаної на гнійнику ненависті і на печерній шовіністичній жорстокості, яку так щедро висіває московський агітпроп у мізки свого населення і посипає тією ж сіллю, з тієї ж агітторби, у терпеливо-толерантні душі українців.
 Чому я про Олесі Бузину згадав саме сьогодні. Власне, 12 вересня, увечері. Саме в той час я дивився московську телепередачу, де “український”(?)  політолог Михаїл Погребинский, який зазначає в анкеті свою національність як “кієвлянін”,  був гостем кремлівської телепрограми “Право знати!”.

   Те, що він інтелігентно, з посмішечкою під бородою молов перед московським людом і московськими укроїноненависниками (інтелігентним  винятком у тому “квартеті” був лише один москвич – це журналіст Олександр Риклін), у нормальну голову не вкладалося. Хіба що в бороду “кієвляніна”. І вся ця маргінальна демагогія супроводжувалася  суцільними бурхливими оплесками тенденційно підібраної аудиторії, яка брала пасивну участь у цій московській політичній виставі. Чим більше бруду на голову співвітчизників- українців лив “києвлянін” Погрєбинський і друг й однодумець кума Путіна Віктора Медведчука, тим бурхливіші оплески отримував “кієвлянін” від вдячної московської зомбованої публіки. Інколи ті оплески переходили в овації, і це розцінювалося як найкраща оцінка особи, яка приїхала з неонацистської країни, в якій сповідують філософію агресивного українського радикального націоналізму. Можете собі уявити, з яким захопленням москвичі дивилися на героя нового часу, що прибув із нацистської  країни і не боїться до неї повертатися. Медаль чіпляй не відходячи від бар’єра «лжі» і безстидства.  

     Дослухавши до кінця претендента на інтелігентність, на що, скажімо, покійний Олесь Бузина, ніколи не претендував, я піймав себе на думці, що ще кілька таких виступів і  “кієвлянін” Михаїл може піти (не доведи, звичайно, Господи) такою ж дорогою, як і Олесь Бузина, при першій московській необхідності принесення “кієвляніна” Міхаїла в жертву московській політичній вигоді і, якщо його до цього не зупинить який-небудь  неонацистський суд своїм справедливим рішенням у новітній «нацистській» державі, що розташувалася географічно в центрі Європи.
   Гадаю, це було б корисно не тільки для Михаїла - політолога з оригінальною національністю – “кієвлянін”, але й для самої України, і для зниження тонусу ненависті між московітами й українцями, які так щедро висівають у Москві не тільки кремлівські трубадури, а й прокремлівські холуї, знаючи наперед, що їм за всяку брехню наклеп, в Україні – «неонацистській» державі - нічого не буде. Україна ж не Росія. У демократичній Росії про такий зневажливий, наскрізь брехливий виступ про націю, державу, президента (про президента України словами Погребинського нижче) навіть уявити важко. Висіявши стільки ненависті до своєї країни в еРеФії, ти однозначно наблизив свій життєвий шлях, як Нємцов, до безкінечної вічності. Зрозуміло, за умови (повторююсь), якщо це знадобиться цинічній політиці Москви, котра нічого не має спільного з людськими чеснотами.

  Я певен, аби все було навпаки: скажімо, аби за національністю «москвіч Погрєбінській» виступив з такими заявами в Україні про фашизм у сучасній Московії, то йому одразу нагадали, що він забувся, де він живе, працює і за чиї гроші кудись там їздить. Бо саме там, у сучасній Московії, не те, що за наклепницькі слова, а навіть за мовчазні кольори, які нагадують український прапор на мертвому п’єдесталі, дають... А втім, цитати на рідній мові для Міхаїла Погрєбінского з національністю “кієвлянін”: ” Новосибирск, Сентябрь 16 (Новый Регион, Вадим Довнар) – Ленинский районный суд Новосибирска отправил в колонию четырех жителей Новосибирска, которые ночью 3 декабря 2014 года разрисовали в цвета украинского флага бюст Владимира Ленина, а также зенитно-ракетный комплекс «Катюша» в сквере «Монумент Славы».
Двоих приговорили к заключению на срок от двух до двух с половиной лет в исправительной колонии общего режима, еще двоих — к ограничению свободы на срок от одного года и двух месяцев до полутора лет.
Молодым людям инкриминируется ст. 214 ч. 2 Уголовного кодекса РФ («вандализм, совершенный группой лиц, а равно по мотивам политической вражды»).

    Цікаво який же суд у Києві і скільки не пожаліє років Міхаїлу Погрєбінскому, хоча б для того, щоб врятувати його мирське життя, якщо воно раптом знадобиться московським політологам з пістолетом і з глушником? Бо ж на глибоке переконання Михаїла Борісовіча нацизм в сьогоднішній Україні - частина української культури. Наприклад, ‘переконаним націоналістом” в цій країні є віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко. А міністр освіти С.М.Квіт взагалі - знавіснілий “член радикальної націоналістичною організації”.
 Представник Польщі в ефірі згаданої програми попросив “кієвляніна” Погрєбінского назвати прізвища нацистів при владі в Україні. Бо як на його думку, громадянину  України, тобто пану Погрєбінскому соромно після таких слів, як “неонацистська влада” в Києві, як її назвав московський журналіст Модест Кольоров.
 На що, посміхаючись у бороду, кієвлянін-політолог відповів, що він вважав і вважає, що президент (очевидно, Янукович) був вигнаний незаконно. А президент (очевидно, Порошенко) прийшов до влади так само незаконно. Нібито він у те високе президентське крісло сам сів з маузером в руках, погрозивши цією штукою Януковичу, а не його обрав народ. Але за Погребінскім те все (що саме - він не уточнив) трапилося після незаконного перевороту. А це, звісно, незаконно.  От і весь аргумент політолога.
 За словами Погрєбінского, виходить, що й 50 з лишнім відсотків проголосували за обрання президента у першому турі, не довго думаючи, оскільки на той час московський чобіт ступив без оголошення війни на українську землю, прив’язавши до тих чобіт нечисленну кількість московсько-воєнторгівських гаубиць, танків, градів, ураганів.

 Після такого московського походу, як у Чечні, Грузії й інших світових гарячих точках, Кремль порозвішував на деревах нових окупованих територій триколірні частини тіла убитих мирних жителів, дітей, стариків, які світилися білим, синім і червоним від крові кольорами. У ті ж дні народилися добровольчі батальйони, які стали на захист вітчизни. Певний, для Погрєбінского-кієвляніна мої слова звучать пафосно і фальшиво. Ще б пак. Адже він глибоко переконаний, що полк “Азов” (цитую його слова) - частина  Національної гвардії, не захисники вітчизни, а так само - публічні нацисти, як і їхні лідери. Очевидно, в тому числі і Аваков. Бандера і Шухевич оголошуються національними героями і вводяться в пантеон героїв. Отак такими словами поносячи  Україну, називаючи її “країною нацизму”, а деяких державних мужів “оскаженілими нацистами”, я й сам несподівано для себе після таких демагогічних переконань “кієвляніна” подумав, що завтра прокинуся не в демократичній державі, а на території Третього Рейху, де раптом воскресне ідеолог Геббельс, причепить собі штучну бороду, працюючи під Карла Маркса, і, покаявшись, почне так хвацько осуджувати український нацизм ХХІ сторіччя, висіяний геббельсами у ХХ-му.

 Нацизм - як на мене, це щось расове.  Наприклад, те, що діялося в часи того ж Третього Рейху за націонал-соціалізму, або на території еРеФії в епоху Путіна: упокорення  вільнолюбних народів і народностей та утримання колишній колоній Московії на ланцюгу, що прив’язані до гармати чи гаубиці. Якщо ж ті народи, чиї колишні колонії імперії намагаються вирватися з-під імперського ярма “тюрми народів”, яку ще іменують “імперією зла”, то в цьому випадку вже говорять не політологи, а гармати, що спускаються з ланцюга і спускового гачка.
    Певний, Міхаїл Погрєбінскій  це має знати. Але як це скажеш вголос та ще під Кремлем, якому ти  так вірно служиш і стоїш на лапках із запитання в очах ”Чєво ізволітє, барін?”. А все тому, що знаєш (запам’ятав): Україна - не Росія і черговому служці Кремля, український дуже демократичний Кримінальний кодекс ніякою статтею не загрожує.
      Завершуючи свої роздуми після виступу політолога на московському “п’єдесталі брехні”, яку в Кремля подають як «чуркінcьку правду», під рубрикою “Право знати”, хочу пану “кієвляніну”-політологу нагадати, що одна з яскраво виражених ознак нацизму є ще й антисемітизм.  Але, судячи з результатів парламентсько-президентських виборів в Україні, я особисто щось не помітив і зараз не бачу (навіть крізь збільшуване скло), що на владний Олімпі забралися самі українські нацики, яких бачить крізь московські окуляри  “кієвлянін” Погрєбінскій. Швидше навпаки: деякі з тих, які може й претендували б на таке визначення за Погрєбінскім (який плутає націоналізм із нацизмом), реально не подолали й чотирьох чи п’ятивідсотковий  бар’єр. А інші «нацики» набрали до 40 в середньому відсотків і спокійно усілися у крісла, які їм люб’язно надав український народ, сподіваючись, що вони йому також віддячать не порожніми гаманцями й астрономічними тарифами, а й взаємною  любов’ю.
 
Олег Чорногуз, не політолог

 P.S. Після написання цих рядків, я дізнався від приятеля, що пан Погребинський щасливо добрався в країну “нациків” і продовжує (як виявилося) в “неонацистській” державі  працювати директором Київського центру політичних досліджень та конфліктології. Щодо “конфліктології”, то це зрозуміло. А от цікаво за чиї гроші? Бо у “країні неонацистів і націоналістів” за таку “конфліктологію”, як написано вище, мабуть, грошиків не платили б. Але, кажуть, платять. Так невже за служіння “чужому отєчєству”, котре за адресою знаходиться в євроазійських широтах, а юридична адреса, очевидно, у  тій самій Москві, в якій васальний “конфлітолог” час від часу звітує перед своїм сюзереном?  

Коментарі