Передумовою виборів на Донбасі, — деокупація, - Оксана Сироїд
Кремль накинув світові чергову "жуйку" про необхідність проведення виборів "в окремих районах Донецької і Луганської областей" та передвиборної "амністії", чи то вже "імунітету", для нинішніх бойовиків і російської агентури. 
Тепер це подається як "унікальний шанс повернення Донбасу" і як мантра повторюється всіма міжнародними партнерами. Ця мантра супроводжується ще одним фоном — "це ж наші люди, і всі хочуть миру та примирення". Я розумію різні інтереси, але це ще одна брехня, — вибори на окупованому Донбасі сьогодні не повернуть нам ані людей, ані територій.  Вибори і примирення обов'язково мають настати. Але на все свій час. І перше, що є передумовою виборів, — деокупація. Причому деокупація — це не тільки виведення російських найманців та військ або відновлення контролю за кордоном. Це лише мала частина того, що необхідно буде зробити для відновлення влади України на території Донбасу.
Про це йдеться у статті Віце-спікера українського парламенту Оксани Сироїд "Ще раз про особливості "особливостей самоврядування"  у свіжому номері "Дзеркала тижня".

"Вибори на окупованих територіях — єдиний шанс повернути Донбас"?

Щоби цей процес отримав логічне завершення, потрібно легалізувати і легітимувати російський контроль на окупованих територіях. Для цього Кремль накинув світові чергову "жуйку" про необхідність проведення виборів "в окремих районах Донецької і Луганської областей" та передвиборної "амністії", чи то вже "імунітету", для нинішніх бойовиків і російської агентури.  Тепер це подається як "унікальний шанс повернення Донбасу" і як мантра повторюється всіма міжнародними партнерами. Ця мантра супроводжується ще одним фоном — "це ж наші люди, і всі хочуть миру та примирення". Я розумію різні інтереси, але це ще одна брехня, — вибори на окупованому Донбасі сьогодні не повернуть нам ані людей, ані територій.  Вибори і примирення обов'язково мають настати. Але на все свій час. І перше, що є передумовою виборів, — деокупація. Причому деокупація — це не тільки виведення російських найманців та військ або відновлення контролю за кордоном. Це лише мала частина того, що необхідно буде зробити для відновлення влади України на території Донбасу.  Якщо пофантазувати й уявити, що раптом росіяни забралися з Донбасу — можливо, в них з'явилися інші справи, як-то нафта по 20 доларів за барель, то величезна кількість напівавтономних банд-угруповань, які почнуть боротися за владу й за виживання, — нікуди не дінуться. Так само, як нікуди не зникнуть запаси зброї, так само, як не розчиняться в повітрі агентурні мережі Кремля. Це все доведеться виявити й нейтралізувати. На це піде не місяць і навіть не рік.  Тільки після цього настане етап відновлення української влади на території Донбасу. Мають запрацювати служби соціального захисту, міліція, суди, банківська система, в обіг повернеться національна валюта тощо. Вочевидь, ці процеси певною мірою відбуватимуться паралельно, проте без першого — деокупації — неможливим буде другий — відновлення державної влади.  І тільки після цього можна починати думати про реінтеґрацію, як у сенсі повернення Донбасу до політичного процесу через вибори, так і в сенсі примирення — у тому числі із застосуванням механізму звільнення від кримінальної відповідальності людей, які не скоювали тяжких злочинів.

Але набагато важливіше для примирення — публічний діалог, який сьогодні у принципі неможливий. Це логічний алгоритм:
1) деокупація (Москва забирається геть, далі нейтралізуються бойовики, терористи, арсенали зброї, агентура Кремля);
2) відновлення державної влади (соціальний захист, органи правопорядку, національна валюта);
3) реінтеґрація (повернення Донбасу до політичного процесу); 4) примирення людей. 

Те, що нам наполегливо рекомендують, — означає почати з кінця. Провести вибори та амністію на території, яку політично, економічно і збройно контролює інша держава. І не треба ображати інтелект людей, наполягаючи, що вибори пройдуть тільки відповідно до стандартів ОБСЄ і якщо ОБСЄ гарантуватиме безпеку. ОБСЄ не може гарантувати безпеку виборів, бо
1) не має такого повноваження;
2) не має чим гарантувати безпеку за умови присутності 30 тисяч озброєних людей.
Що стосується стандартів ОБСЄ, то ними є принципи міжнародного спостереження за виборами. Одного погляду на преамбулу цього документа достатньо, аби зрозуміти, що це не про окуповані території: "Правдиві демократичні вибори є виявом суверенітету, який належить народові держави, чиє вільне вираження створює основу для влади і легітимності уряду… Правдиві демократичні вибори є основою збереження миру та стабільності, і вони гарантують мандат для демократичного правління". Тим більше не варто ображати наш інтелект пропозиціями "знайти хорошого і сильного кандидата". Кого там обиратимуть — неважко уявити. Москва вже "зачистила" найбільш одіозних. Решта будуть амністовані (отримають імунітет). Цілком імовірно, що дозволять зайти ще опоблоку і партії влади. Велика ймовірність, що вперше на виборах не застосовуватимуться "гречані" політтехнології, — в цьому просто не буде потреби. Озброєні люди в камуфляжі — набагато ефективніший стимулятор "вільного" волевиявлення, ніж гречаний мотиватор українського товаровиробника.  Ну й, нарешті, вимір людяності. Примирення у згаданому алгоритмі не випадково є останнім. Поки пройдуть перші три етапи, між людьми з'явиться відкритість, потім — довіра, потім — прощення.

Почати повернення Донбасу з амністії бойовиків — це доповнити нинішнє приниження людей війною ще й приниженням несправедливістю та безсенсовістю їхніх жертв.  Після терористичного акту в Парижі президент США заявив, що терористи мають бути знищені. Чому ж їхні терористи мають бути знищені, а наші — мають бути обрані?  Таким чином, окрім брехні, за виборами у Донбасі сьогодні стоїть ще й приниження власної нації. "Немає альтернативи Мінським домовленостям"? Це твердження, яке як мантру повторюють і в Україні, і поза її межами, ображає інтелект, мабуть, найбільше. Чомусь нагадує мені муркотіння кота Матроскіна: "О морях и не мечтаю — телевизор мне природу заменил". Тобто Мінські домовленості стали альтернативою Статуту ООН, Гельсінського заключного акта, купи міжнародних конвенцій і навіть Будапештського меморандуму. Але альтернативи цьому взірцеві міжнародної політико-правової думки ніхто знайти не може? Чи не хоче? 

Вочевидь, Мінські домовленості ні не завершать війну, ні не вирішать конфлікт в Україні. Бо походження цієї війни і джерело конфлікту містяться поза межами України, а підписанти цього документа взагалі не є самостійними й не впливають на його дотримання чи виконання. Ось, до прикладу, підписант із боку України президент Леонід Кучма за рік існування Мінська-2 скільки разів змінив свою позицію стосовно тлумачення зобов'язань? І що? Навпаки, подальше безальтернативне й насильницьке одностороннє впровадження Мінських домовленостей з боку України лише підбадьорить Росію до нових "подвигів". "Купувати у ворога мир — значить, постачати його засобами для нової війни", — сказав колись Жан-Жак Руссо. А недавно один з американських генералів мудро зауважив: "Перемогти у війні — це означає запобігти її відновленню". Тому для того, аби конфлікт вирішити, потрібно, так би мовити, "зустрітися з реальністю". А реальність така. Росія хоче Україну. У всіх сенсах цього слова. І Росію у Мінських домовленостях цікавить лише пункт 11 — зміни до Конституції України в частині децентралізації із особливим статусом окупованих територій, виборами та амністією. 

Європа хоче відновити "стратегічне партнерство" з Росією, а для цього потрібно, аби "конфлікт" остаточно перестав бути міжнародним, а став внутрішньою проблемою України. І тут не слід соромитися нагадувати нашим міжнародним партнерам, які самі борються з терором, що неможливо запобігти терору і подолати його, співпрацюючи з терористичною організацією. Співпраця з терористичною організацією під назвою "Російська федерація" завжди матиме наслідком війну. Питання лише часу і місця. Єдине, що залишилося з'ясувати, — чого хоче Україна? Не знаю, чого хоче глава держави. Кажуть, що дуже "дипломатичний" візит Бориса Гризлова до України був присвячений тому, щоби погодити голосування за зміни до Конституції, а також новий текст закону про амністію (чи, може, вже "імунітети"?) і законопроект про вибори на окупованих територіях. Кажуть навіть, що в адміністрації президента України вже є ці два документи. (Цікаво, написані в Росії, як і закон про особливий порядок здійснення місцевого самоврядування?) А ще кажуть, що у зв'язку з браком голосів за Конституцію розглядають можливість голосування за неї "на темно" — за зачиненими дверми, з вимкненими камерами і без обговорення (хоча кого цим тепер здивуєш), як 16 вересня 2014 р. 

Так хочеться сподіватися, що то все лихий поговір. А ще хочеться сподіватися, що в парламенту України вистачить духу спитати у президента України, "чого Петро приходив", — Гризлов чого приїжджав? Але про альтернативу… Думаю, всі зауважили, що ніхто у світі не говорить про окупований Донбас. Як і про війну в Україні. Навіть віце-президент Джо Байден під час виступу в парламенті говорив лише про окупований Крим і сепаратистів, які діють за підтримки Росії. А нема окупанта, то немає й війни. Тому про нашу війну, в якій загинули вже тисячі солдатів та цивільного населення, кажуть: "конфлікт в Україні", "українська криза" або й геть сором'язливо — "ситуація на Сході України". Проте не варто нікого звинувачувати. Не буде інакше, поки ми самі не почнемо про це говорити. Один мудрий чоловік на запитання, чому він не називає нашу війну війною, відповів "так ви ж самі її так не назвали". І крити було нічим — Україна не називає речі своїми іменами. Де-юре, немає ніякої війни в Донбасі. Україна заявила про анексію Криму, але в жодному законі жодного слова не сказала про Донбас. Ой ні, сказала, — "події, що мали місце у Донецькій і Луганській областях". Публічні внутрішні істерії політиків на тему "дамо відсіч окупантові" не мають вираження в юридичних документах. Усе, що стосується війни Росії проти України, сьогодні відображене тільки в політичних документах — постановах Верховної Ради. Ми не ввели воєнного стану, і це було помилкою. Так, міжнародні партнери "висіли на руках", хоч і тихо висіли. Але ті ж міжнародні партнери вже сьогодні докоряють, що ми не назвали війну війною.  Нам потрібно прийняти закон (що також зареєстрований у парламенті), яким визнати окупованими не лише Крим, а й "окремі райони Донецької та Луганської областей", і встановити державну політику стосовно цих територій.

Окремо потрібна державна політика стосовно внутрішньо переміщених осіб і українців, які проживають на окупованих територіях. Окремо потрібна політика стосовно кримських татар як корінного народу, який опинився під окупацією. Нам потрібні дії стосовно терористів. Якщо в нас АТО, то де вони, ті терористи? Ми зверталися до всього світу з тим, щоб визнати "ДНР" та "ЛНР" терористичними організаціями, а самі? А в самих досі немає законом встановленого порядку визнання організацій терористичними. В парламенті з лютого 2015 р. лежить законопроект, але розглянути і прийняти його не дають... ні, не росіяни, — голова парламентського комітету з питань безпеки та оборони і секретар української РНБО. На тлі нинішніх подій це вже має присмак саботажу.

А ще необхідно визначити такий перелік злочинів, стосовно яких ніколи не може бути амністії чи помилування, якому повірять люди, встановити відповідальність слідчих, прокурорів і суддів за приховування доказів стосовно терористів і сепаратистів або їх необґрунтоване виправдання, а також створити спеціалізований суд для розгляду злочинів проти людяності та злочинів терору, залучивши до нього міжнародних присяжних, прокурорів і слідчих. Бо в нас уже є десятки рішень, якими судді на підставі клопотань прокурорів відпускають з-під варти терористів, обґрунтовуючи "реалізацією Мирного плану президента України Петра Порошенка" та тим, що особа "має значний вплив у середовищах, пов'язаних із діяльністю терористичних організацій "ЛНР" та "ДНР", і тримання під вартою такої особи "може негативно вплинути на процес звільнення заручників". Ось тоді буде зрозуміло, як ми самі ставимося до війни, окупанта й терористів. І тоді розмова про "альтернативу" стане очевидною і неминучою. А ще — треба припинити симулювати реформу Збройних сил України, сформувати адекватний генеральний штаб, підпорядкувати його Міністерству оборони, а над цим усім гарантувати контроль парламенту. Бо це для нас — відправна точка для пошуку нових безпекових гарантій. Інакше знову буде як не Мінськ-3.0, то Будапештський меморандум 2.0.

Якщо всього цього не робити, а натомість далі ґвалтувати Конституцію і боротися за вибори окупантів, то ми не те що розвалимо коаліцію і здійснимо ще одну мрію Путіна — позачергові вибори до Верховної Ради, — ми прокинемось одного ранку і зрозуміємо: це не Донбас реінтеґрувався в Україну, а Україна реінтеґрувалася в Донбас.   Повний текст

Інф.: DT.UA

Коментарі