Анатолій Ковальчук, журналіст, політолог: Україні з президентами не пощастило. Чи випадковість це?
В Україні щось ніхто досі не спробував давати належної оцінки своїм президентам, хоч їх за нашої пам’яті перебуло вже п’ять.
Є на кого дивитися і кого з ким порівнювати, оцінювати. В тім, що не даємо оцінки нашим президентам, я, можливо, й не зовсім правий. Але кулуарно, кухонно можна багато чого начутися – від поміркованого до ледь не нестримного обурення. І воно, це обурення, врешті-решт виливається в майдани, приводить до зміни влади і самих президентів, що сидять зверху і в будь-якому разі є причиною, а значить і призвідниками цього обурення. Але тим і закінчується. Призвідники не отримують ні привселюдного презирства, ні слави, ні пошани... Лише надзвичайні повноваження та показні почесті. А чи заслужено?
    Скажемо так: оцінюється їхня діяльність лише на тому ж кухонно-кулуарному рівні, що є для народу й держави шкідливим. Неоцінений публічно верховода, байдуже чи хороший а чи поганий, залишає по собі однозначно недобрий приклад для наслідування. Наступний уже менше озирається на людей, все більше отримує можливостей і заохочується до самоуправства, порушень і навіть злочинів.
    Що ж ми побачили і не оцінили?

    Почнемо з першого президента.

КРАВЧУК - ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ РОЗГРАБУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ

Леонід Макарович Кравчук. Як і годиться для публічного діяча, ми маємо оцінювати його у різних життєвих сферах. Як політика й українського патріота. Україна, тоді ще парламентська республіка, з якогось дива захотіла мати у себе президента. Воліла зробити так, як у всіх людей, тобто в передових демократичних країнах. Що з того вийшло?
Гумористи заявляли, що Кравчук із тих людей, які проходять між крапельками. Чи пройшов? Судячи і з дострокового завершення його президентської кар’єри,  маємо сказати, що ні.
Він позбавив Україну ядерного щита, що нині нам обходиться дорого.
За нього почалися перші переслідування політичних опонентів (пригадаймо арешт народного депутата Степана Хмари).
При ньому розпочалося грабування державної власності. Пригадаймо горезвісний концерн “Бласко”, наш чорноморський цивільний флот, який був розкрадений і розбігся по чужих морях-океанах під іноземними прапорами.
І пішли гуляти по країні, а чи легенди, а чи правда про швейцарську хатинку Кравчука, на які досі не маємо правдивої відповіді. Але маємо реальне підтвердження, що таке можливе. Адже вже незабаром один із високо посаджених прокурорів виявився реальним господарем однієї із швейцарських хатинок. Про олігархів вже навіть не кажу. Вони мають за кордоном палаци, які, варто нам знати, отримані не завдяки пекельній власній праці і надзвичайним талантам наших олігархів, а завдяки жорстокій експлуатації свого народу, привласнення його цінностей. Не в праведному труді вони перевтомлюються і змушені слідом за прокурором мчатися на цілющий зарубіж.
    Кравчук почав утворювати свою президентську вертикаль. Спочатку це робилося ніжно і м’яко, голови обласних та районних рад почали отримувати від нього статус представників президента. Та згодом витворилося в справжнє нещастя, яке в одній з телепередач сам Кравчук нещодавно назвав не лише оком, а й “руками государевими”. Тобто тим органом і важелем, який перебрав незаконно владу від народу до себе.

    Втім, це кінечно сформувалося за наступного президента, який за основу своєї програми оголосив боротьбу з організованою злочинністю.

КУЧМА - "БАТЬКО" ОЛІГАРХАТУ

Отже, Леонід Данилович Кучма. Найвдаліший і найщасливіший президент, тому що єдиний в українській сучасній історії перебув на цьому високому посту аж два строки. Втім, щастям це обернулося хіба що для нього, але не для України.
    Колись колишній народний депутат України Юрій Кармазін пригадував, що він знав Кучму ще за пори, коли той ще був теж народним депутатом. І, як стверджував Кармазін, він був дуже доброю людиною, але бідним, як церковна миша. Мабуть, Юрій Анатолійович тут дещо перебільшив, а чи применшив. Все-таки Кучма прийшов у депутати з поста керівника досить солідного заводу. Але матеріальні обмеження відчував. І тут така можливість... Ну як відмовитися від шансу, що випадає, може, раз у житті?
    Кучма, як ми підкреслили вище, у владу увійшов під гаслом боротьби з організованою злочинністю. І тут чи не вперше постав перед вибором: чи справді боротися зі злочинністю і залишатися бідним, а чи очолити її і стати багатим... Перемогло друге.
    Втім, можливо, на період приходу до влади вже й не поставало проблеми такого вибору, бо він був зроблений раніше.
   Бандит Леонід Ройтман (Льоня Довгий), який відсидів строк в американській тюрмі, тепер свідчить, що за тодішньої пори в Україні існували дві значні банди: одну очолював донецький Ахат Брагін, а другу – Леонід Кучма. Втім, залишимо це на совісті американського сидженця, але зазначимо, що подальша діяльність Кучми і її результати на посту президента мають усі ознаки злочинності.
    Перше, що почав Кучма - це боротьба з парламентом за свої надвисокі повноваження, яка розпочалася під час дії ще так званого конституційного договору, і в результаті якої він зміг провести через парламент конституцію із значними президентськими повноваженнями. Але Кучма і поза Конституцією на свій кшталт перебрав собі надмірну владу, про яку президенти цивілізованих країн не можуть і мріяти. Представництва президента перетворилися на державні адміністрації і розрослися, повністю перебравши на себе управлінські функції від районних і обласних рад. По-суті влада опинилася в руках незаконних антиконституційних утворених Кучмою органів, на утримання яких спрямувалися величезні державні ресурси.  Президент почав чинити безкарно багато чого.

 Почалася приватизація, в результаті якої державні багатства різними неправовими методами перейшли у власність невеликої команди Кучми і самого Кучми. Утворився олігархат, який згодом від розкрадання державної власності перейшов до грабування різними методами середнього класу і народу взагалі. Олігархатові дозволялося творити все що завгодно, не платити податки в той час, коли щойно народжений в Україні середній клас грабувався нещадно податковою політикою, прямими поборами тих же податківців, ментів, пожежників і так званих захисників прав споживачів. Не зівав у сприятливій ситуації і сам Кучма. Варто пригадати приватизацію хоч би “Криворіжсталі”, яку, звичайно, не без втручання Кучми провели на дурняк на користь його зятя Пінчука. І це був не єдиний злочин. Про способи збагачення окремих осіб є достатньо свідчень у записах майора Мельниченка і в спогадах того ж Леоніда Ройтмана. Пригадаймо, як тодішній губернатор Сумської області Щербань пропонував Кучмі забрати собі хімічний завод, який виробляв хімічні добрива для села. Мовляв, хороше придбання. І Кучма навіть не пожурив свого високопоставленого доброзичливця за рахунок народного добра, а по-теплому просто відмовився. Певно у нього були більш ефективні теми. До нього, за свідченням Ройтмана, міг навіть зайти теж бідний, як церковна миша, авантюрист і попросити 100 мільйонів гривень чи доларів на відкриття банку. І той міг погодитися дати йому ці кошти з державної скарбниці за умови, якщо той перерахує вже самому Кучмі, чи кому той скаже, не менше 25 відсотків від виділеної суми. Так, напевне, роздавалися і фабрики, і заводи авантюрній шантрапі з числа майбутніх олігархів, які ставали власниками в борг, а потім розплачувалися з цим боргом незаконно привласненими ресурсами.
Тоді в Україні утворився також цілий клас грабіжників із числа служивого люду, коли напрацьовані тяжкою працею багатства від підприємців та громад перекочували в кишені цих служивих, які досі хизуються небаченими розкошами. І утворена Кучмою так звана спрощена система звітності для підприємців дрібного та середнього рівня виявилася не такою вже й спрощеною, а черговим джерелом для підступного грабування людей. На цій системі розрослися найнещадніші обдиралівки (через високі монопольні орендні ціни та кабальні договори), переважно щодо об’єктів зарубіжної власністі, наприклад, торговельно-розважальні центрів, які олігархи привласнили собі або перетягли собі їхні прибутки. Тут кучмівської держави та його послідовників не вистачило, щоб захистити власний народ. Втім, як і далі побачимо, він був їй ні до чого.
За Кучми відбулося і перше масове обкрадання народу через банківську махінацію. Адже незабаром після введення в обіг гривні стався дефолт у Росії, і наші можновладці під таким приводом умудрилися обвалити ціну гривні більше, ніж у два рази. Якщо раніше курс гривні до ціни долара складав 1,8, то потім долар коштував уже 4 гривні і навіть дорожче.
    Там, де втрутилися гроші і боротьба за багатства взагалі, закономірно була включена особлива жорстокість: почалися вбивства, метою яких стало залякування противників грабіжництва і обкрадання народу, збереження багатств і права на подальші грабежі, консервацію утвореної грабіжницької системи. У цьому ряду, серед наслідків такої політики можна назвати вбивства Гонгадзе, низки інших журналістів, політика Чорновола, загадкові самовбивства кучмівських міністрів Кравченка та Кирпи, щойно він позбувся поста. До речі, загадкові смерті трапляються й досі, серед жертв яких і два керівники фонду держмайна – Валентина Семенюк, яка повертала державі незаконно прихоплену Кучмою “Криворіжсталь”, і Михайло Чечетов, який допомагав Кучмі цю “Криворіжсталь” незаконно приватизувати. Сам же він залишився “чистим і незаплямованим”, зберіг усі багатства і привілеї. За свідченням журналу “Форбс” в один із років навіть називався найбагатшою людиною України. Це дійсно той, що пройшов між краплинками. І теж, вийшовши сухим, не поминув оцінити свою вже колишню владу. Він висловився за те, щоб країна стала більш парламентською і демократичною. Чому цього не добивався, коли був при владі, а діяв навіть навпаки – не сказав ні слова.

ЮЩЕНКО - ВЕЛИКА НАДІЯ І НАЙБІЛЬШЕ РОЗЧАРУВАННЯ

Третій президент, на якого майже всі ми покладали великі надії, був Віктор Андрійович Ющенко. І це стало найбільшим нашим розчаруванням. Він за короткий час став повною протилежністю тому іміджу, який створив під час президентської гонки. Людям запам’ятався, як брехун і нероба, який тільки сприяв започаткованому Кучмою розграбуванню і безладу в державі. Жодної із своїх обіцянок не виконав, а якщо якісь і виконав, то навпаки. Як наприклад, широко розрекламоване ним “єдине вікно” для підприємців, яке сприяло лише фіскалам. При  ньому розпочалося переслідування єдиної кримської україномовної газети “Кримська світлиця”, її редактора, який активно боровся за того ж Ющенка і ніколи не сподівався, що той зрадить українських патріотів Криму. За нього найвищого рівня досягли корупція, хабарництво, коли масово цим почали займатися силовики і фіскали – від ментів до податківців, пожежників і захисників прав споживачів. До речі, при ньому почав працювати начальником главку київської міліції Віталій Ярема. Чи не тоді у нього і виросла під Києвом фазенда? І чи не тоді гірко заплакав середній клас? А особливо сліз додав неочікуваний і несподіваний новий обвал гривні, коли ціна долара зросла з 4 до 8 гривень, а деякий час трималася навіть вище. І це стало  трагедією, бо долар тоді міцно і широко утвердився в українському житті. Багато банківських і інших договорів укладалися з прив’язкою до долара і люди опинилися в халепі, бо рідко хто з орендарів та банківських позичальників міг знайти кошти, щоб сплатити різко подвоєні у гривнях суми. Ця біда не усунена й досі. Є думка, що Ющенко обвалив гривню не з якихось економічних причин, а з метою власного збагачення і щоб дискредитувати в очах народу і свою партію, і помаранчевий рух в обмін на те, що його набираючий політичну силу опонент Янукович після перемоги не переслідуватиме. Точніше, за рахунок народу і поразки своїх прибічників та послідовників він забезпечив особисте  спокійне життя. І навіщо, питається, було паркан городити, рипатися в президенти, щоб піти з політики з соромом і народними прокляттями?
    Попри всі повторені за Кучмою обіцянки про боротьбу зі злочинністю («Бандитам – тюрми!»), Ющенко робив навпаки – їй сприяв і її захищав. Чого варта, наприклад, його заява, що той, хто відвідує його кабінет, ніколи сидіти не буде? Чи заява на західному кордоні, коли він, побачивши, що місцеві митники при невисоких зарплатах зводять собі хороми, то порадив їм будуватися не на виду, а щоб люди не бачили? Про те, щоб припинили хабарництво, навіть і слова не мовив. Це все помічалося і оцінювалося. І заохочувало до зловживань.

ЯНУКОВИЧ - БАНДИТ, ОЧІЛЬНИК 5-Ї КОЛОНИ КРЕМЛЯ
    
Віктор Федорович Янукович. Про його негативи, безпрецедентну шкоду, нароблену в державі, вже висловився кожен, кому не лінь. Досить нагадати про вірне його служіння не Україні, а Росії; знищення української армії, малого бізнесу (через непосильні податки), розгул корупції та очолюваної ним 5-ї колони, наступ на українські ЗМІ, українську мову, спроби розколоти і федералізувати Україну на замовлення Кремля, блокування руху України в ЄС. Усе це і привело до Революції Гідності й масової загибелі героїчних українців. Усунення режиму Януковича і вступ України в ЄС становили небезпеку для імперської Росії, що стало приводом для війни і новітньої окупації України.

ПОРОШЕНКО - ОСТАННІЙ ПРЕЗИДЕНТ СТАРОЇ СИСТЕМИ ВЛАДИ?

Нарешті на президентському олімпі з’явився Петро Олексійович Порошенко. Він пообіцяв миттєво припинити війну, для якої вигадав термін «АТО», а українцям пообіцяв життя «по-новому». Може, й не краще, зате по-іншому, по-новому. Певно за давно вкоріненою в Україні традицією, порошенківська влада, перш за все, взялася за середній клас. Взялася по-підлому, обіцяючи будь-які полегшення, а на ділі воліючи розорити його остаточно. Чого тільки варте ініційоване урядом і підтримане парламентом так зване “зниження” соціального внеску, яке на ділі погіршило становище середнього класу. А погрози повсюдно впровадити касові апарати, що лише призведе до нових матеріальних затрат і додасть причин для додаткового втручання податківців?

Війна досі йде. А нове життя зводиться до того, що знищують місцеве самоврядування, ламаючи через коліно Конституцію України. Порошенко втрачає авторитет і свій електорат (до якого досі відносив себе і я), бо не змінює систему, а намагається законсервувати її. Він надто довго готується до введення в країні потрібних їй реформ, головною з яких має бути гарантування дотримання Конституції та її виконання (уперше з часу прийняття). Порошенко надто панькається з ворогами держави, які досі користуються награбованими у неї багатствами. І тут немалою бідою для нього і всієї країни є те, що він досі не зумів підібрати потрібні для реформ кадри. Говорячи про кадровий голод, він не приводить до влади патріотів-професіоналів. Навпаки, до влади часто приходять ті, хто гальмує справжнє реформування системи влади. Чого варті, наприклад, два попередні генеральні прокурори країни, за яких ми згаяли час, дали можливість сховатися від правосуддя колишнім владним злочинцям з украденими багатствами і розростися ворожому спротиву. Кажуть, що один з тих прокурорів замість того, щоб сидіти у в’язниці, сидить в адміністрації президента. Сумніви і протест в народі викликають особа національної банкірші Гонтаревої, деякі суб’єкти у збройних силах, які або бездарно провалюють справу, або працюють на користь ворогу. Бентежить, що з боку президента не помітно ніякої реакції. Тут треба або переконати людей, що вони неправі, або ж звільнити і покарати тих, кого народ вважає винним у своїх бідах.

З усього поміченого можна зробити висновок, що Україні з президентами не пощастило. Жоден із них не був і не став патріотом своєї батьківщини, жоден не потурбувався, щоб її громадянам стало жити краще, щоб розвинути власне виробництво і відірватися нарешті від енергетичної залежності від Росії, хоч Росія ледь не штовханиною під зад підказувала, що це зробити нам конче необхідно.
Та певно для цього не вистачало розуму за турботами про власне надмірне збагачення, про розкрадання держави, про те, як утриматися у кріслі. Винні і ми – народ. За те, що не маємо політичного чуття і голосували за будь що, не вимагаючи і не враховуючи широку інформацію про претендента, навіть про карного злочинця. І навіть знаючи про його вади, все ж голосуємо за нього. Трапляться, що навіть за пляшку горілки чи пакетик гречки віддаємо голос негідному кандидату, який потім укупі з такими ж, як і сам, в українському парламенті утверджує закони, що позбавляють нас політичних та економічних прав, і навіть такі, що лишають нас тієї ж горілки, гречки і хліба, утворюють різні силові та господарські банди, які тільки тим і займаються, щоб обікрасти-пограбувати кожного й до останнього.
Проти цього ми стояли на Майдані, проти цього ми голосували за Петра Порошенка. Що ж, поживемо-побачимо.

Але все ж народ має зробити висновки щодо плеяди горе-президентів і покладатися не стільки на них, скільки на себе.

Анатолій Ковальчук, журналіст, політолог,
для порталу "Воля народу"

Коментарі