До інформаційної війни проти України долучився "Мотя" - відомий журналіст Матвій Ганапольський.

Ну "Мотя" - може, занадто, але так іноді називали Матвія Ганапольського у російських журналістських колах, до яких колись належав і автор цих рядків. Знайомий персонально, хоча не тісно, просто перетиналися на різних "сейшенах" московської газетно-радійної братії.
І був чверть століття тому Матвій журналістом вправним, чухрав тодішню комуністичну владу у хвіст і в гриву, і робить це, до речі, й досі.

Немає для нього нічого «святого» ні в Кремлі, ні поза межами московського Садового кільця. Журналістської освіти не має, але закінчив знаменитий «ГИТИС» (пишемо російською) і створив немало цікавих телепередач, медіа-проектів, написав декілька не менш цікавих книг. До того ж його творчість відзначалася преміями, у тому числі й такими, як ТЕФІ та «Золотий Овен», і навіть Премія Федерації єврейських общин Росії «Людина року» у 2009 році (сам Матвій – член президії Російського єврейського конгресу). Тобто людина, журналіст, яких у Росії останнім часом стає все менше: і професіонал, і громадський діяч.

 

А ще Матвій позиціонує себе, як «уболівальник» української незалежності, дуже прихильно сприйняв події Майдану, був частим гостем на всіляких телешоу, що виникали на українських телеканалах. Нічого дивного – він і сам дійсно наш, закінчив школу у Львові, училище естрадно-циркового мистецтва у Києві. А потім став москвичем, тішачи себе тим, що все одно назавжди – з Україною. І нібито й залишався, час від часу приїжджаючи до України на різні телешоу, втім, Україна була цікавою для багатьох російських журналістів, тому що тут завжди «ЩОСЬ ВІДБУВАЛОСЯ». На відміну від російського телепростору, де теж щось відбувалося, аж доки не прийшов до влади Путін і не «закопав» усі більш-менш незалежні телеканали, які сьогодні практично всі стали «підпільними», тобто втекли до мережевого віртуала, а екран ТВ і монітор ноутбука – це все ж таки не одне й те саме.

 

До речі, буваючи в гостях в Україні, Матвій, коли траплялася нагода, виголошував розумні, а іноді й потрібні речі, знову ж таки – позиціонуючи себе, як «крутого і незламного демократа». Наприклад, дуже гарна промова у нього вийшла на одному з телешоу (підозрюєте, на якому…) у 2009 році, коли він просто-таки присоромив наших депутатів, які зчепилися одне з одним прямо у студії. А цього року, в березні, промовив теж дуже правильні та тривожні слова: «Ситуація у російських ЗМІ обурлива, а українські ЗМІ, здається, вже ніщо не може уберегти від відтворення сценарію, реалізованого північним сусідом».

 

То чого це він?

 

Гарні та тривожні для нас слова, чи не так? І навіть справедливі, тому що й справді значна частина нашого журналістського цеху не зовсім чітко уявляє собі своє місце у сьогоднішніх реаліях, коли позиція «над побоїщем», позиція такого собі «інтелектуального нейтрала», а ще іноді кажуть – «об’єктивного спостерігача» за цими реаліями, є найнебезпечнішою, а іноді і просто огидною. Є, правда, невеличкий нюанс: останнім часом Матвій, розмовляючи з українцями, чомусь найчастіше використовував такий собі «менторський», повчальний тон, натякаючи, можливо, на «незрілість» нашої демократії.

 

У студії обговорювалося просте питання: чи правильно чинить Україна, йдучи на зближення з Європою? Тут читалося приховане запитання, навіть два: а як же тепер буде бідолашна Росія та які капості наробить нам наша «братня» Росія на знак помсти за таку всесвітню зраду? Думка Матвія тут була б, звичайно, до ладу, оскільки він може бачити ситуацію ніби зсередини «російського табору», та ще й ніби Матвій співчуває колишній Батьківщині.

 

Спочатку так і було – нібито. Ганапольський, розпочавши розповідати про те, що ми, українці, маємо все ж таки зрозуміти, як тяжко та болісно Росії-«матінці» прощатися із «донькою» Україною, яка «виходить заміж» у «далеку, чужу далечінь», ледь не вибив із глядачів гірку сльозу. «Росія велика країна, їй боляче буде без України» – такий був сенс примовлянь Матвія.

 

І дійсно, сльоза ледь не викотилася, вже почали маритися мільйони росіян, які, розмазуючи соплі та сльози, качаються по підлогах московських пентхаусів та якутських чумів, страждають за непокірною, трохи дурнуватою, але ж такою ріднесенькою за 300 з лишком років суспільного страждання «донькою». Розповідаючи про всю цю «всеросійську трагедію», Матвій, однак, увесь час повторював: «Скажу таке, чого ви ще не знаєте, бо я не говорив». Декілька разів сказав, «нагнітаючи» сюжет до найвищого драматично-детективного рівня, давалася взнаки театральна освіта… І врешті-решт сказав. Що ми навіть не уявляємо, які жахи нас чекають, якщо підемо до Європи. Що Росія вижене назад, в Україну, наших заробітчан (2 чи 3 мільйони), що лікар Онищенко відразу заборонить ввозити до Росії взагалі всю нашу продукцію – від масла до локомотивів.

 

«Слухайте всі, мало не здасться!» – дійшов Матвій до трагічних висот власного тексту. Ну тобто виходило по-ганапольському – кранти нам усім, панове українці, прямо за годину після підписання довгоочікуваної Угоди з Євросоюзом…

 

Отут би й крапку поставити, бо ми вже наслухалися такого. Тут же комуніст пан Кілінкаров іще додав, бо хто про що: курка про просо, комуніст – про референдум… Але ж – Матвій! «Демократ і український патріот у «москальських хащах»… Чого це він?

 

Та нічого. Його одразу «розшифрував» депутат від Свободи Юрій Михальчишин, який назвав виступ московського гостя «м’якою контрпропагандою», продовженням кампанії залякування, якою сьогодні займається Росія, використовуючи для цього всі можливості.

 

Ну ось і російського демократа Матвія Ганапольського використали. І, чесно кажучи, не складається враження, що його використали «втемну», як це буває іноді. Матвію все ж таки 60 років, а не 20. І він має багатющий журналістський досвід, і дуже гарно знає, що таке ідеологічна боротьба, оскільки значну частину життя прожив і пропрацював в умовах саме такої боротьби. Тож навряд чи такий виступ був випадковим.

 

Що було у відповідь? Та… Довго розповідати. Найголовніше знаєте що? Практично завершував телевізійне шоу депутат від Партії регіонів Володимир Олійник. Промова була гаряча – ніби Ленін із броньовика, у правильному західному напрямі. І, відходячи від мікрофона, вимовив:

 

– Слава Україні!
 

Іван Єлістратов
 

Інф.: pic.com.ua