Олег Чорногуз: ВІДПОВІДЬ НЕВІГЛАСУ
   Загребельний-молодший, який розмовляє на мові мами, а не батька, нині критикує все, що зветься українським, як і його однодумці - Мирослава Бердник, Ростислав Іщенко, Олександр Чаленко, Володимир Корнілов та інші представники 5-ої колони в Україні.   Замість епіграфа
    Свідок Всевишній, що я три роки мовчав і не хотів звертати уваги, на того, кому слід тільки поспівчувати. Я три роки не опускався до такої ницості, до бессарабських пліток і взагалі не хотів мати справу з невігласом, циніком, сучасним Павліком Морозовим, який не тільки рідну країну продасть заради себе коханого, а й рідну матір, не кажучи вже про сестру.
Йдеться про Михайла Загребельного - сина знаменитого письменника  Павла Загребельного, якого я глибоко поважав і посмертно поважаю. Про людину, яка у моєму житті, окрім добра нічого злого мені не зробила. Про це я написав і спогад, який давно вийшов у видавництві “Фоліо”.
     Сьогодні із задоволенням написав би і про його сина Михайла, але, як ви розумієте, ще не час. Я поважав і поважаю цю родину. Дружину і маму Еллу Михайлівну, гарну, милу, добру , інтелігентну жінку, її доньку Марину. Але в сім’ї, як кажуть, не без виродка. Саме  цьому  білялітературному персонажу і майбутньому прототипу сатиричного роману присвячую свою відповідь.
    До цього додам члена кооперативу “Конча Заспа” і великого поклонника  Едуарда Лимонова, Лева Троцького та дрібніших типів - Олександра Чаленка, Володимира Корнілова на чолі з Ростиславом Іщенком, які тепер опинилися в московському екзилі за своє українофобство і вже звідти поливають Україну й українців як фашистів і бандерівців. Мишко ж, він же – Загребельний-молодший, чомусь не втік до Москви, як це вчинили його однодумці після Революції Гідності. Невідомо з яких саме причин, але він залишився тут. Очевидно, як представник п’ятої колони. Комусь же потрібно працювати і “в тилу ворога”. Та Мишко не пішов у підпілля. Навпаки - зі своїми українофобськими матеріалами продовжує активну боротьбу з українською державою, українською мовою, літературою у стилі своїх однодумців Затуліна-Колісниченка та вищеназваних московських колаборантів.
 
А тепер щодо відкритих листів, адресованих мені, які вийшли з-під пера Загребельного -молодшого. Кілька років тому автор цих творів був обраний головою письменницького кооперативу “Конча Заспа”, в якому живе і персонаж мого есе. Під час одного із засідань уже згаданий член “письменницького хутора” забажав трішки більше земельки, аніж виділила йому рідна родина. Усім по 10 соток, а Мишку захотілося 20. Губа не дура! 10 соток виділили і його рідній сестрі Марині, яка власноруч подала на ці сотки заяву. До речі, написала українською мовою. Це дуже обурило Мишка, взяло за живе. Мишко подав протест і доніс на свою... сестру. Викрив її. Мовляв, як можна громадянці іншої держави, яку він безмежно любить, виділяти землю в Україні. Він безтямно любить не сестру, а московську державу і московську літературу і не визнає її в Україні зарубіжною. А його рідна сестра, яка вийшла заміж за московіта, набралася нахабства і захотіла в Україні землі, у тому ж кооперативі, що й Мишко, будучи... громадянкою РФ.
Формально правильно. Однак, це рідна. Голова кооперативу намагався нагадати донощику, як таланту у цьому жанрі, що в світі є ще людська порядність, совість, честь сім’ї, авторитет покійного батька. Одне слово, морально-етичні норми. Десь приблизно так ми переконували упертюха з душею куркуля у його найгірших традиціях.

Та такі мої словесні переконання на Загребельного-молодшого не вплинули. Він довгий час не мав нагоди за таке рішення мені помститися. Але ось така нагода несподівано трапилася. Поміж 20 письменників України автор цих рядків отримав почесний диплом “Золотий письменник України”.  Десь тоді з’явився на світ удруге мій роман “Гроші з неба”, але під іншим заголовком – “Самогубець за покликанням”,  переназваний редактором наступного видання. До речі, за визначенням колишнього тестя Михайла Загребельного - Дмитра Павличка – це один із найцікавіших і найоригінальніших романів в українській літературі. Теж саме стверджує і Микола Жулинський у передмові до 15-ти томного видання автора. А Мишко накатав на це інтернетівський пасквіль у вигляді “Відкритого листа” до автора роману. Я не надав тому ніякого значення, оскільки  не вважав за потрібне виправдовуватися і принижуватися перед невігласом і хронічним наклепником епохи Троцького, якого він так любить, чи Лаврентія Берії, і промовчав. Хотів було промовчати і цього разу, бо не вважав за потрібне опускатися до його рівня. Але він мене змусив.

    Мишко Загребельний  пише не мовою тата - українського класика, а мовою, як заявляє всюди він, мами. Очевидно, мами Москви. Хоча, може, Мишко має на увазі якусь іншу маму. Я в цьому не розібрався. Та це мене й не болить. Це його право. Хай пише хоч на хінді, хоч на санскриті. Йому в цьому ніхто не заважає і в Україні не переслідує, хоча Мишко заявляє на різних українофобських засіданнях, в інтернетівських інтерв’ю, що це далеко не так.
    У цьому році, 21 сепня, президентом Українив мене нагороджено орденом Ярослава Мудрого. Мишко від задоволення потер руки. Він згадав свій трирічної давності Відкритий лист до мене і знову продублював його, підключивши чи пославшись на давні коментарі читачів роману: якогось Спіженюка та Оленки Чухрай. Читач  Спіженюк, цитує М. Загребельний, нібито твердить, що новий роман “Самогубець за покликанням”, виданий у 2012 році, повністю повторює попередній твір Олега Федоровича: «Гроші з неба»: «Новими є кілька сторінок на початку і в кінці книжки... Мабуть, саме за це «Просвіта» висунула Чорногуза на Шевченківську премію?!» Далі М. Загребельний додає - а от львів’янці Чухрай в гостроті вислову не відмовиш. Не хотів би я потрапити на кінчик її пера: «У нас студенти таким чином реферати ліплять зі старих курсових. Мабуть, і Олег Чорногуз згадав молодість та зліпив нового романа з того, що було! Йому треба було не на Шевченківську висуватися, а до Вовчика Зеленського - в шоу «Розсміши клоуна».
   Якщо вже бути точним, то нагадаю львів’янці Оленці Чухрай, що у Вовки Зеленського є передача «Розсміши коміка», а не... клоуна. Але це між іншим. Перейдемо до звинувачень. Автора роману “Гроші з неба, або Самогубець за покликанням” дорікають, як бачите з листів і коментарів, у переробці свого роману. До відома невігласів - це авторове право. Автор може його переробляти сотні разів і ніхто йому цього не заборонить. Само редагування, або поліпшення художнього твору, до відома примітивів і злостивців - це не плагіат. Це вдосконалення власного роману, повісті, оповідання, вірша. Навіть після того, як твір побачив світ, автор ще довгі місяці, роки живе цим твором. Якщо у нього виникають якісь сумніви, якщо йому здається, що в тому чи іншому абзаці щось не так, чи потрібно було підсилити той чи інший епізод, або послабити, автор повертається до раніше написаного чи навіть надрукованого. Автор також може міняти заголовок твору.
 Так трапилося з кількома моїми романами, двома повістями.
 У 1974 роках газета “Правда”, орган Політбюро СРСР, пером  Голубєвої Зінаїди піддала компартійній критиці мою сатиричну повість “Голубий апендицит”. Її було знято з тематичного плану видавництва “Молодь”, але вона була перекладена російською Леонідом Ленчем і видана уже під іншою назвою. Я змушений був міняти назву твору, оскільки назва “Голубий апендицит” стояла у чорних списках цензури. Повість вийшла в Москві, а вже згодом і в Києві. Аналогічна зміна трапилася й із сатиричним романом “Примхи долі”. Цей роман спочатку називався “Таке життя”. Але несподівано автору “Примх долі” надіслали книжку з Дніпра для рецензії з такою ж назвою “Таке життя” Я одразу змінив назву свого роману, щоб і не пахло повторенням.
  Теж саме можу сказати і про свій роман “Гроші з неба”. Так, я його переробляв і, мабуть, ще перероблятиму. Бо, наприклад, згаданий уже Дмитро Павличко радить героя мого роману не вбивати, а залишити живим. Твір від цього тільки виграє. Така його думка. Можливо. Я ще думатиму.
Щось подібне трапилося і з моєю “Казкою - притчею про козака НЕТАКА”. Редактор, не попередивши автора, випустив у світ цю “казку” під іншим заголовком і повністю переписав (на власний розум) кінцівку твору. Звичайно, я згодом поставив усе на свої місця. Якби вийшло краще в редактора, аніж в автора, то, можливо, я правку чи таке редагування  й залишив. Тарас Григорович Шевченко, якого згадує Загребельний-молодший у відкритому листі до мене, з такою правкою погоджувався. Згадаймо правку Пантелеймона Куліша відомих рядків “Наша пісня, наша слава не вмре не загине”. Таке літературне життя.

  В “Аристократі із Вапнярки” цензура і відділ пропаганди та агітації при ЦК КПУ порадили написати зовсім іншу кінцівку, якщо я хочу, щоб твір побачив світ. І автор пішов на це, щоб побачити роман надрукованим, оскільки твір вважався антирадянським. Дякуючи Павлу Загребельному, роман побачив світ. Про це я пишу у своїх спогадах. До відома невігласів: само редагування власних творів - звичайнісінький процес чи не кожного письменника. Лев Толстой переписував свої романи десятки разів, правив, відшліфовував, удосконалював. Великий українець і геніальний російський письменник Микола Гоголь постійно правив свої твори, погоджувався з видавцями, редакторами на ту чи іншу правку. Його твори мають безліч редакцій. Зокрема, безсмертна повість “Тарас Бульба”. Цього чи то не знає, чи то не розуміє пильний читач із кооперативу “Конча – Заспа” Мишко Загребельний, автор двох відкритих листів до мене. До речі, двічі перероблених і кон’юнктурно змінених. Оскільки попередній інтернетівський лист, майже нічим не відрізняється від цьогорічного. Оцей, м’яко кажучи, дивак, комусь дорікає тим, чим сам грішить. Він помітив зміни в широкоформатному творі, а не помітив змін у своєму сантиметровому листі!

  Та повернемося до роману “Гроші з неба”. Він побачив удруге світ, коли я перебував за кордоном. Твір вийшов під іншою назвою – “Самогубець за покликанням”. Чесно признаюсь: назва роману мені сподобалася, але суть роману таки у моєму першому заголовку – “Гроші з неба”. Тому у третьому виданні роману я повернув попередню назву, але й залишив нову, і твір вийшов з подвійною назвою “Гроші з неба, або Самогубець за покликанням”. Так він увійшов і в моє 15-ти томне “Вибране”. Я втретє перевидав його для того, щоб такі примітиви від літератури як мишки загребельні не приписували мені того, у чому мене звинувачують. Мовляв, автор хотів мати на своєму рахунку, завдяки різним назвам, одразу два романи. Я такого і вві сні не допускав. У мене достатньо романів і без цього! Деякі з них стали бестселерами.

     До відома заздрісника, чи краще й точніше сказати - наклепника  на рідну сестру, романи автора “Аристократ із Вапнярки”, “Претендентів на папаху”, ”Вавилон на Гудзоні”, “Ремезове болото”, книжки “Веселі поради”, які видавалися майже мільйонними накладами, досі продаються навіть у Москві як бестселери в однойменній  московській книгарні. Ці романи і новели, статті друкувалися польською, англійською, російською й іншими мовами. Деякі твори перекладені Віктором Паюком (Чикаго) на есперанто і читалися цією штучною мовою у 16 країнах світу! Саме за ці досягнення і громадську діяльність автор цих рядків і отримав почесний диплом “Золотий письменник України” та (до відома М. Загребельного і йому подібних) не один, а два ордени Ярослава Мудрого. Жаба Мишка Загребельного може води напитися, але перед цим ковтне трішки свіжого повітря, бо захлинеться.
    Але історія цькування на цьому не закінчилася. Цього року до Відкритого листа Загребельного-молодшого підставила свою лапку для підкови щастя і популярності якась Ірина Магрицька. Виявилося, вона  викладач української філології. Але судячи з її коментаря під листом М.Загребельного вона не обізнана з українською сучасною літературою, як і з розумінням окремих слів іншомовного походження. Очевидно, вона й словників у своєму житті не перегортувала. Якщо ж вона справді педагог, то вона б мала знати, що означає слово «плагіат». Судячи з її коментаря, вона чула дзвін,а... далі за текстом цієї поговірки. Від себе І. Магрицькій скажу: плагіату у самого себе не буває. Плагіат - це коли одна особа списує у другої. До такої ницості автор цих рядків у своїй творчості не опускався. А от вірний брат свої сестри і син рідної мами Москви - Мишко Загребельний - опустився, і нарвався на ось цю мою відповідь. Потрапила сюди і Магрицька, вчителька, котра також  розписалася в повному своєму невігластві. Цю даму від української мови і літератури зачепило, що письменник - автор перших сатиричних романів в українській літератур (а їх аж 7/сім/, один із засновників Всесвітнього форуму українців, один із перших рухівців при Спілці письменників України, колишній редактор сатиричних журналів «Перець», ВУС (видання українських сатириків), журналіст, громадський діяч, лауреат численних літературних Міжнародних, державних, республіканських премій, нагороджений двома орденами Ярослава Мудрого.

   Замість того, щоб заглянути хоча б у Вікіпедію, познайомитися з автором  романів і повістей, вона ні в чому не сумніваючись, пише, точніше дорікає Віктору Леві, який став на захист романіста, мовляв, і ви сякий-такий. А втім, дамо слово цій вчительці української мови і літератури(!!!???- знаки оклику мої, - ОЧ): ”Ви на боці цього письменника – плагіатора(???!!!) і довіреної особи комуністки Оксани Калетник?”! Отакої. Ні сіло, ні впало. І комуністка тут. Оце припекло жабу на сонці. Хоч у холодну воду стрибай!
А може пані чи товаришка І.Магрицька випадково впала з драбини вниз головою і вгнулась підлога. Відповім і про Калетник, оскільки з “плагіатором” власних романів Магрицька, разом із Мишком Загребельним, розібралися і, як бачимо, дуже легко. Так, ніби плюнули собі в обличчя, не враховуючи напрям вітру. А що ж тут порадити І. Магрицькій?!  Читати треба. Вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Казав класик. Не я. Бо от це був би плагіат, якби приписав собі цю цитату.

     Так от. Я й справді був довіреною особою кандидата в народні депутати Оксани Калетник по Ямпільському округу № 16 (Вінницька область) у 2012 році. Я навіть дещо писав у програмі майбутнього “слуги народу” у спідниці. Зокрема, таке: а) Єдина державна мова; б) Євроінтеграція; в) Підтримка українського села державою; г) Паритетні (рівні, рівноправні, до відома Магрицької) відносини з РФ. Оксана Калетник, балотуючись, на той час не була комуністкою!!!  Обиралася, як безпартійна. Саме тому я підтримав її та її програму. Знаючи Оксану як заможну жінку, я навіть не припускав, що така пані  раптом стане товаришкою, а точніше  - “тушкою”, або кажучи ідеологічною фразою  -  “політичною повією”. Отримавши жовто-блакитний значок, Оксана Калетник у Верховній Раді, відверто кажучи, продалася. Вступила в ряди “більшовиків” і таким чином створила комуністичну фракцію у парламенті на чолі з Петром Симоненком. Далі більше - у Баку не осудила агресію Російської Федерації і єдина з делегатів ПАРЄ не визнала Московії агресором, як і Мишко Загребельний і його команда однодумців, що названі в епіграфі. Цим самим вона, О.Калетник, зрадила не тільки себе, а й мене, моїх земляків-вінничан. Я одразу здав своє посвідчення як її довіреної особи, надіславши його з повідомленням до апарату Верховної Ради. Щоб І. Магрицька у цьому пересвідчилася перед тим, як писати коментарі, нічого не перевіривши і ні в чому не сумніваючись, я хочу її ще раз послати. Цього разу не до словників і Вікіпедії, а до “Могилів-Подільської правди”. Якщо вона ще й в Інтернеті так само розбирається, як у словах іншомовного походження, то наведу (аби вона не мучилася) кілька абзаців із статті Ямпільського журналіста, публіциста Василя Кізки. Ось ці абзаци:
”Василий Кізка
12 июл 2014 в 0:15
СЕНСАЦІЯ - ОЛЕГ ЧОРНОГУЗ ВІДХРЕСТИВСЯ ВІД ОКСАНИ КАЛЕТНИК, депутата-мажоритарника по виборчому округу № 16. А ось початок статті Олега Чорногуза в інтернетівській газеті “Могилів-Подільська правда”:
”ДОРОГІ МОЇ ЗЕМЛЯКИ!
 Я хочу низько схилити перед Вами голову і вибачитися. Ніколи не думав, що у 2012 р. на виборах до Верховної Ради України буду довіреною особою та агітатором людини, яка після виборів та перемоги зрадить своїх виборців і проводитиме антиукраїнську та антидержавну діяльність – Оксани Калетник.”
 До своєї ж відповіді ще додам. Цією дією (а не пустопорожніми, не перевіреними словами), а моєю дією, принциповим вчинком усе сказано. Один із дописувачів у своїх коментарях написав: ”За таке б'ють по морді”. Цілком згоден із Ярославом Трінчаком. Я б із великим задоволенням. От тільки інтелігентність і мій вік цього не дозволяють.
                                                                      
Олег Чорногуз, письменник

Коментарі