Відомий письменник-гуморист і сатирик Олег Чорногуз поділився суб’єктивними враженнями після Кримської подорожі
Олег Чорногуз: Скажу відверто, я зовсім не насміхаюся з того, що бачив. Мені швидше сумно. Дуже сумно. Але Крим же сміється. Сміюсь і я. А сумно від того, що москалі кажуть, що хохли прокляті перекрили воду, зажали гривню, банкомати випотрошили і послали в епоху СРСР. Не Путін, а хохли. Пропаганда в дії.
Сумно від того, що кримчаки не бачать, як нам перекривають не тільки воду, а й повітря. Кримчани чекають відсотків. Стають до банкоматів, записуються в чергу до банків. Записуюся і я. Просто так. Поки кілометрова черга до мене дійде, зійду з дистанції. Мені вручили талончик №278.
- Але два ще перед вами, - попередили. - Поки що вони чи то в морзі, чи то в лікарні. Принаймні, обох забрали по “Швидкій”. Так що, якщо з генеральним дорученням прийдуть їхні діти чи онуки, ви їх пропустіть. Бо всяке може бути. Може, грошей не вистачає на похорони. Я погоджуюсь і обіцяю. Хтось з перших рядів гукає:
- Якщо нам видадуть відсотки, скинемося по рублю. Все-таки в нашій черзі стояли. Свої ж.
Я не второпаю, чи це гумор, чи це всерйоз. Але стає сумно. Згадую зовсім сонячні, кримські дні. Портрети Путіна, Аксьонова. На останнього казали, такий же злодюга, як і Янукович. Але портрети Януковича над Чорним чи Голубим кримським морем чогось до літачків чіпляли. Путін літав сам. Хоча б міг поруч з Януковичем. Все ж друзі. Скажи хто твій друг… Потім до Путіна приліпився якийсь інший тип. Одні казали - це Аксьонов, інші - Чалий. Я подумав – жеребець. Виявилося, що самозваний мер Севастополя. Стало знову сумно. Прапори гордо розвивалися під гвинтокрилами над голубими хвилями. Під музику. Духового оркестру. Все в кремлівському дусі. Під парканами лежали п’яні. Освідчувалися вголос у любові до Росії і царя. Інші уточнювали: царя в Кремлі нема. Ті погоджувалися, не заперечували. То, мовляв, я з п’яну сказав.
- У нас тепер імператор. Як у Китаї. Тримаймося, мужики! Наше знамено не тільки над Рейхстагом. Ми його і в Варшаві, і в Хельсінкі, і в Празі завтра-післязавтра повісимо. Там також усі затараторять – по-русскі. Не захочуть - примусимо. Патронів і автоматів у нас вистачить. Хохлам грошей не дамо. А от патронів - скільки хочеш. Хай самі себе відстрілюють. Так сказав Жириновський. По севастопольській чорній трубі. Вона тут називається місцевим мікрофоном.
У мене ж перед очима картинка. Картинка з дитинства. Часи першої окупації. Кругом ходять прибульці. Марсіяни. Усі в зеленому. Море голубе. Асфальт із сірого став чорним. Люди злі. Запитують, чи будуть ці зелені чоловічки їхні курей стріляти. Сказали, що поки що вони тренуються на людях. Восени будуть груші збивати. З автоматів. Патронів у Росії вистачить. Жартують. У стилі Жириновського. І в російському дусі. Всюди в Криму руськім духом пахне. Як у нас. У московській митрополії. У Криму це багатьох заспокоює. Бо краще груші з автомата збивати, аніж свійських качок і курей. Все-таки путіністи - не гітлерівці. Менш цивілізовані, але більш агресивні.
Новостворений Аксьоновим і Константиновим кримський народ нагадує мені ранню Південно-Африканську республіку. Сонце, тепло, голубе море і люди в... клітці. Стоять і дивляться на звірів. У зеленому. Так і я колись дивився із клітки на звірів у Африці. Ми у клітці (на авто) - звірі на волі… Сміливіші, скажімо, тигри, підходили до наших кліток, принюхувалися. Дехто не витримував такого сусідства, кричав:
- Від’їхали. Ще розірвуть.
- Не розірвуть. Клітка із сталевого дроту, - екскурсовод заспокоював.
Тепер ті клітки скидалися на паркани колишніх олігархів. Уздовж моря. Усі художньої ковки. Надійні. На одних ще не зірваний золотий Тризуб. На іншому, по сусідству - золотий двоголовий. Безхатченко, схожий на бородатого старовіра, деякий час дивиться на це позолочене диво, потім спльовує і релігійно висловлюється:
- Однім Божім міром мазані. Там всі разом будемо, - по-філософськи мовив і пішов, втративши і орієнтацію і ентузіазм.
До моря, як і до прісної води поки що доступу нема.
- Треба до хохлів повертатися. Рускій язик і при них був і без них, але він не годує, - так резюмує чоловік чоловікові з порожніми бутлями в руках.
- Батя, раніше треба було вставати, - хтось перехожим з лавочки.
- Опохмелявся. Проспав.
- Мабуть, після вознесіння прапора над головою Путіна? - цікавляться.
- Прийдуть хохли – жовто-блакитний повішу. Давай жовто-блакитний і ще не вмерла... Може, хоч трошки поживимо, як у Європі...
Лавочка зримувала назву згаданого континенту з частиною власного тіла. Я пішов далі. Але “співбутильників” без прісної води не обганяв. Боявсь - ще розізляться. Подумають- хоче сволота раніше них якусь чергу зайняти. Притишив хід. Зелені чоловічки на мене підозріло подивилися. То поспішав, тепер притишив ходу. Вимагають документів. Показую.
- Фотоапарат є?
- Нема, - кажу. - А що він заміняє паспорт?
- Ти мені пожартуй, - руськоязичною пояснив. - А то скоро у нас Путіна побачиш.
Я прикусив язика. Бо другий йому сказав:
- За такі слова раніше нього загуркотиш.
- Я ж пожартував.
- Путін жартів не любить.
- Все, замовк.
Я також. Про Путіна у Криму, як про покійника: або нічого, або хороше.
Я ж його взагалі не згадував. Залишив це для кримчан. Хай краще в черзі згадують. Звичайно, якщо Няша - прокурор з автоматом - дозволить. Поки що сидить. Щоправда, не там де треба. Але це на мій погляд. Путін на неї дивиться по-іншому. І Няша по-іншому дивиться на свій портрет. Широко розплющеними очима. Над портретом - напис. Великими літерами. Українською. Її це бісить. Вона читає. Про себе: “Її розшукує міліція”. Під портретом Няші-прокурора її справжнє прізвище. Не псевдонім, не кличка. Няша опускає очі і присутнім виписує папірці.
- Грошей нема, - відвідувач читає няшин папірець.
- Бери мітлу, - пропонує Няша. – Мітла тебе навчить, як політично висловлюватися.
- У мене болить рука і заслуга перед родіной...
- Яка? - цікавиться Няша.
- Я прапор родіни чіпляв, поcковзнувся і дах посунувся, руку зламав і пришиб голову.
- Тоді в одиночку. На сімох чоловік...
Спекотно. Кримське сонце смалить. Хоч бери піт з лиця збирай. Пий, як росу. Море ж солоне. Скоро його вичерпають на туалети. Нафту будуть голими руками на шельфі добувати. Я йду далі, мене від Няші відпустили. Все-таки журналіст. Що з нього візьмеш. Гонорарів не платять. Вік не для Няші, хоч прописка і київська і давня. Як я.
Мені ж цікаво. Одну окупацію я на своєму віці бачив. Тепер дивлюсь на другу. Згадую першу. У наше село як гітлерівці зайшли, спочатку усі дерева порізали. Танки і гармати ними поперекрашували. Але морду, як під час другої окупації рашистами, за українську мову не били. У Криму, як і в путінському Донбасі, краще українського язика не висовуй. Якщо не відріжуть, як Пугачову за малоросєйське наречіє, то відірвуть разом із зубами. Про всяк випадок язика сховав за зуби. Витяг словника. Англійсько-російського. До мене одразу підійшов дивак. Заглянув у словник.
- Що вивчаєш? - запитує не кепка, а картуз у плащі. У таку спекоту. Ніби у дощовий Лондон зібрався. А може, разом з Путіним служив у молодості.
- Що вивчаєш? Я тебе скрашую, - повторяє капелюх у плащі.
- Вивчаю русскій язик. Ним разговарівад Ленін і... Путін.
- Путін до сіх пор разгаварівает, - уточнює. - А то, что ізучаєш руській: Ха-ра-шо, - якось по-японському закінчив і додав: Пахвально. Скоро русскій во всьом мірє будєт русскім.
- Мені вже доповідали, - відповідаю.
- Кто доповідав?
- Жириновський,- кажу. - Щойно по радіо города-героя Севастополя. Города русской слави, - підлизуюся, щоб знову не потрапити до Нюши. Кабінет прокуратури - це не спальня молодої прокурорші.
- І що Жириновскій сообщіл? – видно, перевіряв чи точна у мене інформація.
- Сообщав, що руській язик і флаг буде і у Варшаві, і в Празі, і в Хельсінкі.
- Вєздє. Понімаєш? Вєздє...
Я поняв. І пішов подалі від філолога. Присів на лавочку. Поруч - дві дами. Не в моєму смаку. Але обидві приємні, за Гоголем, в усіх відношеннях. Одна працює, але дуже хоче на пенсію, інша не працює, але дуже хоче на роботу. Помінятися місцями не можуть. Квартирами можуть. Роботою - ні. Не той профіль. От проблема. Кримська.
- Чого ви йдете з роботи?
- Не платять. Ні рублів , ні гривень. Кажуть - чекай 2017 року.
- І що буде?
- Настане рай. А я один рай вже пережила. За радянської влади. Другого не хочу. А ви чого рветеся на роботу?
- Грошей нема. А на пенсію тільки у 2017 році. Довго чекати.
- За яким законодавством?
- А я хіба тепер знаю?! Чую по духу, що ще б працювала. Аби ж платили.
- Путін на вертольоті, севастопольці казали, на 9 травня гроші з неба скине. На честь свого приїзду і перемоги.
- Чи доживу я до такої світлої перемоги без копійки грошей?! Чи все це побачу?
- Може, й не все побачите, але Путіна обов’язково. По телевізору додатково показуватимуть.
- Тоді можна й на пенсію, - я мовив на понятому язику і пішов від дам, бо капелюх вже стирчав із-за райських кущів Криму.
Пішов до своєї черги. Хотілося побачити, як вона просувається. Чи як паровоз, що вперед летить, чи як наша колишня “Кравчучка”. Підійшов. З моргу і з лікарні ті, що мали стояти попереду мене, ще не повернулися. Я дивився на бублик. Черги. Дивився і дивувався. Всі читали. Я тепер зрозумів радянський парадокс: грошей мало, а в черзі людей багато. І всі інтелектуали. Читаюча публіка. В руках книжки. Різні. Від “Ідіота”, “Злочину і кари” еФ. Достоєвського до “Кому на Русі жить хорошо”. Хтось з черги (менший на зріст від Путіна), присів, читає на обкладинці заголовок-запитання “Кому на Русі жить хорошо?” Розправляє плечі, шепче читачеві на вухо: Путіну... Путіну хорошо...
Хтось рефлекторно реагує:
- Що Путіну?
- Путіну слава! – рефлекторно і перелякано відповідає допитливий.
- І почет, - втручається третій.
З’являється біля черги капелюх і плащ китайського виробництва. Всі замовкають. Я йду далі. Зупиняюся біля лотка. Хотів запитати у крайнього, що дають, але стримався, бо почув:
- Кажуть Україну до Ізраїлю приєднають, як нас Путін до Росії.
- Ото хохли заживуть. Одружусь на хохлушці. Не заради борщу і вареників. В Ізраїль хочеться. З потрійним громадянством. Подалі б від цих, - бере ноткою нижче. - Рашистів.
- Ти, мабуть, не москальського походження?! Дуже вже сміливий. Як для Криму !
- Сто відсотковий, але відмовлюсь. Навіть піду на обрізання. Так жити далі не можна. Жінка кинула. Поїхала в Україну, каже хочу в Європу. А я тут, мабуть, у голубі запишусь. Треба й собі в собі ту Європу відчути.
Він тихо римує континент Європа з власною частиною тіла. Я ж іду ще далі, поки вони мене не послали туди ж.
Мені у Криму подобається. Люди, можливо, й виживуть. Все-таки сміються. Жартують, хоч і без води, і з порожнім тазиком. Ноги і все інше можна і в морі помити. Хоч і не гігієнічно. Всюди “золото” плаває. З путінських сортирів нема чим те золото змивати. Під кущі не йдуть. Не гігієнічно і мухи розводяться. А в морі в самий раз. Дивись вітер російський з Кремля подує - все на Туреччину попливе. У Гібралтар через Дарданелли аж у Середземне море. І там русскім духом запахне. Гордість. Великоросійська.
Почуття гумору - це добре. Сміх - також. Бо ж сміх краще, аніж черги з автомата Калашникова, чи розпорювання животів на Донбасі. А я залишаю Крим. Через чотири години рідна Україна. Після двох перевірок. Залишаю Крим живим, чого не скажеш сьогодні про Донбас. Живим, бо в іншому випадку цих би рядків не написав. Сиджу тепер і думаю, що сміх врятував світ. Може, сміх врятує і Донбас, якщо донбасівці підуть по моїх слідах. Це ж так просто. Взяти квиток до Сімферополя, а там пішки, пішки і до кримського народу. Все ж цікаво пізнати різницю між двома новонародженими у ХХІ сторіччі народами: кримським і донецьким.
Крим жартує, Донецьк стріляє. І там і там, якщо серйозно, то далеко не до жартів. Але краще сміх, аніж постріли. Може ж виживуть. І там і там. Поруч них же Україна. Вона багатьох рятувала. Врятує і цей світ. Поки що божевільний. На чолі з Путіним. Але Путін не вічний. Вічні народи. Слава їм!!!
Олег ЧОРНОГУЗ,
для "Волі народу"
Коментарі
