Олег Чорногуз, письменник: ТРЕЛІ МОСКОВСЬКИХ ТРОЛІВ
Коли ми всі чуємо таку наглу, цинічну всесвітню брехню московських чуркіних, лаврових, путіних, я ловлю себе на думці, що окрім вічних завоювань невідомо для чого, московіт найчастіше і вічно та безцеремонно бреше. Брехня - це його найяскравіша риса. Брехня і підступність… Сідайте з ними за один стіл і домовляйтесь. Наступною зоною може стати Запоріжжя, чи “новоросійський Харків”, який у тій штучній Новоросії ніколи не був, а після такої української дипломатії і “мудрості” - опиниться. А ви,  наївні і довірливі українці, воюйте далі. Проливайте свою кров. Віддавайте своїх кращих синів і дочок на поталу брехні, яка нині називається дипломатією і мудрістю.

Що ж це за народ такий? Або Московські трелі
Олег Чорногуз, письменник

У ті далекі п’ятидесяті роки я навчався у Чернівецькому військовому училищі. Ходили ми під прапором "Вінницького піхотного”. Командири нам розповідали, що Москву від фашистів врятували саме курсанти Вінницького училища. Аби не вони, не їхня нечувана молодецька мужність, то Гітлер на тій частині лінії фронту прорвався б до Москви. Переважна більшість з цих молодих юнаків були українці. Із цих українців залишилося в живих тільки двоє. Цілісіньким залишився тільки прапор, якого зберіг під своєю гімнастеркою курсант.
 Полковник Прухніцький, начальник учбової частини нашого училища (та, в якійсь мірі, за сумісництвом і політрук) підкреслював свою українськість не випадково. Адже училище дислоковане було в Західній Україні, де в той час ще діяли воїни УПА, і ми під Сторожинцем (там проходили наші літні і зимні навчання) бачили самотні сади (хати, кладовища були зрівняні танками чи тракторами із землею) і запущені колодязі, з яких заборонялося нам пити воду. Мовляв, тут бандерівці топили вбитих чи повішених українців, а зверху їх закидали дохлими кіньми. Ми, вчорашні десятикласники, наївно в це вірили.
     Але згодом ми почали відрізняти правду від брехні. Бо якщо про Вінницьке піхотне  і його безстрашних і мужніх курсантів ми дізнавалися з архівної преси, що є правда, то з листівок, що літали, наче великі сніжинки над зимовим сторожинецьким лісом, ми дізнавалися іншу правду, що то не вояки УПА знищували українців, а зовсім навпаки.
     Після закінчення чи то першого чи другого курсу мені випала можливість уперше побувати в Криму. Я записався на екскурсію, і ми поїхали по визначних містах Криму. Найбільше запам’ятався мені палац Воронцова і Бахчисарай. Не красою, не архітектурою, не розкішшю чи убогістю на той час кримськотатарської столиці, а брехнею... московських екскурсоводів.
 Так, у Криму під час розповіді про матроса Кішку (до речі, мого земляка), утверджувалося, що він видатний російський розвідник, якому на той час рівних у турецько-російській армії не було.
 На моє зауваження, що він українець, мені зло відповіли:
-    Такої нації тоді не існувало. Усі були русскіє, як сьогодні – совєтскіє.
“Русскім” виявився і лікар (але чомусь малоросійський поет) Степан Руданський, який лікував графа Воронцова.
 Та найбільше мені запам’ятався Бахчисарай. Не хочу повторюватися: не красою, не оригінальністю, а брехнею московського екскурсовода. Власне, навіть не брехнею, а національною гордістю за неї, брехню.
 Московський екскурсовод нам розповідала з такою патетикою, з таким піднесенням, з таким пафосом, таким натхненням, як московські посли обдурювали довірливих татар, що навіть нам - молодим і ще не зовсім досвідченим здалося це, м’яко кажучи, святотатством. Я не міг собі уявити, що брехнею так можна пишатися. Але московіти пишаються. Пишаються всюди і завжди.

 Подібний випадок у мене трапився і в Римі. Нашу безнаціональну урядову делегацію, яку очолював чиновник з адміністрації Леоніда Кучми у столиці Італії, заявив, що не міг знайти українського екскурсовода, хоча в Римі повно українців. У Ватикані навіть існує українська радіостанція. Зате він десь надибав якусь молоду симпатичну москвичку, яка приїхала в Італію на заробітки. Вивчила каталог, маршрут собору святого Петра і повела нас під куполами християнської святині, безперестанку  щебечучи. Щебетала про все, що знала і не знала. Коли уже виходили із собору, я безцеремонно перебив її московські трелі і запитав:
-    І це все?
 Вона, не кліпнувши оком, відповіла:
- Так, усе.
 - А де ж, у якій базиліці, на фресках наші київські князі: Володимир і княгиня Ольга?  Наш Тризуб?
- А їх тут нема. Вони в Києві.
- Невже? Що зняли з фресок і Рим передав Києву.
- Так. На прохання Незалежної України.
- І коли це трапилося?
- Рік, а, може, два тому. Про це писала преса.
Хтось з наших, які вірять кожному московському слову, як нині московському телебаченню і московським газетам та радіо, смикнув мене за рукав і мовив:
-    Та пішли вже. Київських князів і в Києві побачиш.
-    Ні, - вперто, по-українськи, відповів я.- Мені хочеться побачити тут. Ніхто їх із стін святині Ватикану не віддирав і до Києва не надсилав. Пішли за мною.
Москвичка, яка запевняла, що не розуміє української, раптом завертілася на місці, як  спіймана рибка на гарячій сковорідці і йти відмовилася. Частина безпринципних, яких чимало поміж нашого брата, також. Але решта пішла за мною. І ми віддали шану і князю Володимиру-хрестителю і княгині Ользі, які з фресок з цікавістю дивилися на нас, нащадків Русі-України: Володимир - з Тризубом на грудях і з макетом золотої Софії в руці, і княгиня Ольга – в жовто-блакитних шатах.
Я, певен, ніколи б не написав цих рядків, бо вони для мене були як блискавки пам’яті, які давно щезли з обрію моєї уяви, як багато, багато інших епізодів, пригод, бувальщин. Але сьогодні, коли ми всі чуємо таку наглу, цинічну всесвітню брехню московських чуркіних, лаврових, путіних, я ловлю себе на думці, що окрім вічних завоювань невідомо для чого, московіт найчастіше і вічно та безцеремонно бреше. Брехня - це його найяскравіша риса. Брехня і підступність. Це начебто парадоксальні чесноти московіта, які не вкладаються в жодну логічну формулу честі і совісті. Особливо виразно вони проглядаються в московській дипломатії і пресі.

    Пригадується ще один епізод. Випала мені свого часу честь стати делегатом 39-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Тоді Радянський Союз активно підтримував  американку Анжелу Девіс, нібито комуністку, чи ледь не засновника компартії США. Для підтримки цієї компартії деякі “дипломати - комсомольці” привозили з Москви американську валюту. Під час одного засідання у нью-йоркській постійній місії при ООН, хтось із білоруської делегації постійному представнику в ООН (на той час) із Москви, Петровському, у вузькому колі сказав, що Девіс - ніяка не комуністка. Вона, мовляв, купила кілька пістолетів і передала їх своїм спільникам, аби ті під час судового процесу над її коханим визволили її. Коханого Джонатана Джексона під час того “визволення” вбили, а Девіс розшукується як співучасниця вбивць. Треба було бачити вираз обличчя товариша Петровського. Він кричав усім нам, що ніхто цих слів не чув. Анжелу Девіс переслідують за погляди, переконання. За те, що вона комуністка. Наша, мовляв, генеральна (тоді все було або генеральне, або історичне) лінія гнути своє: у демократичній Америці забороняють Комуністичну партію. Ось яка тут демократія. Усе. Крапка.

     Коли я сьогодні згадую Петровського, я постійно перед собою бачу скляні очі його колеги по ООН - нинішнього Чуркіна. Такий уже непорушний болванчик і з такими ж скляними очима. Чого заради кар’єри не зробиш! Можеш навіть артистом стати і зіграти роль всесвітнього блазня й оком не моргнути.
 Навіть у ці хвилини, коли я пишу ці рядки і чую з московського каналу, що у Щасті (Донеччина), де перебувають представники ОБСЄ і українські воїни, виявляється поранили представника ОБСЄ саме... українці, стріляючи зі снайперських гвинтівок і, запустили самі в себе навіть ракету чи снаряд! Отож, меж брехні у Московщини немає. Вона така ж безмежна, мов всесвіт. Як промови сьогодні патріарха Московського Кіріла, який розповідає так про київського князя Володимира Хрестителя, наче він родився на березі Москви – ріки і тепер йому там підшукують місце під майбутній пам’ятник. Саме під те місце, звідки князь Володимир входив у води (от у які, не уточнює, чи московські, чи дніпровські) по шию із святим хрестом у руці, і від того Московія нині називається Святою Руссю. Мабуть, тому що хрестить усіх сусідів підряд, які тільки не згодні з її міфами чи брехливою без покаяння перед Всевишнім й історією.

  Сам тому я з гіркотою думаю і уявляю сумне і невеселе завтра, якщо наші можновладці, купляться, як європейці (тих дурити можна мов сліпих кошенят) на чергову зону під Маріуполем, у Широкіному чи Щасті, то вся ця чергова довірливість як у ніч на 13 лютого, закінчиться черговим Дебальцевим чи Іловайськом. Черговим великим неЩАСТЯМ для нас, як і з першого дня нашої вічної, будь вона проклята, “дружби”, коли московський князь за спиною Богдана Хмельницького, коли ще не просохло чорнило під Союзною угодою між Україною та Московією, почав зраджувати того, кого називав “братом” по вірі.
Саме тому я сьогодні думаю так: якщо, не доведи Боже, домовляться про ту демілітаризовану зону і не назвуть її тимчасово окупованою брехливими московітами, на якій мають діяти виключно українські закони, котрі гарантували б безпеку населення, забезпечували б його усім необхідним та не розташують там чимало збройних сил українських частин у присутності ОБСЄ, то вважай – “кролик” здох. Московіт знову обдурить, оббреше і скаже, що все так і планувалося, і Україна підписала… і покажуть світові навіть підпис-гарант без статей і параграфів.
 Певний, Москва на це не піде, як і на ООНівський трибунал. З’явиться на обрії якийсь чуркін чи лавров і скаже: так не буде. Давайте туди введемо миротворців. Як у Грузії чи в Чечні. І вони (очевидно, “трактористи і хлібороби” з Бурятії) хай оберуть свого кадирова. А ми йому за такий мир і спокій присвоїмо звання героя Росії. Хай носить зірочку на згадку.

   Саме тому, повторююсь, я сьогодні певний, що представників ОБСЄ, як тільки створять тут 30 кілометрову демілітаризовану зону, турнуть звідти під зад, а московські підступні війська у вигляді бурятських зелених чоловічків займуть територію, за яку наші хлопці поклали голови, і “заблудші во Христі” скажуть, що ми ж так і домовлялися. А чуркіни і лаврови з путіним все це озвучать в ефірі й на весь цивілізований світ заявлять, що ті хлібороби - не наші “робята”. На них навіть шевронів еРеФеції нема. Одна загниваюча зелень. І я не я, і хата не моя. Запитуйте про це в сепаратистів, як ви їх називаєте. Сідайте з ними за один стіл і домовляйтесь. Якщо вони вам поступляться цією зоною - ваше Щастя. Не поступляться - наступною зоною може стати Запоріжжя, чи “новоросійський Харків”, який у тій штучній Новоросії ніколи не був, а після такої української дипломатії і “мудрості” - опиниться. А ви,  наївні і довірливі українці, воюйте далі. Проливайте свою кров. Віддавайте своїх кращих синів і дочок на поталу брехні, яка нині називається дипломатією і мудрістю нових вождів.
Отож, на мій погляд, якщо так і далі піде, то недалекий той час і день, як повз нас знову мчатиме поїзд “Москва - Львів через Київ і Жмеринку”. От тільки не з мирними пасажирами, а бурятськими трактористами чи зеленими чоловічками з білими замість шевронів стрічечками. А ви, дорогі наші і любі, й далі грайтеся в українську дипломатію. Наївну і довірливу. І вірте московським тролям!
                                                                                                          
Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"

Коментарі