Російська мова - це не засіб комунікації. Це - мова нашого ворога, - Аскольд Лозинський, Президент СКУ (1998-2008)
Cтрасті за мовою
Перебуваючи на конференції з нагоди 90-річчя  Спілки Української Молоді в Українському Католицькому Університеті  Львова, я слухав як львівський губернатор у своєму привітанні сказав, що українець найкраще почувається у Львові. Не встановлюючи докладного географічного положення українського раю (бо мабуть це саме можна сказати про інші міста в Галичині), я зітхнув, оскільки щойно прибув на конференцію з Києва у досить поганому настрою. За три дні перебування в Києві я жодного  разу  не почув на вулиці української мови, немов у перших роках незалежності. Натомість, у Львові я не чув на вулиці російської взагалі.

Невже Україна така дійсно різна?! У Києві, коли я звертав увагу звичайним людям на мову, чув такі відповіді: "президент і Марина розмовляють між собою російською", "у воєнній зоні є наші хлопці які воюють за Україну, а говорять по-російськи", "це не той час, щоби настирливо впроваджувати українську мову"...

Може й не час... Але на двадцять п'ятому році незалежності... Коли врешті настане той час?!

Це мої особисті міркування. Щоправда, перебуваючи в культурних і освітніх закладах, навіть у Києві, мушу визнати, що переважала українська мова, хоча директор одного закладу передала мені для читання статтю в російській мові та була дуже здивована, коли я сказав, що російської не знаю і не розумію. Вона була здивована. Також правда, що нотаріус в Києві розмовляв зі мною по-українськи, агент з нерухомості також розмовляла по українськи, але я не давав би їм багато кредиту, бо відчував, що це тільки тому, що я до них звертався українською мовою, а оскільки вони мають фінансову користь, то і старалися догодити мені.

 Моя знайома з Америки, яка в основному працює у культурному театральному полі і перебувала в Києві у той самий час тільки багато довше, у розмові зі мною на цю тему  рішуче не погодилася з моїми враженнями. Сказала, що у театрі розмовляють на сцені і поза нею по-українськи, та що особливе враження на неї справили кримські татари в київському театрі, які не тільки розмовляють з нею виключно українською, але навіть і звертають інколи її увагу на її галицький і ньюйоркський діалект.

Які висновки? Мабуть, різні. Мешканці України більш об'єднані сьогодні у національній свідомості. Одначе, мова тільки для деяких є ознакою національної ідентичності, а для інших -- тільки засобом комунікації. Говорив мені товариш, котрий перебував на турецькому курорті, що там зустрічались люди з України, з Естонії, з Росії і всі розмовляли по-російському між собою, бо як інакше мали говорити?!

При передачі довіреності, агент з нерухомості  запропонувала зустрінутися з новими орендарями. (До речі, зголосилося два брокери, але один із них був російськомовний. Думаю не тяжко здогадатися, кого я прийняв на роботу ?!). Я запитав, чи потенційні орендарі розмовляють по-українськи? Після негативної відповіді, сказав, що, мабуть, краще не зустрічатися бо не погоджуся на російськомовних. Агент у моїй присутності до них передзвонила і повідомила, що власник - український націоналіст і вони мусять при зустрічі розмовляти по-українськи, в противному випадку він їх не прийме. Ті  погодилися.

Висновок який? Щоби отримати бажане помешкання, орендарі були готовими розмовляти по-українськи.

Зауважив я також, що у Києві по підприємствах чимало написів та реклами представлені виключно на російській. Напевно ці підприємства ліцензовані. У моїх мандрах по цих магазинах завжди ставив я справу спілкування українською мовою і тільки рідко зустрічав противність.  А якщо впровадити поправку до адміністративного кодексу міста Києва, Харкова, Миколаєва і т. д., що для провадження підприємницької діяльності слід користуватися україномовними написами та рекламою?! У противному випадку може накладатися спочатку грошове покарання, а за кілька провин і позбавлення ліценції. Повірте, що задля збереження "російського язика" ніхто не влаштовуватиме ще один майдан. Та й, до речі, не приїдуть із західних областей у цьому допомогти.

Основний висновок -- ми народ добрий, увічливий, але інколи занадто. Російська мова-- це не засіб комунікації. Це -- мова нашого ворога та зброя довголітнього знущання над нами. Ми не сміємо, охороняючи свою державу у боротьбі із запеклим ворогом, вважати нормальним користуватися цією зброєю, чим, до речі, ворог наш також поневолював. У процесі знищення українців як нації Росія намагалася знищити нас фізично та духовно. Залишила нам народні пісні, вишивки та шаровари. Нищила нашу інтелектуальну культуру, літературу, а найважливіше, звела нашу мову до рівня суржику. Чи не пора нам виросли вповні як нації, та дати нагоду розвитку нашій мові?

І ще один висновок. Вина у владі. Практичне втілення української мови як державної для  користування у буденних відносинах дуже слабе від початків незалежності. А коли вже сама родина президента у приватному житті користується практично російською, то це погано. Не тільки одна чи дві жінки на вулиці про це мені казали. Говорили люди, котрі з ним і його дружиною складали квіти Шевченкові. Сам президент до цього признався.  Прикладом повинен бути президент у якого не може існувати спілкування одне офіційне, а друге приватне. На нього і його родину дивиться ввесь народ. На разі він є поганим прикладом. Але є надія, бо він ще вчиться. Мабуть, час завершити науку.

30 вересня 2015р.   
                                                                         
Аскольд Лозинський, Президент Світового Конгресу Українців (1998-2008).
для порталу "Воля народу"

Коментарі