"Бачу хвилі… Небувалі хвилі! Чую Божу Думу кобзарів… І пливе Козацтво Огнекриле До нових, казкових берегів"…
Найбільша влада – це влада Духа, - Олесь Бердник
6 грудня 2015 року в Національному музеї історії України пройшов літературний вечір пам'яті Олеся Бердника,  українськиого письменника-фантаста, мислителя, громадського діяча, якому наступного року виповнилося б 90.

- З 27 листопада по 25 грудня ми започаткували "Зоряні читання", присвячені творчості Олеся Бердника, - сказала ведуча вечора Громовиця Бердник (батько дав їй таке рідкісне фантастичне ім'я). - Вона розповіла про непростий життєвий та творчий шлях Олеся Бердника, який провів багато років у радянських таборах (він сидів у тому ж таборі, що й Василь Стус, Олекса Тихий, хоч там і не зустрічався з ними). Присутні слухали вірші письменника, спогади Громовиці про батька, зворушливі пісні на його слова.

- Олесь Бердник стверджував: Місію не дають, її беруть і несуть. Його місією було духовне пробудження української нації, - сказала Громовиця Бердник.
Олесь Бердник був надзвичайно чуйною людиною.
- Мене найбільше вразила його ніжність, делікатність, - відзначила Громовиця. Вона прочитала вірш Олеся Бердника "Небесна Січ", написаний у 1974 році, в якому ніби йдеться про Небесну Сотню, про звуки литавр на охопленому полум'ям Майдані 2013-2014-го:

Небесна Січ*
Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч,
Споряджайте душу, посилайте
У останню, небувалу Січ!
Хортиця небесна підіймає
У похід нечуваний полки,
До порогів духу поспішають,
Чуючи литаври, козаки.
Гей, литаври неба голубого,
Гримніть дужче, в душу стугоніть.

Розбудіть розіп’ятого Бога,
Розрубайте віковічну кліть —
Ту в’язницю серця молодого,
Що бійців незримо сповива!
Хай від Материнського Порога
Ляже стежка — огненно-жива.

Нам нікчемних привидів боятись?
Ми ж безсмертні Всесвіту Сини!
Час грозову силу підіймати
Для святої правої війни!
Вийдіть в Неба невимірну волю,
І гукніть прадавнього коня,
Що пасеться в Зоряному Полі,
Що між скель невидимих ганя.
Заірже товариш стокопитий,
Стрибне у небесну височінь,
І розвіє в просторі відкритім
Нашу тугу, нашу голосінь!
Ми забудем віковічне горе,
Меч звитяги блисне на чолі,
І не Чорне — Полум’яне море
Заклекоче на Новій Землі…
Бачу хвилі… Небувалі хвилі!
Чую Божу Думу кобзарів…
І пливе Козацтво Огнекриле
До нових, казкових берегів…
Ураган історії лютує,
І вітрила неба напина…
Брате мій нескорений, ти чуєш?
Нас тривожно кличе далина!
Б’ють литаври у серця народів,
Чайки вже маячать на воді…
Як не станеш нині до Походу, —
Пізно буде каятись тоді!..
Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч!
Споряджайте душу, посилайте
У останню, Полум’яну Січ!..
1974 р.

А у поезії ТАРАСОВЕ ЗАКЛЯТТЯ. Шевченкова містерія в його смертну ніч (1989) Олесь Бердник предбачив волонтерський рух:

Гайдамакам XX віку

Серед Дикого Поля

Діва-Вкраїна жде...
То — королівна світу,
Найбільший скарб віків,
За неї уже побито
Тисячі козаків!
Але вона й дотепера
У чаклунськім кільці,
Ми — її волонтери,
Невмирущі бійці!

На зустрічі була присутня і вдова Олеся Бердника Валентина Бердник-Сокоринська. Вона прожила з Олесем Бердником з 1972 року ("Я і тепер з ним. А як же інакше?" - каже вона) в селі Гребені на Київщині (під Ржищевом, що в Кагарлицькому районі). Там і похований Олесь Бердник, там, за його висловом, знаходиться його «останній кабінет» (Олесь Бердник відійшов у вічність у 2003 році). Там будується садиба-архів.

Валентина Бердник-Сокоринська – чудовий оповідач. Вона розказала багато цікавого про свого чоловіка. Він був красивим, статним, струнким, а очі – голубі, як зорі. Він був справжнім велетнем (його зріст був 2 метри 3 см, мав 58-й розмір одягу). Та йому пощастило: дружина – художник–модельєр розробляла й шила йому одяг (могла би стати українською Коко Шанель, та присвятила життя чоловіку). Олесь Бердник якось попросив її пошити йому куртку з 8-ма кишенями: 4 – зверху, 4 –знизу. Він потім там зберігав свої літературні начерки, сортуючи їх за жанрами. Часом їх набиралося багато, і він виглядав ще більшим, ніж був.

Пані Валентина розповіла, що письмового стола у письменника ніколи не було: нікуди було сховати довгі ноги. Тому він писав, сидячи в кріслі, з аркушами паперу на колінах (напевно, якби письменник жив у наш час, йому був би до вподоби ноутбук або планшет).

Важко було Олесю Берднику поміститися у громадському транспорті. У низькому автобусі він міг їхати лише, стоячи на сходах - біля передніх або задніх дверей. А там завжди трамбувалося і штовхалося багато людей. Бердник вискакував з автобуса і скаржився дружині: “Нікчемна цивілізація!».

Розповіла Валентина Бердник про такий кумедний випадок. Якось вона відрвала чоловіка від творчого процесу, щоб той відремонтував вила - замінив держак. Той, як завжди, поспішав повернутися до своєї роботи, тому вчинив творчо – вставив замість держака…  деревце з гілками, як «оленячі роги». Зайшов сусід (а у нього в господарстві зовсім не було вил), побачив у сусідських вилах дерево та й почав глузувати: “Ну, й вила у тебе! “ На що Олесь Бердник відповів: “А в тебе й таких нема! “...

Громовиця подарувала книги Олеся Бердника присутнім на зустрічі бійцям АТО. Вона також розказала про засновану батьком на початку 90-х громадську організацію «Українську Духовну Республіку», уособленням якої був він сам, і яка діє дотепер,

Громовиця Бердник нагадала, як ще у 1959 році в романі «Стріла часу» він описав  пророчу мрію про майбутнє, яке бачиться в українських барвах: "Діти твої бігають, граючись в пісочку посеред скверу - це ж для них БЛАКИТНО-ЗОЛОТІ обриси майбутнього, що видніється в тумані часу".
Олесь Бердник, напевно, сьогодні серед провідників космічної Небесної Січі, яка оберігає Україну, наближаючи її омріяне світле майбутнє.

Михайло Роль, журналіст,
для порталу "Воля народу"

Коментарі