Юрій Гнаткевич, народний депутат України кількох скликань: “УПЦ МП є витвором російських спецслужб”
З політичною позицією УПЦ МП все з’ясовано: вони досі не засудили загарбницьку війну Росії. Вони досі моляться за Кіріла, що в миру Гундяєв, досі службу Божу провадять малозрозумілою українцям мовою, яку вони називають церковно-слов’янською, хоча насправді такої мови в природі не існує,
бо не існує церковно-слов’янського народу. Правити українською мовою вони вперто не хочуть, бо як чорт ладану бояться українського національного відродження і духовної єдності української нації.
Митрополит Онуфрій недавно сильно злукавив, заявивши що для богослужінь українська мова не годиться, бо зовсім інше рішення прийняв свого часу Собор РПЦ і зовсім інакше тлумачив мовне питання попередник Онуфрія Блаженнійший Володимир. Київський Патріархат в УПЦ МП називають політичним проектом, хоча відомо, що вони самі є витвором російських спецслужб.
Роздуми та спогади православного у баптистському храмі
Юрій Гнаткевич
Нічого випадкового в житті не буває. Усяка випадковість є збігом обставин, кожна з яких у свою чергу стала наслідком чиїхось попередніх свідомих і обдуманих намірів та вчинків. Тобто, всяка випадковість є так чи інакше закономірністю. Збігом низки, здавалося б, цілком випадкових обставин став той факт, що на Трійцю я пішов не до церкви, котру відвідую у Києві щонеділі і щосвята, а потрапив до молитовного дому євангельських християн-баптистів у місті Дубно.
Шість років тому до мене звернулася знайома по моїй колишній активності в “Просвіті” і запитала, чи я випадково не знаю, де є містечко Дубно. Вона пам’ятала, що я родом із західних областей, а їй хтось сказав, що «Дубно десь на Заході». Я жартома відповів: «Випадково знаю». Питання мене розсмішило, бо я не тільки добре знав місто Дубно. З Дубно мене пов’язувало багато. Воно знаходиться у сорока кілометрах від мого рідного села. До п’ятидесятидвохрічного віку, коли я придбав «Жигулі», я частенько виходив з поїзда чи автобуса саме в Дубно, а вже потім якось добирався до рідної Добриводи. В околицях Дубно, на виїзді з нього в напрямку Рівного, неподалік Ікви був розстріляний польською поліцією за вироком німецького суду мій батько. Йому було 29 років. Це сталося 14 травня 1943 р. Пізніше, читаючи в Рівненській СБУ
«Личное дело» матері, за яким вона відсиділа у Норильському концтаборі десять років, дізнався, що батько був розстріляний в складі групи «украинских националистов за попытку создания подпольной радиостанции УПА в районе Вербы». Після того, як фронт покотився далі на Польщу, за ініціативою матері всі тіла загиблих були відкопані і похоронені родичами в рідних селах. У Добриводі я поставив неподалік батькової могили, що в центрі села, пам’ятник, на якому викарбовано:
«Односельчанам, що віддали життя за самостійну Україну». Таких односельчан виявилося двадцять п’ятеро. Усі їхні імена зазначені. П'ятнадцять з них загинули в боях з енкаведистами, двоє були вбиті поляками, двоє німцями, а четверо, як написано на пам’ятнику за наполяганням В. Червонія,
«замордовані московським окупантами». Останні загинули десь у Сибіру, куди були заслані як родичі бандерівців.
За Дубнівський та три сусідні з ним райони я відповідав перед фракцією БЮТ у парламенті, а тому щомісяця там бував. Допомогти знайомій по «Просвіті» було моїм депутатським обов’язком. З’ясувалося, що її двоюрідний брат Валентин Шульц був родом зі Сквирщини, а по війні опинився у США. Він був і досі залишився активістом Християнської місії відродження і милосердя
«Добрий самарянин». В. Шульц займався збором коштів та сам особисто фінансово сприяв спорудженню в Дубно будинку милосердя для одиноких престарілих людей. Цей будинок він у листах називав сиротинцем. Проблема ж полягала в тому, що рівненські обласні дозвільні (у сфері будівництва) структури не давали дозволу на добудову закинутого будинку, погрожували оштрафувати баптистську громаду. Про все це повідали представники цієї громади, приїхавши до мене у Верховну Раду. Ситуація виглядала типовою українською. Адже у нас чиновники дуже часто замість того, щоб допомогти людям, намагаються «водити їх по колу», запевнюючи, що це дуже складно і натякаючи, скільки це може коштувати.
На щастя, у Дубно саме закінчилися вибори міського голови. Попри повсюдне засилля регіоналів ним став Василь Антонюк, якого на виборах активно підтримувала «Батьківщина». Я завітав до нього і ми обговорили ситуацію. До честі В. Антонюка він активно сприяв будівництву сиротинця, про що неодноразово наголошували лідери громади під час його відкриття. На нього я з великою цікавістю прибув до Дубно на свято Трійці та відразу потрапив на святкову молитву.
Оскільки я ніколи не був на зібраннях баптистів, я хвилювався, щоб бува щось не те сказати чи щось не так зробити. Чоловік, який провів мене до Будинку Молитви, заспокоїв мене перед входом: «У нас все так само як у вас. Тільки у нас не хрестяться». «А «Вірую…» у вас співають?» – запитав я, бо, маючи добрий слух і голос, люблю співати цю молитву у своїй церкві. Чоловік ствердно кивнув головою. «Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі…» я на цій службі як, власне, й «Отченашу» не почув, зате почув багато інших молитов і псалмів, яких досі чути не доводилося. Під час їх виконання зал часто піднімався з місць, а часом ставав на коліна. У баптистів, як і в католиків, прихожани сидять на лавах, а не стоять, як у православних церквах. Правда, останнім часом і в нас стали ставити під стінами лавки, аби старенькі за потреби могли присісти.
Слід зазначити дві помітні і суттєві відмінності між «ними і нами». Молитовна зала у них нагадує амфітеатр, де є мінісцена, трибуна і де немає жодної ікони із зображенням святих, Спасителя чи Матері Божої. Пригадую, як у часи моєї роботи у Верховній Раді мене часто на автомобілі возив додому з роботи (на роботу я їздив метро) шофер, який був баптистом. Дізнавшись, що я регулярно ходжу до церкви, він часто агітував мене у тому сенсі, що єдиним святим, кого він визнає таким, є Ісус, а все інше – усілякі святі і канонізовані - є видумки. Іконостасу й образів на стінах у них немає. Бачимо лише гарно розписані поодинокі фрази з Євангеліє. Найпомітнішим є афористичне
«Бог є любов».
Зазначений антураж молитовних будинків євангельських християн баптистів є особливістю, яка, очевидно, відбиває сутність їхньої філософії. Тут головним є культ Ісуса Христа і акцентування на його закликові любити ближнього як самого себе. У православних храмах Христос теж є найголовнішим серед святих, але який на відміну від інших «усіх святих небесних», є єдиним, хто піднявся на Небо і сидить праворуч Отця і «царству якого не буде кінця». За будь-якої згадки про Христа віруючі у церквах хрестяться, тоді як у баптистів таке не заведено. Замість звиклої у православних літургії, богослужіння в останніх нагадує зібрання, де переважають спільні молитви і проповіді пресвітерів. На відміну від священиків вони неперевершено володіють знанням Євангеліє, блискуче використовуючи їхні «вірші» у своїх проповідях, тоді як мені, наприклад, добре відомі всього кілька притч, здебільшого з Євангелія від Матвія, які повторюються з неділі в неділю. Одна з виголошених під час богослужіння проповідей на тему психологічних особливостей самотності в дорослому віці нагадувала виступ вченого, який досліджував цю проблему спеціально. Проповіді та цитування євангелістів з паралельним тлумаченням цитат є чи не найхарактернішою рисою богослужінь євангельських християн, чого не скажеш про традиційні і давно завчені літургії в православних храмах. Важко сперечатися про те, чиї богослужіння є видовищнішими. Здається, що в православних церквах все виглядає яскравіше, але напевно далеко не емоційніше.
Як і в наших церквах баптисти збирають гроші та подають записки «за здоров’я». У нас гроші збираються шляхом вкидання їх у скриньочку, з якою обходять ряди прихожан. Про те, як саме будуть використані ці гроші, прихожани православної церкви точно не знають. У нашому випадку під час вкидання грошей в скриньки було оголошено, на що конкретно будуть спрямовані зібрані кошти. Тому я теж вкинув сто гривень.
Записки «за здравіє» зачитуються під час молитов. Ті, хто подав їх, сподіваються на Божу поміч і благодать. Проте із власного досвіду знаю, що це не є найоптимальнішим варіантом спілкування з Господом у цій царині. Я часом веду дискусії з православними священиками. Якщо ми віримо, що Господь створив людину, то мусимо визнати, що він перед її створенням довго думав над її проектом. Людський організм виглядає як дуже складний механізм. Над ним мусів працювати геніальний проектант з досконалим «комп’ютером», який мусів передбачити профілактику і ремонт свого витвору. Таким інструментом попередження хвороб і їх лікування Творцем був запропонований
піст.
Нині піст рекламується, головно, як певне тимчасове страждання через невживання продуктів тваринного походження і не поширюється на повну відмову від їжі. Піст подається у церквах лише як інструмент духовного очищення, тоді як важливою передумовою здорового існування організму є насамперед його фізичне очищення шляхом усунення з організму нагромаджених в ньому отруйних речовин, шлаків, токсинів, накипів, наростів, які і є причиною хвороб. Творець запроектував організм у такий спосіб, що організм очищається тільки за умов порожнього шлунку, тобто, коли людина голодна. Застосування голодування як інструменту справжнього очищення продемонстрував сам Господь сорокаденним голодуванням у пустелі, після якого у відповідь на глузування диявола було сказано знамените «не хлібом єдиним буде сита людина..» Найкращою запискою до Господа з проханням щодо здоров’я була б повна тимчасова відмова хворого від вживання їжі бодай на два тижні. За законами натуропатії вся судинна система очищається вже після семи діб голодування. Його процедура і правила вичерпно описані в сучасній літературі (Брег, Шелтон, Ю. Ніколаєв, С. Коломієць).
На жаль, цей досвід ігнорується в медицині і в проповідях священиків і пресвітерів, а люди тим часом за умов несприятливих екологічних обставин продовжують страждати і передчасно помирати. Собаки, коти, всі тварини, коли пораняться чи отруяться, ховаються від людей і не вживають їжі. У малих дітей, що захворіли, повністю зникає апетит, бо хворому дитячому організмові треба очищатися. Діти плачуть, випльовуючи запхану їм кашу, а батьки вперто її знову запихають. Люди, що лежать у лікарнях, мають максимально утримуватися від їжі, а тим часом їм родичі носять курячі бульйони та всяке інше «для усілєнного пітанія ослабшего організма».
Під час богослужіння у баптистському храмі я не помітив висловлювань, які можна було б трактувати як політичні чи чимсь дотичні до політики. У наш час, коли йде війна і гинуть люди, коли українське суспільство штучно розділено двома мовами, різними конфесіями, різним ставленням до чинної влади, уникнути політичних екскурсів украй важко. Хоча церква у нас ніби відокремлена від держави і не втручається в політику, насправді всі її складові перебувають нині на передовій. В церквах Київського Патріархату моляться за мир, за Україну, збирають кошти для фронту, в кінці Служби Божої майже повсюдно співається молитва
«Боже великий єдиний, нам Україну храни…».
Нічого подібного в церквах УПЦ Московського Патріархату я не чув. Чув лише, як священики згадують у молитвах патріарха Кіріла - автора ідеї «руского міра», з якої, власне, і почалася загарбницька війна. Очільник Рівненського обласного об’єднання євангельських християн баптистів Василь Басараба у своїй яскравій проповіді торкнувся, опершись на один з євангельських віршів, теми «однодумства», але освітити шлях до нього йому, як здається, до кінця не вдалося. Слухаючи його, я згадав свою покійну маму, яка якось запитала мене: «У нас же Бог один. А чого ж тоді попи поміж собою гризуться?» То було саме в часи масового переходу на Рівненщині церков до Київського Патріархату. Я пояснив матері так: «У нас Бог один – Господь наш Ісус Христос. І віра в нас одна – християнська. І церква в нас одна – православна. А попи гризуться, бо вони різної політичної орієнтації». Мати перепитала: «А що таке, сину, орієнтація?» Я пояснив, що орієнтація - це напрямок думки і відданості: одні орієнтуються на Москву і Росію, а інші на Київ і Україну, а тому й гризуться. «А оті сектанти чого хочуть?», - цікавилася далі мати. У селі Боратин, що поруч з Добриводою і звідки родом мій батько, була велика баптистська громада. «Сектанти, - сказав я матері,- не люблять попів, бо часом є за що, і вони хочуть молитися по-своєму. Вони не п’ють горілки, не курять, не матюкаються, у колгоспі нічого не крадуть. Які у вас до них претензії?». Мати махнула рукою: «Та нехай!»
З політичною позицією УПЦ МП все з’ясовано: вони досі не засудили загарбницьку війну Росії. Вони досі моляться за Кіріла, що в миру Гундяєв, досі службу Божу провадять малозрозумілою українцям мовою, яку вони називають церковно-слов’янською, хоча насправді такої мови в природі не існує, бо не існує церковно-слов’янського народу. Правити українською мовою вони вперто не хочуть, бо як чорт ладану бояться українського національного відродження і духовної єдності української нації.
Митрополит Онуфрій недавно сильно злукавив, заявивши що для богослужінь українська мова не годиться, бо зовсім інше рішення прийняв свого часу Собор РПЦ і зовсім інакше тлумачив мовне питання попередник Онуфрія Блаженнійший Володимир. Київський Патріархат в УПЦ МП називають політичним проектом, хоча відомо, що вони самі є витвором російських спецслужб.
Про політичну позицію Всеукраїнського об’єднання церков євангельських християн баптистів я нічого не читав і не чув. Можу орієнтуватися по позиції одного з баптистів, з яким добре знайомий, бо був з ним упродовж двох скликань в одній парламентській фракції, з яким часто розмовляв, якому подарував на день народження видану мною книгу видатного українського натуропата Вітольда Камінського «Друг здравія». Олександр Турчинов після її прочитання якось мене перепитав: «Отже, лікуватися треба постами?» «Піст і голодування зміцнюють тіло, а молитва зміцнює дух», - відповів я. Думаю, що Олександр Валентинович використовує цю сентенцію у своїх пасторських проповідях. Були всякі випадки. Був один нічний дзвінок від Турчинова з приводу включення одного мого колеги в партійний виборчий список. Була оказія, коли ми вдерлися в кабінет віце-прем’єр-міністра Турчинова о 12 год. ночі, щоб упередити відмову виділення коштів на добудову школи у селі Шпанів, що під самісіньким Рівним. Кошти дали, і чудова школа стоїть наповнена дитячим гамором, а то ж було по її даху вже кози ходили. Добру ми тоді зробили справу. Добру справу зробила баптистська громада міста Дубно, збудувавши будинок милосердя для сиріт похилого віку. Добре, що я завітав на Трійцю до Дубно і побачив усе на власні очі.
Юрій Гнаткевич
Голова "Просвітницького центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка", народний депутат України кількох скликань,
для порталу «Воля народу»
Коментарі
