alt   Портал ВОЛЯ НАРОДУ публікує інтерв’ю політиків та
  авторитетних представників громадськості на найактуальніші
  теми, які є визначальними для стратегії України.
  Пропонуємо Вашій увазі відповіді на запитання ВН відомого
  юриста, кандидата юридичних наук Віталія КРЮКОВА

 
1. Яким має бути механізм контролю народу за владою?
 
 - По-перше, народ, а, точніше – політична нація, власне, має БУТИ.   Поки що – вона є політичний суб’єкт більш задекларований Конституцією України та міжнародною спільнотою визнаний, ніж явище внутрішнього буття. Тобто, - як певної цілісності – із усвідомленням своїх спільних, єдиних національних (в політичному сенсі) інтересів, вищості своєї влади, верховенства свого права, зокрема, свого права на державний бюджет, на свою територію, на надра і т.і. – її немає! Як не має в громадян і відчуття спільної історичної долі, спільної відповідальності. Поки що – це, значним чином, просто населення на певній території. І тому – як ця нація може контролювати владу, якщо її – як внутрішнього політичного суб’єкту фактично немає! Які «механізми контролю» можуть надати їй самосвідомості, самоповаги, самовідповідальності…? Вони ж тільки сприяють  відтворенню всього цього в певних політичних рішеннях та правових наслідках, а не навпаки. Найбільш дієві механізми контролю суспільства за інституціями публічної влади є активні, розвинуті інституції громадянського суспільства, які спираються на прозорість діяльності влади та низький поріг суспільної чутливості щодо відступу конкретної влади від конституційних та законодавчих вимог, перевищення нею своїх повноважень, злісне нехтування або завдання реальної шкоди національним інтересам чи інтересам окремих громад. І допоки нація не набуде таких властивостей – вона буде лише об’єктом політики, предметом для влади, а не найвищим політичним суб’єктом та первинним джерелом публічної влади. Звідси, до речі, випливає і одна з пропозицій щодо необхідних змін до Конституції України.
 
 2. Які зміни потрібно внести в Конституцію України?
 
-       Нація – як вищій політичний суб’єкт має бути присутня не тільки в Преамбулі, а в  усьому тілі Конституції. І текстуально, до речі, вона має бути ідентифікована таким же чином, як і інші вищі політичні суб’єкти – мати своє самостійне позиціювання, до речі -  писатися з великої літери. Якто – Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Президент тощо. Вже в преамбулі має бути зазначено – «Ми,  –  громадяни Україна всіх національностей –   висловлюючи СВОЮ волю, спираючись на багатовікову історію та розмаїття культур народів, які мешкали в Україні на 24 серпня 1991 р.., їх право на самовизначення та прагнення утворити нову  Націю, …  ДАЄМО СОБІ  цю Конституцію».
Так, ззовні ми виступаємо як Українська нація – спільнота, члени якої  мають єдиний і міжнародно визнаний юридичний статус  -  громадяни УКРАЇНИ, яка має свою міжнародну правосуб’єктність та міжнародно визнаний свій суверенітет над певною територією. Всередині ж ми – вищий політичний суб’єкт – Нація.
І тому, як вбачається, найголовніші зміни мають бути пов’язані із послідовним та однозначним відтворенням в усьому тілі Конституції України принципу народного суверенітету, точніше - суверенітету Нації, та принципу верховенства права. Зокрема, щодо формування гілок публічної влади всіх рівнів та інституту Президента України, мають бути  передбачені   умови:
-  прозорості та чіткої формалізації механізмів інституціалізації, організаційних засад та змісту діяльності;
- конечних, законодавчо визначених і не довготривалих (разова каденція – не більше 4 років) термінів та умов перебування при владі, які неможливо змінити для самих себе (відомий юридичний принцип: «ніхто не має творити право для самого себе»);
- дієвих механізмів висловлення народної недовіри будь-яким гілкам влади (їх представникам) всіх рівнів та особі Президента України;
- чітко конституційно та законодавчо визначених підстав і реально дієвих механізмів відсторонення та відлучення від влади;
- конституційного права народу на масові громадські протести та на озброєний супротив узурпації влади.
Окремо має бути зазначено, що продовження строків перебування при владі самому собі або зміна повноважень відповідно до тих, на які було надано вотум довіри на виборах – є актами узурпації влади, тобто, злочином проти Нації. Смішно сказати, але за самовільне присвоєння владних повноважень – будь ким, навіть Президентом України за нашим Кримінальним кодексом карається чи мізерним штрафом, чи арештом до шести місяців, чи обмеженням волі на строк аж до трьох років! Така ж ситуація і з самоправством.
Переконаний, що необхідно принципово підсилити кримінальну відповідальність за злочини проти Нації та Конституції України. Зокрема, ввести в Кримінальний кодекс України спеціальний розділ – «Злочини проти Нації та Конституції України». До нього, до речі, мають ввійти не тільки статті чинного Розділу І, а і статті про порушення виборчого права, оскільки ці злочини безпосередньо пов’язані із незаконним впливом на волевиявлення Нації чи його викривленням, тобто, є злочинами проти суверенітету Нації та її статусу як єдиного джерела влади, а також нові статті, пов’язані із захистом цього конституційного статусу Нації, вищості її політичної суб’єктності, а також грубими, суспільно небезпечними порушеннями відповідних конкретних конституційних положень.
 
3. Як реформувати партійну систему в Україні в інтересах народу?
 
-  Партійна система в Україні є за ідеологічним змістом досить примарною,  існуючі партії - це, скоріше, або прояв примітивної амбіційності, або угруповування за меркантильним корпоративним інтересом, найвагомішим з яких є наближеність до фінансових та ресурсних потоків, які плинуть в контексті влади. Чому всі вони і «здуваються», коли від влади відходять – згадаємо долю і НДП, і СДПУ(о), і «За єдину Україну», і НУ.  Ефективно же сприяти формуванню в Україні дієвих політичних партій має тільки реальна публічна боротьба ідей, концепцій, програм, організацій в контексті відповідного рівня розвитку громадянського суспільства. На формування останнього і мають бути спрямовані відповідні організаційно-правові засади та механізми, а, насамперед – інтелектуальне, соціально-політичне просвітництво Нації.
Будь-яке ж адміністрування та/або законодавче обмеження політичної діяльності, за виключенням, зрозуміло, випадків пропаганди людиноненависницьких поглядів, небезпечне для політичного плюралізму, для демократії. Так звані ж «диванні» партії практично помітного впливу на політичне життя суспільства не мають і зникнуть разом із амбіціями їх керманичів або з їх грошима.
 
 4. Яким Ви бачите механізм об’єднання української нації?

-  Одразу виникає уточнююче запитання – якої нації? Етнічної – тоді мова має йти відповідно про об’єднання етнічних українців (тільки б достеменно з’ясувати – що це таке, які їх  юридично значимі критерії?). Чи політичної – сукупності всіх громадян (статус, який, до речі, юридично цілком конкретно визначено) України? Тут, на жаль, є методологічна невизначеність, термінологічна плутанина, яка походить від співпадіння назви країни та її кількісно найбільшого етносу. Проте, в міжнародному праві назви політичних націй є похідними від назв країн, а Україна не є і не буде вже ніколи країною виключно етнічних українців (якщо, звісно, якісь гарячі голови не вдадуться до цілеспрямованої етнічної «чистки», хоча навряд чи світова спільнота до цього допустить). Наприклад, Російська Федерація такої проблеми не має: домінуючий етнос в них – «руські», а всі громадяни – «росіяни».
І тому методологічно доречно було б і нам  відокремити поняття «український етнос» та «українська нація», розуміючі останню, як це зазначено в першому реченні Преамбули чинної Конституції України, як спільноту громадян України «всіх національностей» або, точніше, краще – етносів. Тим більше, що її ж стаття 24 встановила, що громадяни України «мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом» і виключається будь-які «привілеї чи обмеження» за ознакою, зокрема, саме «етнічного… походження», а не «національного».
Ось чому, наразі для України головним вбачається формування саме розвинутої, цілісної політичної (громадянської) Нації на засадах її історично існуючої поліетнічності, культурного  розмаїття та різної попередньої історичної долі і світоглядних засад окремих її частин. І робити це треба не шляхом безапеляційного заперечення або штучного поєднання історично різного їх минулого, а шляхом творення їх спільного сьогодення та майбутнього. Так, це завдання не тільки виключної важливості, але і виключної складності. Проте іншого конструктивного, історично перспективного шляху зайняти гідне місце серед інших націй, як вбачається, не має.
 
 5. Як необхідно реформувати виборчу систему і відділити владу від бізнесу?
 
-  Відокремити бізнес і владу принципово неможливо. Мова може йти тільки про мінімізацію впливу бізнесу на владу, до речі, як і влади на бізнес. Шлях – не тільки демократизація суспільства, але і демократизація економіки.
Ще з марксизму нам відоме протиріччя між суспільним характером праці та приватно-капіталістичним способом привласнення. Протиріччя це, слід визнати, є об’єктивним і для його нівелювання історично було винайдено два шляхи. Один з них – комуністичний: ліквідувати приватну власність як таку - як явище. Ось як це цілком конкретно і однозначно сформулювало в «Маніфесті комуністичної партії»: «комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Іншій – подолати частковий характер приватної власності (мабуть російською це звучить більш точно – преодоление частого характера частной собственности), тобто, зробити так, щоб приватна власність стала явищем всезагальним, була б в усіх. Згадаємо, наприклад, відому теорію «народного капіталізму», концепції соціальної держави і т.і. До речі, найбільш високі за рівнем життя своїх громадян показники мають не ті країни, де найбільше мільярдерів та олігархів, а саме ті, якім вдалося значно подолати частковий характер приватної власності – Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія і ін..
 
6. Яка ідеологія має бути провідною для України?
 
-  Треба опановувати найкраще і сумісне. Найкраще ж – те, що найефективніше сприяє со- ціальному прогресу. Як на мене, це ідеологія лібералізму, ідеї солідаризму, протестантська трудова етика. 
 
7. Які найголовніші здобутки і втрати України за 20 років відновленої державності?

-  Можливо, це занадто радикально, але, на мій погляд, фундаментальних позитивних та незворотних здобутків практично немає. Ні в політиці - чи то внутрішній, чи зовнішній, ні в економіці, ні в судоустрої та судочинстві, ні в адміністративному устрої, ні в соціальній сфері. Втрата ж одна, але і фундаментальна, і незворотна – це втрата двадцяти років можливого позитивного розвитку, реального соціального прогресу. Втрата потенціалу соціальної енергії, який відобразився в результатах референдуму 1 грудня 1991 року. На жаль…
 
                                                           

 

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh