Трагедія Небесної сотні – приклад, коли навіть найпотужніший емоційний імпульс за всю сучасну історію України не змусив Українську державу працювати по-іншому в частині слідства і судочинства.
Пишу це на правах одного з найбільш втаємничених у цю тему людей. 21 січня я випадково уник честі стати номером два в Небесній сотні, а вранці 20 лютого, дев’ять років тому – уник на Інститутській 53-го місця.
Далі з тих пір – беру участь у судових процесах у якості потерпілого, а також ходжу (ходив до повномасштабки) на інші судові засідання майданівських справ. Як член парламенту у 2014-2019 рр. – виступав із численними пропозиціями щодо змін у Кримінально-процесуальний кодекс України, які могли б покращити хід слідства і притягнення до відповідальності.

Отже, чому українська державна машина НЕ змогла належним чином покарати винних.

1. Люди, котрі прийшли до влади після втечі Януковича, не вважали “Беркутів” винними, а вважали жертвами обставин.
“Був наказ”, “майданівці теж винуваті”. І були зацікавлені поставити широкі міліцейські маси собі на вірну службу, що суперечило інтересам слідства. Тож тим з ментів, котрі найбільш засвітилися у вбивствах і катуваннях (приміром, Садовнику, котрий був помітний на відео кругом через свій протез) дали втекти, а інших – сховали від слідства. Аваков тут попрацював найбільше. Постмайданівські лідери держави не забезпечили формування ефективного слідства, не залучили туди визнаних авторитетів у цій галузі, досвід та порядність таких “зірок” кримінального розслідування, як Галина Климович, вони свідомо не використали. В парламенті тему замовчали Гройсман, а далі – Парубій. Створити окрему слідчу комісію нам не дали, хоча обіцяли.

2. Частина журналістів зайняла ультралояльну до влади позицію, не критикувала постмайданівську владу за провали у слідстві.
Лише невелика група ентузіастів-журналістів ходять ці всі роки на засідання, просувають тему покарання винних, і ці люди – прекрасні. (До речі, побажайте підтримки Дмитру Хілюку, він зараз десь у російському полоні!).

3. Активні люди, котрі могли б взяти участь – їх заколихала емоційна реакція суспільства, тому вважалося, що покарання винних має відбутися само собою.
Але воно само собою не може відбутися. Потрібно 10 років оплачувати роботу адвокатів, потрібно постійно штурхати очільників держави за ігнорантність. За цей весь час громадянське суспільство не створило фонду для допомоги сім’ям загиблих героїв Небесної сотні (ідея, про яку я неодноразово казав).
На сьогодні головний, хто спонсорує адвокатів загиблих на Майдані українців – це американець Джордж Сорос. Я жартую, що на другому місці я після Сороса, бо намагаюся теж матеріально підтримувати свого адвоката Любов Криган. У 90% інших потерпілих немає коштів на це, давно закінчилися душевні сили боротися з суддями. У сторони обвинувачених – повно грошей з РФ, донедавна нас змішували з пилом їхні медіа в Україні, підтримка російських спецслужб.

4. Ми, “потерпілі”, стаємо все сильнішими.
Винних ми не припинимо шукати і забувати не будемо. Дай Бог нам тільки живими лишитися – спокою їм не дамо, війна нас не зробила менш затятими.
До речі, мені продовжують кидати кошти на карту – попереджаю, що надалі частину цих грошей тратитиму не тільки на війну, а й трохи теж на підтримку справ Майдану. І треба міняти КПК, щоб безкарність не продовжувалася.

Царство небесне тим, хто поліг з Україну!

P.S. Принагідно дякую чесним та працелюбним прокурорам. Із політичних міркувань не називаю їх, але спасибі їм!

Ігор Луценко
Інф.: Новинарня

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити