Панепідемія наркозалежності: причини й наслідки. Що робити?
Наркозалежність досягла в Україні панепідемічного рівня, однак майже залишається поза увагою громадськості, політиків, парламентаристів. Ця проблема не хвилює навіть тих вищих посадовців, які мають відповідати за національну безпеку. Причинами нехтування владою своїми обов'язками є: недержавницький, радше - окупаційний її характер, корупція, псевдодіяльність задля утримання головного тіла біля керма держави, брак моральних бар'єрів тощо. Інші причини є похідними.

За даними деяких незалежних експертів кількість наркозалежних в Україні - 1,5-2 мільйона осіб, що в десятки разів перевищує різні офіційні цифри. У 2010 р. МВС констатувало, що кожен із семи тяжких злочинів вчинено у сфері обігу наркотиків. Того ж року Міністерство охорони здоров'я подало, що «від 8% до 26% школярів у віці 13-16 років пробували наркотики хоча б один раз». Нині наркозалежність помолодшала до 10-11-ти років. Останніми роками Україна послідовно прямує до національної катастрофи: кількість наркозалежних зростає в геометричній прогресії.

Поза увагою різних експертів, авторів досліджень і статей на цю тему залишаються напризволяще кинуті державою співзалежні батьки, бабусі й дідусі та ін. Кожен день для них може стати жахіттям: поведінка наркозалежного все неадекватніша. Існують родини, зокрема самотні матері, які працюють, щоб утамувати потребу отрока в наркотиках. Інакше завтрашній день не наступить. А нещасні матері з передачами для наркозалежних, ув'язнених за найменші провини, за злочини, сфабриковані міліціонерами! Позаяк серце матері болить навіть за деградовану дитину!

Нині наркотики наносять моральної й фізичної шкоди 6-8 млн. громадян, із розрахунку по 4 співзалежних у кожній родині. Це – кожен шостий-сьомий мешканець України! Отже проблема наркозалежності стала реальною загрозою для здоров'я, а навіть життя українських громадян.
Біда в тому, що в Україні мало не на державному рівні підтримується широка індустрія виготовленння, обігу й продажу наркотиків, яку кришують працівники МВС, СБУ, народні депутати, а доходи від наркоторгівлі скеровуються до найвищих посадовців.

Хтось скаже: батьки винні, що не вберегли дітей від вживання наркотиків. Можливо. Але найчастіше саме з вини влади це страхітливе лихо щодня вривається в якийсь український дім.
Майже всі країни мають проблеми з наркообігом. Однак на відміну від України, навіть найбільше корумповані ведуть безпощадну боротьбу з наркомафією. А в Україні замість кидати за грати наркодилерів, так звані правоохоронні органи борються виключно з наркозалежними.  

Чи є вихід із наркотичного лабіринту?
Отже в злочинне коло наркобізнесу втягнено всі гілки влади України. Помимо всього, це апокаліптичне коло слід негайно розірвати. Бо відтермування наступу на наркозалежність може призвести до зникнення України як держави. Адже критичною точкою неповернення вважають ступінь наркотизації населення в 7%, нині вона наближається вже до 4%.

Що робити? Існують два варіанти: на ближчу й дальшу перспективи. Зазначимо, що в ближчій перспективі боротьба з наркозалежністю може відбуватися виключно в суспільно-громадській площині, позаяк бандитська влада сама продукує злочини, корупційно-мафіозні схеми, проштовхує закони, які несуть загрозу всьому живому та ін. Ідеться про самоорганізацію громадських активістів, співзалежних, небайдужих громадян, журналістів у структури, які б працювали на викриття наркобариг, перевертнів у міліції, продажних суддів. Треба також проводити профілактичні бесіди зі шкільною молоддю, залучаючи до них тих, хто зумів вирватися з полону наркотиків.

Варто згадати, що на початку минулого століття така самоорганізація дала можливість галичанам не лише протистояти польській пацифікації, державній алкогольній монополії, а й виховати покоління в патріотичному дусі, прищепивши йому здоровий спосіб життя.

До реалізації першого варіанту слід також залучити душпастирів усіх конфесій. Позаяк, за словами президента Асоціації психіатрів України Семена Глузмана, наркозалежність «не можна подолати тільки за рахунок ліків – тут потрібна терапія душі. Коли ці дві функції розділені, починається профанація в лікуванні». Лікарем за сумісництвом має стати священик, монах.

Досі жодна з християнських церков на всю потугу не приложилася до подолання наркозалежності. Ніби й існують реабілітаційні центри для наркозалежних в мережі Карітас, УГКЦ, ними опікуються при церквах УПЦ КП, у монастирях УПЦ МП, але цього катастрофічно мало, враховуючи два мільйони потребуючих. Існують теж реабілітаційні центри на бізнесових засадах, однак їх ніхто не контролює, а вартість лікування така висока, що недоступна для пересічної української родини. Утім, варто вирізнити євангелистську церкву, яка не тільки організувала успішні реабілітаційні центри, а й створила з колишніх наркозалежних групи швидкого реагування, які, зокрема, забезпечують активну масу співзалежних на судових процесах над поодинокими наркобаригами.

Висновки: на українських церквах лежить місія й велика відповідальність за те, щоб більшість наркозалежних повернулися до нормального життя. З цією метою при монастирях слід створювати потужні реабілітаційні центри для наркозалежних, в яких, передовсім, лікували б душі страждучих. Адже саме християнські церкви зобов'язані допомагати «вбогим, спрагненим і страждаючим». Чому б не священикам не проводити бесіди зі школярями щодо небезпеки вживання наркотиків?

Про варіант на дальшу перспективу. Для боротьби з наркомафією слід використати світовий досвід. Окрім того, потрібно розширити горизонти профілактики. Необхідною умовою має стати молодіжна програма, ухвалена й фінансово підтримана державою. Такою програмою слід передбачити реформи в середньому й вищому шкільництві, запустити спортивні комплекси для зайнятості молоді спортом, збільшити кількість дитячих садків, бібліотек, музичних і мистецьких шкіл, технічних гуртків, залучити молодь до скаутського й інших рухів, забезпечити доступ до вищої освіти, а відтак - робочим місцем, доступним житлом тощо. І ще: виховати молоде покоління на високих моральних принципах, патріотами своєї Батьківщини. Останнє можна досягти тоді, коли ми, українці, зрозуміємо, що Україна – наш спільний дім, у якому всі разом наводимо порядок.
 
Марта Онуфрів, журналіст (Канада, Торонто)

Інф.: eposhta.com

Коментарі