Те, що ми маємо при владі, важко назвати елітою
Сьогоднішні українські реалії свідчать про кризовий стан панівної еліти.
Зміст електронного декларування українського чиновництва породив дуже багато запитань. Одне з них: Чи маємо ми свою еліту?
Сьогоднішні українські реалії говорять про кризовий стан панівної еліти. Те, що ми маємо при владі, важко назвати елітою.
Елі́та (від фр.
elite — найкраще, вибране) — це органічна частина суспільства, яка домінує в ньому завдяки таланту, професійним навичкам, креативу, баченню перспектив, вмінню їх реалізувати.
Завдяки цьому вона має авторитет і популярна в суспільстві, усвідомлює перед ним рівень своєї відповідальності. Наявність великих статків, матеріальних благ, адміністративна, службова посада, яку особа посідає, ще не є гарантом її належності до еліти. Представники еліти, як привило, є визнаними неформальними лідерами. Вони пасіонарні, відкриті, є взірцем для інших. Особливою рисою справжніх «обраних» є їхня жертовність, спрямованість їх діяльності на максимальний суспільний результат, досить часто, досягнений нехтуванням своїми особистими інтересами.
Саме ці переваги дозволяють еліті впливати на іншу частину суспільства, виступаючи в ролі тяглової сили, її авангарду. Наявність еліти - необхідна умова розвитку суспільства, нації, народу. Без еліти нація втрачає свого провідника, поводиря, своє майбутнє, досить швидко асимілюються, деградує, набуває комплексу меншовартості, підпорядкованості іншим,і сходить з історичної сцени.
Сьогоднішня українська «еліта» у значній мірі є наслідком реформ пізньо-радянської доби СРСР, коли компартія директивно почала на практиці реалізовувати, а після краху «союзу» пострадянська номенклатура продовжила принципи капіталістичного господарювання.
Принципи директивного радянського управління залишились. Л.Кучма формував еліту не за згаданими вище прикметами, а в силу особистих симпатій та антипатій. Тому й маємо «капіталізм близьких друзів» із числа червоних директорів, партійної, радянської, комсомольської, профспілкової номенклатури, розбавленої кадрами зі злочинного світу доби «лихих 90-х».
Як для радянського «кріпкого господарника» Леонід Данилович ігнорував будь-які ідеологічні речі. Ідеологічне обґрунтування факту отримання незалежності Україною, перспектив її розвитку було віддане опозиційним політикам на чолі з В.Чорноволом.
«Еліта» Кучми, використовуючи українську державницьку риторику, будувала олігархічний капіталізм керуючись принципами особистого збагачення. Для широкого загалу говорили про ринкову економіку та споживацьке суспільство. Все відбувалося на фоні повної моральної деградації, коли старі цінності були відкинуті, а нові ще не створені, за майже повної відсутності будь-яких моральних та релігійних обмежень.
Коли Сергія Тигіпка запитали, яка його улюблена книга, він відповів: «Государь» Макіавеллі. Не твори, скажімо, Платона, який поєднує мораль з політикою, не праці Е.Канта з його моральним імперативом і навіть не БІБЛІЮ. І це зрозуміло: українським «молодобуржуа» в період первинного накопичення капіталу не потрібні були моральні сумніви, щодо праведного чи неправедного здобуття своїх статків. Їм не до вподоби притчі щодо тих, хто поклонявся «золотому тільцю», або до факту вигнання Христом торговців з Храму. Не до міркувань, що політика, мораль тісно пов’язані, і здирництво з ближнього - річ аморальна. Їм до вподоби аморалізм «Государя», де моралі не існує, де мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.
Пройшов час, «молодобуржуазія» «заматеріла», стала дорослою, але не стала мудрішою. «Золотий тілець» так і залишився метою та способом існування.
Україну, націю вона сприймає виключно як місце, середовище, територію для реалізації згаданої мети. Схоже на те, що з нею своє майбутнє і майбутнє своїх дітей вони не пов’язують. Нерухомість - за кордоном, гроші - за кордоном, сім’ї - за кордоном. Розуміння як малої так і великої Батьківщини у них відсутнє. Саме тому морально-етичні принципи ігноруються. Як відомо, «риба псується з голови». Тому й маємо таку складну соціально-політичну ситуацію в країні. А тут ще й війна.
Звідціля і втрата довіри з боку суспільства, довіри до того, що проголошується і що є насправді. Коли в країні війна, коли люди віддають останнє, що в них є, заради перемоги, представники «еліти» купаються в розкоші і наживаються на цій війні. Невизначенність в рішеннях, непослідовність в діях. Чи то воюємо, чи то торгуємо з противником? Або демагогічне: «блокаді – ні, бо на окупованій території - наші громадяни». Начебто сам фактор громадянства нівелює статус колоборанта, тому що той має український паспорт. За цим усім, проста логіка. «Еліта» не хоче втрачати прибутки від сумнівних контробандних оборудок із сепаратистами.
Люди не дурні, вони усе це бачать Тому етична орієнтація правлячої верстви піддається сумніву більшістю, її не шанують. Занепад одних і розквіт інших, «вибраних» уже після революції, коли їх особистий бізнес на підйомі, говорить, що їхні зусилля спрямованні виключно на себе і для себе. І це відбувається на фоні загальнонаціональної кризи. Саме тому значна частина українців вважає, що надмірне самозбагачення «еліти» країни не дає можливості їй займатися розвитком суспільства, нації. Вони не спроможні виконувати свої соціальні завдання.
Втрачається довіра до функціональної здатності правлячої верхівки (неефективне державне управління, нездатність продукувати нові смисли та перспективи).
Ситуація з нашою елітою досить тривожна! Тому, що (повторюю): тих, кого ми маємо при владі, важко назвати елітою.
Механічне перенесення бізнесової моделі управління у всі сфери життя не дає потрібного ефекту. Замість того, щоб розвести бізнес і владу, у нас остання комерціоналізується. В соціально-управлінських питаннях принцип «купи-продай» не завжди дає бажаний результат. Людина - не шмат мила.
«Елітний кадровий відбір» часто декларується, але на практиці продовжується кумівство, призначення не за талантами, а за принципом «свій-чужий», або посадами просто торгують. Креативом і не пахне. Відповідальність нульова. Згадана вище жертовність на благо суспільства сприймається «елітою» як неадекватність. Часто від її представників можна почути на адресу національно свідомих людей, що ті «відморозки».
Таким чином, те що ми називаємо українською елітою, такою не є. Це скоріше навіть не псевдо еліта, а антиеліта. Вона не спроможна виконати своєї пасіонарної ролі побудови нормального суспільства, не говорячи вже про перспективи його процвітання. Більше того, вона небезпечна для існування незалежної України, бо все вимірює величиною своїх особистих статків. Інших критеріїв вона не знає. Тому при нагоді, коли ціна її буде влаштовувати, вона з легкістю зрадить і продасть Україну.
Ми повинні відновити, відродити, створити нашу українську сучасну еліту.
Необхідно відкинути ідеологему створення в Україні «всебічного, абсолютного суспільства споживання», яка ще з часів Л.Кучми стала головною та системно-організуючою. В умовах глибокої моральної кризи 90-х років минулого сторіччя духовні цінності були підмінені жадобою і прагненням правлячої верхівки до самозбагачування будь-якою ціною і культивування патерналізму для заспокоєння «малоімущих». Саме реалізація цієї ідеї завела Україну в безвихідь.
Потрібен повний перегляд і переоцінка згаданої вище ідеологеми.
Велика відповідальність у цій вагомій, важливій справі лежить на наших українських моральних авторитетах. Вони повинні звернутися до народу з критикою ідеї «блага споживацького світу». Показати всю моральну убогість і обмеженість носіїв цієї ідеї. Саме ця ідея створила олігархат. Прагнення до безмірного збагачення вбиває не лише особистість, вона може вбити українську державність. Необхідно показати важливість і необхідність духовної складової в побудові української держави.
Особливе місце потрібно надати морально-етичній складовій.
Необхідно нейтралізувати вплив олігархів на ЗМІ, прагнути їх зробити незалежними, такими які не будуть засобом маніпулювання свідомості широкого людського загалу.
Своє слово повинні сказати громадські організації і об’єднання. Особливо волонтерський рух і ті, що пройшли горнило війни з Росією.
У цій важливій справі питому роль відіграє суспільна думка, те що народжує нових лідерів, у тому числі соціальні мережі. Нові люди, які прийдуть в коридори влади, вийдуть із суспільного середовища. Останні принесуть нові змісти і безпосередній, постійний контакт із широким людським загалом.
Влад Білоцерківець, журналіст,
для порталу "Воля народу"
Коментарі
