Щоб отримати революцію завтра, треба почати її позавчора
В Україні неможливий Майдан просто за гроші.
"Зараз з ким не говориш, всі бояться якихось протестів. В основному кажуть про "тарифний майдан" на осінь. Ви не чули?", – запитує в розмові з УП один із державних топ-посадовців чинної влади, коли заходить мова про осінній політичний сезон.
"Чули, але хіба це реально?"
"На Банковій про це серйозно думають", – каже чиновник, чию тезу журналістам УП і справді не раз доводилось чути впродовж цього літа.
Тема осінніх протестів/майданів/перевиборів – була традиційною для "старого" українського політикуму, коли перед початком осені і бюджетного процесу слід було збадьорити учасників "великої гри".
Як видно, не чужою вона стала і для "нових облич".
"Українська правда" вирішила поспілкуватись із соціологами та проаналізувати останні дослідження, аби з’ясувати, чи є передумови для можливих соціальних потрясінь та чи слід готуватись до наступного Майдану.
Передумови Майдану
Мітингові вибухи попри свою візуальну раптовість ніколи не стаються одномоментно. Якщо простежити природу революцій чи великих протестних рухів останніх десятиліть, то у більшості випадків вихід великих мас на вулиці є уже завершальним етапом глибинних суспільних конфліктів, які визрівали та разгорались місяці й місяці до того.
Умовно кажучи, щоб отримати революцію завтра, треба почати її позавчора.
Крім того, кожен умовний Майдан можна розкласти на дві взаємопов’язані площини: ідеологічну та організаційну. Люди мають за щось боротись, а протест має бути кимось організований і структурований. Народний гнів і мрії про зміни не матимуть шансів, якщо хтось не подбає про будівництво барикад, їхній захист та підвезення шин і бутербродів.
Яскравий доказ цього – протести у Білорусі, де відмова від створення інфраструктури перманентного протесту ("У нас тут не Майдан") призвели до трагічного фіналу для тисяч його учасників та і країни загалом.
"Будь-який Майдан можливий, тільки якщо збігаються шість факторів: лідер, ідеологія, структура, гроші, час і міжнародна підтримка", – каже в розмові з УП Вадим Денисенко, очільник Інституту майбутнього, який єдиний наразі системно публікує дослідження протестних настроїв в Україні.
Якщо погодитись з цією тезою, то швидкі українські протести проти Зеленського виглядають не надто реальними: яскраво вираженого єдиного лідера опозиції, який може акумулювати умовні 25% електоральної ваги, наразі немає. Як і політичної теми, здатної викликати у широких мас почуття гострої і великої несправедливості.
Як колись пояснював в розмові з УП головний стратег президентів Ющенка та Порошенка Ігор Гринів, в Україні неможливий Майдан просто за гроші.
"Можна зібрати бабусь під Нацбанк на три години покричати за 100 гривень, але Майдан так не збереш. Українці виходять, тільки коли зачіпають їхнє сокровенне: гордість, свободу. Це щось ірраціональне, що стосується основи життя", – переконував Гринів, який брав найактивнішу участь в обох українських Майданах.
Ні тема тарифів, ні тема бідності самі по собі не є причиною для протестів. І тим паче – підставою для нового Майдану. Варто згадати, наприклад, спроби партії "Батьківщина" та її лідерки провести масові тарифні протести в останні роки президентства Порошенка. Спроби абсолютно провальні з точки зору організаторів.
Власне, відсутність перших двох пунктів роблять непотрібними побудову структури протесту, "закачування" грошей в його організацію та пошук часу і ресурсів на розкачку. Принаймні, поки з’являться теми, однаково болючі для більшості українців. Але чи є такі?
Точки протестного росту
Частково передбачити протестні настрої, як переконують соціологи, можна шляхом накладання двох критеріїв. Перший – показник "правильності напрямку руху" країни, другий – перелік головних проблем.
Перший показник для Володимира Зеленського ще не так давно був предметом окремої гордості.
Традиційно для української реальності відсоток тих, хто вважає, що країна рухається в неправильному напрямку, є більшим.
Лише в період виборів і одразу після них показники "в правильному" і "в неправильному" ледь відчутно зближуються, люди вірять, що нова влада принесе зміни, але потім ситуація знову стабілізується на негативних показниках.
Єдиним винятком із цієї традиції, коли домінувати почав відсоток тих, хто вважав, що країна почала рухатись у правильному напрямку, став період одразу після обрання Володимира Зеленського.
З червня по жовтень 2019 року баланс за цим показником вперше за багато років прорвався у плюс. А у вересні взагалі нечувані 54% опитаних групою "Рейтинг" заявили, що справикраїни йдуть у правильному напрямку, проти 24% скептиків.
Однак на початку 2021 року президент Зеленський переживав уже зовсім інший пік. У січні-лютому цього року символічні 73% українців вважали, що країна повернула "не туди".
Це рекордне падіння збіглося з таким же стрімким падінням рівня підтримки самого Зеленського в ті місяці. На щастя для президента, на порятунок йому прийшла РНБО.
"Якщо брати ситуацію з тим, чи правильно рухається країна, то загалом Зеленському вдалося за останні три-чотири місяці стабілізувати цей показник на рівні 60 з копійками відсотків (після росту до 73% показник людей, які вважають, що Україна рухається в неправильному напрямку дещо опустився і стабілізувався на рівні 60% – УП). Після санкцій РНБО", – розповідає Денисенко.
"Але ця стабілізація – це критична позначка. Якщо її не зменшувати, то вірогідність росту протестних настроїв буде тільки наростати", – додає він.
Відповідний тренд можна простежити у більшості соціологічних опитувань, які проводились різними українськими компаніями.
Повний текст
Роман Романюк, УП
Інф.: pravda.com.ua
Коментарі
