Марина СТАВНІЙЧУК
«Дзеркало тижня.Україна», №2,  21.01.2011

Центральною позицією конституційно-правової модернізації є формування справжнього народовладдя, подолання відчуження влади і суспільства. Хоч би як пафосно чи абстрактно це звучало, але саме ця проблема пов’язана з визнанням людини, її прав і свобод основною цінністю, з легітимністю існування владних інститутів. В Україні упродовж
20 років незалежності закладено основи державності, впроваджено демократичні інститути і процедури. Попри це, наша демократія значною мірою має нерозвинений, фасадний, а тепер — ще й імітаційний характер.
Зрештою, правовою квінтесенцією відриву влади від суспільства стала заміна політичної системи країни за рішенням суду через шість років після прийняття Конституції України у відповідній редакції. Загальновідомо, що зміни до Основного Закону вносилися у 2004 році з процедурними порушеннями Конституції. Проте, з погляду теорії і практики конституціоналізму, рішення Конституційного суду — безпрецедентне. КС, який зобов’язаний діяти в межах Конституції і не може стояти над нею, поставивши себе вище конституційного законодавця, ще більше вийшов за межі демократичної легітимності. Він дестабілізував засади конституційного ладу, підірвав основний інституційний зв’язок між народом (як джерелом влади в Україні) та парламентом, президентом України (як конституційними суб’єктами конституційного процесу в державі).       Детальніше

Віталій КРЮКОВ, юрист

Як вбачається, однією з головних політичних проблем сучасного українського суспільства є, по-перше, те, що жодна з політичних сил поки що за відбудову саме верховенства права в ньому не змагається. Вони і досі фактично лише борються за свою пріоритетність в контексті верховенства влади. А по-друге (втім, швидше саме по-перше!), саме наше суспільство ще не дозріло до усвідомлення необхідності верховенства права і не сформулювало однозначної та жорсткої такої вимоги ані чинній владі, ані політикуму в цілому.
Ініціативно він аж ніяк не зможе витягнути сам себе з багнюки верховенства влади і поставити над собою наше право. Не може він бути слугою — призвичаївся до статусу повновласного хазяїна. І допоки будемо чекати на таку його спроможність —і надалі набуватимемо гіркий досвід історично дефектної соціально-політичної самоорганізації — з усіма її супутніми і органічними історичними помилками, соціальними драмами і навіть трагедіями (не дай Боже!). 
Але поки що — справа саме в нас самих, у суспільстві! В тому, коли нарешті український народ — цей, за нашою Конституцією, вищий політичний суб’єкт на нашій власній землі — скаже сам собі і існуючому режиму — ДОСИТЬ, бо вже НАБРИДЛО!            Детальніше