Олег Чорногуз: Я слухаю веселу музику, а чую печальну
      Я сиджу і слухаю музику. Я слухаю веселу музику. Слухаю веселу, а чую печальну. Печальну  музику свого серця.
     Це весела музика. Це азартна музика. Музика під темпераментний танець. Під жарт. Під вигуки. Під дружні оплески. Під “дотепи” “95 кварталу”.
Цей ворожий мені "квартал" нахабно сміється в моєму домі, він висміює на моїй землі мою споконвічну мову, мою пісню, мої історію. Він радить саме в книзі з моєї історії ховати від дружини гроші, бо цю книжку в Україні ніхто не читає. І це під оплески і це все під сміх і навіть під присідання якогось московського попика (як же веселість та без попа?) чи то з московського “міру”, чи то з московського патріархату?!

Треба вибити все це з наших голів. Вибити назавжди

 У голові все переплуталося. Чи то в їхніх чи то в моїй. А ще подарунок від “Кварталу” чи то іменинниці, чи то імениннику. Звичайно, про Ющенка. Як же “95-ий” та й без Ющенка. Яке ж московське весілля чи іменини без українського президента. Треба ж висміювати. Треба. Як мову! Як пісню! Як українську історію. Як українського президента! Необхідно. Життєво необхідно. Аби лунала в Україні їхня музика під грім канонад і смерті кращих наших синів і дочок. Треба висміювати авансом. Треба, щоб знову не прийшов ніколи президентом той, хто любить свій народ, свою мову, свою пісню і свою музику. Треба вибити все це з наших голів. Вибити  назавжди. Треба молитися чужим богам і чужим “кварталам”, чужій музиці і чужій пісні. Тоді все буде гаразд. Не у вас. У ваших сусідів.

 Я мовчки сиджу і мовчки на все це дійство дивлюсь, а очі мої затуманюються. Зранене моєї історією, моєю долею моє серце безмовно плаче. Моє серце плаче, і в ньому запікається кров, а розум мені каже:
- Задумайся!
 І він же, розум, мене запитує (а, може, це й не розум, може, інтуїція):
 - Що буде з тобою? З твоїми дітьми? Онуками чи правнуками, якщо вони раптом встигнуть після музики народитися? Чи не повториться знову гірка і кривава, як твоє скривавлене серце, історія.
 І я сам собі відповідаю:
- Повториться. Неодмінно повториться. І з тим самим акордом. Якщо тільки, не доведи Боже, вони знову прийдуть. Повториться з тим самим акордом. Акордом криків, ґвалтів, молінь і нечуваного й небаченого у інших світах такої жорстокості і такого немилосердя. Все буде, як не раз у нашій історії, писаній нашою ж кров’ю.

  І я молюсь. Я прошу Господа Бога зупинити їх. Моїх сусідів. Дати можливість отямитися їм. Не треба сьогодні цієї музики. Не треба! Музики під канонади “Градів” і “Нон”, “Тюльпанів” і вибухи московських фугасів. Музики під плач “Пливе кача”... Музики під труну з жовто-блакитним прапором. Музики під плач моїх донеччан. Не їхніх. Моїх. В іншому випадку вони б не забрали тисячі ні в чому не винних людей. Не послали б на небо діточок долучатися до “Небесної сотні”. Діточок, які ще не знали, окрім материнської любові, нічого на цій землі. Нічого і їх тепер серед нас нема, як нема наших, моїх кращих синів і дочок, котрі пішли добровільно на фронт, щоб захищати  цих, хто сьогодні в глибокому тилу так бадьоро витанцьовує під веселу музику. Веселу музику і веселий сміх, якщо не сказати - регіт. І для них ніби нема війни. Ніби нема смертей. Ніби нема всенародного горя. Сусіда святкує. Сусіда весело сміється під свою музику. А я чую іншу. Я чую плач. Я відчуваю гіркоту материнських і вдовиних сліз. І чую також музику. Але трохи іншу. Протилежну бадьорій і веселій. Музики під народні слова написані серцем. Наче моїм: “Пливе кача”...

Я не хочу, щоб новоявлений Муравйов увійшов у мій дім. Ми ж усе це проходили...

    Серце моє розривається навпіл. Від любові до одних і ненависті до інших, і запитую  знову себе:
-    Ну, що в їхньому житті зміниться, якщо знову прийдуть московські криваві “брати”? Що у мого сусіда зміниться?
-     А нічого, - відповідаю я сам собі. - Нічогісінько. Вони просто покажуть московському чоботу своє відео. З веселою музикою, сміхом, з московським попом і датою під кадром того диску. Ми ж співали московських пісень. Ми й тоді, коли вони (певний, покажуть на моє вікно) з вами воювали, а ми підтримували вас. Тут, у тилу.
      І мої сусіди кованого чобота запросять до свого столу. Під такі ж страви. І під таку ж музику. І ті, і ті сядуть поруч один з одним і почнуть чаркувати. А новоявлений московський жандарм Муравйов чи якийсь новоявлений Жириновський з автоматом у руках, оп’янілий від ненависті до толерантного хохла і підігрітий чаркою, після сусідських запросин увійде у мій дім. Увійде без запрошення. І тоді світ розділиться навпіл. Як небо від блискавки. Новоявлений чобіт не сяде за мій стіл. Він витягне мене з-за мого столу. Поставить неодмінно до стінки і без суду і слідства розстріляє, виправдовуючи себе одним реченням:
- Что хохол до сіх пор нє виучіл русского язика?! По своєму гутарішь. Вот тєбє оценка в лоб за украінскій...
 І всадить кулю. Туди, куди й обіцяв. Як учора за Муравйова. У Києві. Як сьогодні за Путіна. На Донбасі.
 Те ж саме чекає наших дітей. Ми ж усе це проходили. Вони – ні. А потім їх чекає телятник. Спочатку заберуть телят, корів, усяку іншу худобу і птицю. Щось поріжуть на свіжину, під чарку. Решту - у танки, як у Чеченії, як у Грузії, як у Молдові, як в Абхазії чи Осетії. А дітей? Дітей, якщо не будуть у вишиванках і якщо у той момент лунатиме в нашому дворі не їхня музика, наша, так само порозстрілюють. Коли патрони кінчаться... Коли їх не підвезуть з луганського патронного заводу, декого може помилують, якщо прикладами автоматів не доб’ють, як раніше добивали трилінійками. Може, когось і помилують. Подарують життя. Те, що до цього подарував Бог. Подарують життя. Не вб’ють. За відсутності набоїв, чи появі мозолів на руках і втоми - добиватимуть прикладами. Мабуть, і в Дніпрі не втоплять, бо ж форсувати  річку не доведеться. Тому загонять просто в телятники. І на Сибір. На Сибір, на Сибір. Як у всі часи, як з усіма народами. З усіма сусідами. І під музику. Під музику, щоб не чути плачу дітей. Не чути  голосіння матерів. Як в усі віки. В усі віки цієї споконвічної дружби.

Мені стає страшно. Я відчуваю, що "русскій мір” уже біля мого порогу

 Так, я слухаю музику і сам собі кажу, киваючи на сусідів, що витанцьовують під московські шансони, московську бариню:
-    У їхньому житті нічого не зміниться. Нічогісінько.
 Вони й тоді танцюватимуть. Так само! Вони й тоді насміхатимуться з нас і, втративши від горілки з дня народження розум, виходитимуть на свої балкони і в мій бік тикатимуть дулі і на “великом русском язикє” казатимуть:
  - На хохол, викусі. А ми пєли па-русскі і пєть будєм!
І мені стає страшно. Я відчуваю, що "русскій мір” уже біля мого порогу. Залишилося тільки виламати мої двері, розстріляти у них замки і приставити мені автомат до грудей. У моєму домі, у мої хаті, на моєму порозі, які завтра, як і моя земля, моя держава, може стати їхньою.
 Я слухаю веселу музику. Печальну музику. Сумну і болісну. Як вселюдське горе, як вселюдська трагедія, що проходить крізь мої серце і мені хочеться лише одного:
- Померти своєю смертю, щоб більше не чути музику десь за будинком сусіда, а зовсім іншу музику, зовсім інші слова і зовсім інші пісні. Сумні пісні. Десь на майдані, десь на сільській вулиці, десь на новому цвинтарі іншу музику. З іншими словами, сумними, болісними: „Гей, пливе кача по Тисині, Пливе кача в по Тисині...”
Я вслухаюся і чую:” Сам не знаю де погину, сам не знаю де погину”...
      І я зачиняю вікно. Щоб більше не чути веселої музики, не чути сусідського  сміху. Я хочу тиші. Хочу тиші. Під блакитним небом. Під золотим сонцем. І повернення наших солдат. З усіх фронтів. З усіх-усіх. Без ”русского міра”. Без “русского міра” - у добрий, толерантний і гостинний український світ. Я не хочу більше тієї веселої музики у такий час. Як  не хочу, щоб перед нещастям у моєму саду сова кричала. Я хочу, щоб завжди кувала зозуля, завжди пролітали у піднебессі мої журавлі і в моєму вишневому саду білопінно і рясно розцвітали дерева і квіти.
                                                                                                                     
Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
для порталу Воля народу

Коментарі