ДИКУНИ (фейлетон)
     Кожен із нас побував у багатьох країнах світу. Принаймні я певний у цьому. Це ж не Радянський Союз. Взяв візу, якщо дали, і поїхав. Поїхав, куди вже там вам дали. Чи майже куди захотів, бо є ще країни, які не дають і не дуже вже вас там хочуть бачити. На них пальцем не тикатимемо. Є такі. Я про інше. Я про те, як я без візи на свою територію потрапив. Захотілося мені в Крим. Не по сіль. Зрозуміло. І не за теплом. По новини поїхав. Захотілося мені  дізнатися, чому оте, якщо у нас, в Україні, чималенько вкрадуть, одразу тих хабарників чи олігархів, як тепер їх у нас інтелігентно називають, тягне під промені кримського сонця. До окупантів. Начебто вони, окупанти, їм рідніші за наших.

     Одне слово, і я поїхав. Не втік. Ну, слова поїхав і не втік - тут трохи недоречні. Швидше - поповз. Повз, повз і подумав, що моїм прапрадідам повзлося  швидше. На волах, чим сьогодні на “Вольво”. На “Вольво” я, власне, до кримського перешийку таки скоріше доїхав, аніж би на волах. А от уже там, де два роки тому окупати вивісили свої «бісики». Так на московські (біло-синьо-червоні) прапори обзиваються. За це можеш склопотати років: від 7до 12. Але це між іншим. Я про ті прапори, що московіти поцупили в голландців ще за Петра Першого. А ті, голландці, тодішні, як побачили це неподобство на мачтах і реях (також у голландців поцупили, як усі інші слова з великого і “могучого”!!!) московських кораблів, раптово загомоніли. Це м’яко кажучи. Ну, підняли ґвалт. Мовляв, що це таке: все що вам подобається, ви крадете і ні в кого дозволу не питаєте. Що це за ментальність така? Загарбницька. У вас що, окрім балалайки, нічого свого нема? І та балалайка, кажуть, не ваша. Так Москва після такого переконання ті три кольори  догори ногами переставила. Нічого кращого придумати не змогла.

    Але я про Крим. Окупований. Добрався таки. Майже, як на возі. Де їхав, де повз, де в піт кидало, де в жар. Але найбільшого страху натерпівся уже в самому Криму. Не так фізичного, як морального. Спочатку на кордоні. Коли я віч-на-віч із ввічливими окупантами зустрівся. Дратувало їх найбільше, що я відповідав українською.
- Іншої не знаю. Я ж із села, - дурня валяв я.
Це їх трохи заспокоїло, хоча вірили мало. Бо один мовив:
-  З села, то з села. Але з якого це часу ваше село на шорти перейшло? - запитав  мене старший, змірявши мене з голови до ніг.
- Це все що від штанів залишилося. Після Майдану, - кажу. - У Європу ж йдемо. От і перешив.
Він вдав, що повірив і додав:
-    Правду гаваріш, зелений коридор, від зелених чоловічків, - і пропустив.  
     Видно, із наших був. Почуття гумору не втратив. Я також. Але страху мені несподівано нагнав таксист. Авансом. Він усе знав про окупований Крим. Тому й цілком серйозно попередив:
-    Українською не розмовляй. По-земляцькі раджу.
-    Не поняв, - мовив я, під його мову підлаковуючись.
-    Забриють і можуть надовго. Давно в Сибірі не був?
-    Я взагалі там ніколи не був і не збираюся. Холодів боюся.
-    Вони можуть приморозити. На років 5-10.
-    За що? - дивуюся.
-    За мову. Повідомить якийсь дурень, що диверсанта виявив і поминай як звали.
-    І оце за мову?
-    За мову, - підтвердив він.
-    Слухай кажу, ти в якихось країнах, окрім України бував?
-     Ну,
-     Що ну? Був чи не був?
-     Ну, був у Польщі, Естонії, Литві чи то може Латвія була.
-    Зрозуміло. Був значить.
-    А до чого це? Тут одного із Великої України до 11 років засудили. Спочатку за сепаратизм, а потім передумали - приписали шпигунство. На користь сусідньої держави. Тобто України.
-    Та ну?! - це вже я.
-    От тобі й “та ну”, - процитував він мене.
-    То й ти на московську перейшов?
-    А якщо тут “жучок”, - тикнув він пальцем у небо. – Ми між собою навіть пошепки не розмовляємо. А якщо хочемо з Україною зв’язатися, то тільки зі степу телефонуємо і то щоб не за вітром. Щоб навкруги нікого, бо як засічуть.
-    Та ну?! - це вже знову я.
-    От тобі й “та ну”, - тепер він процитував мене. - Тут одного молодого українця і молодого татарина за їхню мову по побілці просто позадушували і крабам викинули.
-   Ну, ти мені й жахів нагнав. Хоч бери і додому вертайся. Мабуть, повернуся і піду добровольцем в АТО. Може, й виживу. А як загину, то героєм помру. А тут... Ніхто й не заплаче і не знайде, де могила моя, - намагався я ще жартувати. А він серйозно.
-    От і правильно зробиш. Мені твоя порада. Хочеш, я машину розверну. Убік України?!
-    Це вийде для мене дорого.
-    Я назад з тебе нічого не візьму. На новому диваку спідометр накручу.
-    Та ні поїду. Хто не ризикує, той русcкій мір не пізнає зблизька.
      Далі їхали мовчки. А він знову за своє. Я не витримав і повторив:
-    Ну. Ти в цивілізованих країнах бував?
-    Я ж казав: у Литві, Латвії, Естонії.
-    І тобі там не забороняли розмовляти українською.
-    Не забороняли. Так то ж цивілізовані країни. Не Росія!
-    Ну, я так би не сказав. Це ж Крим. Окупований Росією.
-    Вони так не вважають.
-    То їхні проблеми, але повернімося до мови. Ти це серйозно.
-    Я ж сказав. Як пить дать забриють тебе у ФСБ. Воно тобі треба?
-    А якщо я не знаю московської.
-    Розмовник купи. Я, щоправда, не знаю, чи є десь українсько-російський. У Криму точно нема.
    Та я таксиста не послухав. Москалі ж кажуть: ”Впертий, як хохол”. От я сам такий. Типовий. Убив сам собі в голову (ну, й про це й наші урядовці заявляють), що Крим - це українська територія. А якщо українська, то я тут господар. Отже, можу розмовляти своєю державною. Ага-а ! Не тут-то було.  Якщо в Україні на тебе вже не так часто дивляться косо і вже сприймають за людину, то в Криму... Не доведи, Боже. Як за Берії чи Єжова. Куди не підеш, де не ступиш, усі тобі ніби їм Путін конкретно наказав:
-   Говорітє по чєловєчєскі...
Я аж від тієї несподіванки за 20 рублів (до окупантів було за 1 гривну, студентам і бабусям безкоштовно) у туалет заскочив. Не так “за надобостью”, як мені пояснили на московській, як за дзеркалом. Захотілося мені на себе глянути. Чи не змінився бува у прямому і переносному смислі, поки той окупаційний кордон переповзав. Заплатив 20 і підійшов до дзеркала. Ну, думаю: ”Невже еволюція почалася. Зворотна. За Дарвіном. В Україні був людиною, а у Криму – навпаки: еволюціонувати почав!”. За кого,  цікаво, вони мене сприйняли. На якого звіра я заеволюціонував?!

      З острахом підійшов до дзеркала. Нічого особливого. Усе на місці. Як за мами і тата. І на обличчі нічого такого підозрілого не помітив. Щоправда, з одного боку пригорів трішки. З кримського, а з українського - все нормально. Але до чого ж тут “гаварітє по-чєловєчєскі”! Я ж не звір якийсь. Людина. Й облік людський зберіг. Туалетне дзеркало засвідчило. Язик також. Тобто мову. Українську, а вони мені все тієї ж:
- Гаврітє по-чєловєчєскі.
  У яких я тільки країнах не бував, але щоб отак - гаварітє по-чєловєчєскі, ніде не чув і ніхто мене до цього насильно не змушував. Я свого часу навіть на одному дикому острові був. В Африці. Ну, зовсім не цивілізованому. Де суцільні дикуни живуть. Майже як папуаси! За часів Міклухо Маклая. На кінчиках списів мишей смажать і їдять, як у нас, шашлики. Присмоктуючи. Але щоб мене хтось там примусив говорити “по – чєловєчєскі”, такого не було. Був в Італії. Говорив голосно навіть під Колізеєм - амфітеатром Флавія. Ніхто не те, що в мій бік, навіть убік ФСБ не глянув. Ну, в бік їхнього ФСБ. Італійського. А на мене тим більш. Те ж саме зі мною трапилося і  в Будапешті. І в Пешті, і в Буді. Ніхто на мене не дивився, як на дикуна. Не зміряв мене з ніг до голови. Відійшовши, не крутив вказівним пальцем. Дивний світ та Європа. А в Криму все нормально. Тепер. Майже як і в еРеФерії. І це за два роки такий прогрес. Куди не йду, де слова не вимовлю, всі якщо не поради дають говоріть по-чєловєчєскі, то оглядають мене з ніг до голови. Ніби я з місяця впав, чи з Марса. Навіть у слід мені дивляться. Ніби вслід молодичці. Зі стрункими ніжками і осиним станом. Я вдруге не витримав. І знову за 20 рублів і в туалет. Думаю, щось  у мене не те з шортами. Може, десь прорвало. Або зовсім уже ноги бочкою. Від спеки. Відчуваю лопатками щось не те. Подивився на свої ноги! Ноги як ноги. На спину - теж саме. Не згорбився. Хребет не гнеться. Ноги не розійшлися.  Носять мій корпус, як і до Криму носили. Чого вони мене ззаду ще оглядають? Міряють з ніг до голови. Інколи зупиняються, кивають на мене і щось там шепчуться. Коротше дошепталися до того, що мене перехопив поліцейський патруль.
- Віза є?
- Яка віза?
- Дозвіл у Крим?, - до мене по-московські.
- Так це Україна.
- Була. Та загула, - українською додав. Видно з наших. -  А тепер Російська Федерація.
 - Да, ну? - роблю вигляд, що вчора з дуба впав.
- Ти не придурюйся. Звідки і як ти тут опинився?
- А що невже територія окупована?
 - А ти не знав? - один по-дурості випалив. Старший перелякався. Поблід і уточнив:
 - Ми возвратілісь домой.
- Це ж куди? – запитую і додаю. - У Кримське ханство???
 Тут я трохи переборщив.Одне слово, мене забрили. Ну, не наголо. В смислі чуба поголили. А у ФСБ. Ще й на машині мільтони (це по-кримські) підвезли. Черговому доповіли:
- Або придурок, або диверсант.
 - У чому це виражається? – поцікавився черговий чи то начальник.
- Разгаваріваєт по-українскі. Говоріт, що  на державній мові.
- Понятно, - почухався ФСБешник. - Ви свободни.
 Два останніх слова не до мене. До ментів. Їх тут на англійський манір називають - мільтони. Це, видно, з того часу, коли Крим ще  англійським був і англійці, давши прикурити московітам, у  Лондоні на площі Ватерлоо, поставили меморіал. Своїм героям Севастополя. Як символ. Мужність нації... Москва взамін написала: Севастополь - город герой. А монумент у Лондоні...
 Але я не про це. ФСБешник кудись довго телефонував. Щось з кимсь погоджував і все підозріло дивився на мене.
- Може ви на Берію хочете вийти, - вирішив я йому допомогти. - Так він давно помер. Щоправда не своєю смертю...
- Ти мнє поговорі. Загримиш аж до Колими.     
     Я й прикусив язика. Згадав таксиста. У Москві не тільки сльозам не вірять, але й жартів українських не розуміють. Тут треба серйозно. Без прибамбасів. Тут я уже всіма фібрами своєї душі відчув - уже не до жартів. Пора сльозу пускати. Але ж Москва сльозам не вірить. Грав далі, як у Львові кажуть, вар’ята.

 Тут вам таки так. Україна не Росія. Кучма точно  своїм коротким реченням усе про Москву сказав. Ще не Україна, але типова московська окупація. І за мовою і за ментальністю. Ординською.
 Відпустили мене під вечір.
      Я сказав, що додому вже хочу. Мовляв, намилувався Кримом і його краєвидами по саму зав’язку. Показав фотки. Власне, вони все самі проявили. Ні одного військового об’єкта, ні літака, ні ракети, ні атомної бомби. Самі дівчата, і ті голі. На пляжі. Де-не-де. Наче пляж вимер. Чи то після війни, чи то після чуми.
 Написав розписку, що я не диверсант. Московського язика не знаю, бо в сільській школі його не вчив. Те, що мені вчителька сказала: ”Ніколи і ніде на мові окупанта не говори” і не записував, як і не сказав, як вона мене вчила: ”Ти живеш в Україні, ти тут господар і твоя мова - твоя мова. А не  мова окупанта”. Я це запам’ятав ще з 9 класу. Тепер, у Криму, вирішив перевірити. Не вийшло.
- Ви б мені хоч перекладача дали, а то знову громадяни Криму на мене донесуть, - осмілів я, як мені документи повернули.
 - А мільтона не хочеш. Ось тобі і мільтон, - у дверях справді з’явився сержант поліції. - Відвези його на автовокзал і хай шурує звідси в свою Україну. Доведеш до кордону і коліном під зад.
Той віддав честь. Очевидно, останню.
 - Або дикуни, або придурки, - подумав я, наближаючись у таксі до кордону, який раптом з’явився між Україною і Кримом.
 - Ні, таки дикуни, - переконував я себе. - Щоб ото за мову. І у каталажку. А втім, дякую, що не вбили. Тут убивають і за кримськотатарську і за українську.
- Вони таки дикуни, - мовив я після того, як сів у авто вже знайомого таксиста.
- Гірше, - мовив він, але ти від мене цього не чув.
- Не чув і тебе не зустрічав, - посміхнувся гірко я, і голосно на всю кабіну таксі крикнув. – А про дикунів, так це передавало радіо. Московське.
 І обидва замовкли. Тепер уже, в Україні, сам собі кажу: “Дякую Богу, що не на завжди. Може, ще й зустрінемося. У вільному Криму. Вільному від окупації”. Бо в московському Криму все може трапитися: добре, якщо потрапиш у буцегарню а якщо у кращі світи, звідки не вертаються”. Я вирішив повернутися в Україну. Хоч у нас і стріляють, але все ж на душі спокійніше.
 Дикунів поруч нема. І Москва, слава тобі Боже, за тисячу кілометрів. Може, не діждуться, щоб скоротити відстань. Бо тоді вже не відкрутися. Не повірять, що ти з глухого села. Забриють. Усіх підряд.
                                         
Олег Чорногуз, письменник

Коментарі