Чи є у вітчизняному експертному середовищі людина, яка жодного разу не була помічена у співпраці з партіями та їх лідерами? Є. Це - заступник директора Інституту соціології НАН України Євген Головаха. Він не тільки тонко відчуває пульс українського суспільства, а й чітко бачить, чим викликані навіть найменші зміни в суспільній «судинній системі». Ось лише один приклад. Незабаром після помаранчевої революції, коли рейтинг лідера Майдану зашкалював, а надії, які покладали на нього люди, росли як гриби після дощу, Євген Іванович заявив, що з Ющенком в Україну прийде первісно-общинний лад. Спочатку всі голосно сміялися над цим прогнозом, потім тихо плакали, споглядаючи «точність» своїх пророцтв.
Євген Іванович традиційно називає світ політиків не інакше як «новою верствою», де діє єдине для всіх (незалежно від партійної приналежності) правило - безкарність, яка, як відомо, породжує вседозволеність. Елітарне коло, - каже відомий соціолог - закрите на безліч замків, однак код доступу отримати можна. Отримати, щоб перевернути піраміду відносин по лінії «влада - суспільство».

- Євгене Івановичу, свого часу президент Ющенко часто говорив про те, що українці - унікальна нація. В одному - так точно. Всі 4 українські президенти тільки втрачали довіру, підтримку, популярність, у той час як в інших країнах одна подія може призвести до серйозного зростання рейтингу. У нас же, роби - не роби, обіцяй - не обіцяй, старайся - напружуйся, а все одно результат буде один. Чому так? Тому що є стереотип: влада повинна бути за визначенням темною силою, а опозиція - білою і пухнастою?

- Знаєте, а Ющенко дійсно в чомусь мав рацію, кажучи про унікальність. Але, на жаль, він сам не розумів, що буде жертвою соціальних настроїв. Саме він більшою мірою розчарував виборців, які в якийсь момент сильно повірили. Пам'ятаю, ми тоді проводили дослідження про баланс надій та розчарувань. З'ясувалася цікава річ. Рівень надій на Ющенка підвищився навіть у тому регіоні, де, здавалося б, мало бути відразу падіння настроїв, у зв'язку з поразкою кандидата, висунутого південним сходом України. Але навіть у цих регіонах, у 2005-му було більше надій, ніж роком раніше. Це був дивовижний феномен, тому що в певний момент на Ющенка сподівалися навіть ті, хто проти нього голосував.

- А в чому, на ваш погляд, суть цієї унікальності?

 - В унікальній здатності сакралізувати не владу, а опозицію до влади. У чому проблеми наших сусідів? Там теж є коливання настроїв, пов'язаних з конкретною ситуацією, але вони ніколи не виражені настільки, щоби влада відчула, що у неї з-під ніг йде земля. У період правління Путіна теж були коливання настроїв, проте ніколи сумніву не піддавалося основне - його право на верховну владу, його сакральне право. Це багато в чому пов'язане з історією наших сусідів. У них сакральна влада існувала століттями і влада верховного правителя, глави ієрархії завжди була священною. Сакральне право на владу було навіть у Єльцина. Я пам'ятаю, в 96 році у мене були дискусії з російськими колегами, коли вони говорили, мовляв, все, 5% рейтинг, він програв і треба терміново шукати нового наступника. Я тоді сказав їм: «Погано ви знаєте свою країну. А я вам гарантую, що він і зі своїми п'ятьма відсотками переможе на наступних виборах ».

Його право як суверена - карати і милувати, за великим рахунком ніхто не піддає сумніву. Інша справа, Україна. Благом, надією і перспективою нашої країни є те, що влада завжди стає відповідальною за все, що відбувається в державі. І природно, що зараз спостерігається падіння настроїв, тому що надії не виправдані. При всіх позитивних звітах уряду рівень життя люди реально оцінюють за рівнем інфляції і по тому, наскільки вони можуть за ним встигнути. А для українців фактор матеріального становища є одним з вирішальних. З іншого боку, у нас немає демократичних традицій, тому ми не можемо побудувати справжню представницьку демократію. Разом з тим у нас присутні деякі традиції стихійної демократії. Мабуть, в якійсь мірі ці традиції і зараз відтворюються в політичній культурі. Оцінка недемократичного ставлення до опозиції, пресі, як і оцінка падіння рівня життя, теж робить свій вплив на соціальні настрої. І ось ця недовіра до непослідовності проведення демократичних реформ є одним з факторів, який реально створює нашу європейську перспективу.

- Простіше кажучи, здатність покладати відповідальність за всі проблеми, які доводиться переживати пересічному громадянину, на владу і створює нашу європейську перспективу?

- Саме так. Я це називаю феноменом сакралізації опозиції. Дивний феномен: опозиційних політиків, навіть тоді, коли вони сиділи у в'язниці, вибирали до Верховної Ради. І тут можна навести не один приклад. І в принципі - це сигнал.

Адже що ми бачимо? Сама ідея реформ - абсолютно адекватна. Раніше ніхто так і не наважився навіть всерйоз заговорити про них. Але тут виникає й інша проблема. Пам'ятаєте, скільки розмов про мораль ми чули від Ющенка?

- Пам'ятаю, Євгене Івановичу. Як, втім, і те, що всі ці розмови про мораль призвели до повної деморалізації влади.

- Згоден. Так от, і базікання про реформи, риторика, не підкріплена реальним проведенням послідовних реформ, приведуть до такого ж результату. Якщо тоді була деморалізація, то тут буде дереформізація Україні.

- Знаєте, я не перестаю дивуватися тому, що за всієї очевидної важливості теми реформ, відсутнє будь-яке інформаційний супровід цього напрямку.

- А чому? Тому що культура зневажливого ставлення до людей, до громадської думки, до людини, як до реального суб'єкта реформ, на жаль, властива всім політикам цієї генерації. Вони не розуміють, що реформи по-справжньому робляться не зверху. Зверху тільки задається програма. Реформи робить кожен на своєму місці. Але для того, щоб він у цьому брав участь, він, по-перше, повинен розуміти, в чому бере участь. По-друге, він повинен не боятися наслідків. Їм треба пояснити те, де він втратить, де знайде.

Мене вражає вся ступінь соціологічної, соціально-психологічної некомпетентності людей, які в дуже складній соціальній ситуації підняли тему реформ. Українцям потрібно пояснити, що вони отримають, що втратять, коли і яким чином це відбудеться, в якій послідовності. Це - завдання уряду. Їм потрібно повторювати, як заклинання про те, що ми проведемо реформи, чим би для вас це не закінчилося. Зараз більшість людей не розуміють, що собою являють ці реформи і як наслідок - бояться їх наслідків.

А оскільки політики - люди дуже чутливі до можливості втрати своїх позицій, вони цей страх теж відображають. Вибачте, але ж реформ немає! І чим більше буде розмов і менше реформ, тим, ясна річ - буде більше нерозуміння і відповідного зневаги.

- Ви раніше підкреслили, що матеріальний добробут є одним з ключових факторів, здатних у найкоротші терміни мобілізувати українців. У 2005-му, як ми знаємо, вирішальну роль зіграв інший фактор. Як ви вважаєте, після того підйому та наступного «приземлення», цей самий інший фактор може проявити себе в найближчому майбутньому? Адже у нас яка ситуація? З одного боку, рейтинг президента падає. З іншого, опозиція явно не тягне на роль альтернативи. А третього - не зайвого в цій системі координат, якого підтримували б у всіх регіонах, - поки не видно.

- Перш ніж дати відповідь на ваше запитання, потрібно сказати про те, якими є умови виникнення серйозних соціальних рухів. Зараз немає масового зубожіння й розчарування, що, як правило, виводить людей на вулиці. Залишаються ще дві передумови для виникнення масових протестних рухів. Перше - якась ідея, що дає надію, яку люди в масі своїй справді втратили. Ідея має емоційно зачепити людей. Друге - харизматичний лідер, який міг би цю ідею уособлювати.

Люди не хочуть жити в атмосфері безнадії. Однак гірше інше. Часто приходять пророки, які хочуть використати невдоволення людей у ​​своїх особистих, корисливих чи якихось божевільних цілях. Але в чому наша проблема? У тому, що у нас дуже велика кругова порука тих, хто ввійшов у це вузьке елітарне коло. І це коло дуже відірване від реалій. Там діють свої закони, свої правила і людині, що увійшла туди, дуже і дуже важко повернутися на грішну землю. Повернутися, щоб зрозуміти, як колись казали - надії і сподівання людей. Ви ж теж, працюючи з ними не рік і не два, добре бачите, що собою представляє наше елітарне коло і звичаї, які панують там.

- На превеликий жаль, Євгене Івановичу.

- Тому, впевнений, не будете сперечатися з тим, що люди, покрутившись в цьому вертепі, втрачають почуття реальності.

- Поза всяким сумнівом. Але все-таки чого варто очікувати: виходу когось з цього кола або приходу лідера знизу?

- У нинішній ситуації і в нинішніх соціальних умовах прихід лідера знизу - це нереально. Повна фантастика ... Швидше, це повинні бути політики, здатні повернутися в реальність, здатні отверезіти від того божевільного стилю, образу, рівня життя. Одним словом, політик, готовий зрадити свою верству. Це дуже важко ... Це тільки Володимир Ілліч Ленін і його сподвижники змогли зробити (сміється).

- Не бачу поки бажаючих тверезіти. Звідси запитання: чи може хтось іззовні занести туди, ну дуже сильнодіючий витверезний засіб?

- Може. Це було б можливо, якби Захід сприймав нас серйозніше, якби був більше в нас зацікавлений. Захід міг би зіграти важливу політичну роль, а не обмежуватися лише компліментами і засудженнями. Хоча б підтримати політиків, які реально бачать шлях і готові здійснювати рух у напрямку до нього. І для українців, на відміну від росіян, така роль Заходу не була б образою почуття національної гідності. Росіяни будь-яке, навіть позитивне втручання Заходу, сприймають як образу. А для українців це не було б проблемою, тому що вони чудово розуміють одне: у тому світі люди живуть достойніше. І з моєї точки зору, активна позиція Заходу була б потужним стимулом для тих, хто готовий покинути це елітарне коло. Більше того, якби Захід скасував візи і сказав, ось, мовляв, ви вже на порозі, це б дуже стимулювало б. Але у них свої інтереси, які вони розуміють так, як вважають за потрібне.

Тому на цей фактор поки що важко розраховувати. Є ще один довготривалий фактор - внутрішній. Мова йде про зростання рівня життя і появу великого прошарку активних людей, що мають достатньо коштів і якийсь вільний час на те, щоб підтримати демократичні, реформістські процеси в суспільстві. Але це, поки що - досить віддалена перспектива. Це не роки, а десятиліття.

- Тобто про світло в кінці тунелю поки що можна лише мріяти ...

- З моєї точки зору, світло полягає в тому, що Україна все-таки накопичує величезний досвід мирного рішення. Тут можна говорити про середньострокову або довгострокову перспективі. Так ось, світла дуже мало з точки зору середньострокового проекту. А з точки зору довгострокового ... Тут, як на мене, можна бути оптимістом. Нехай непослідовний, нехай дуже повільний, але, тим не менше, рух України до декларованого в її Конституції напрямку, все-таки є.
 
 
Інтерв’ю взяла Наталія Ромашова  Обозреватель


 

Коментарі