“Вони знов підіймуться, щоби сіять терор” (1988)
Анатолій Ковальчук, журналіст, політолог:  МОЯ ПОЛІТИЧНА МУЗА
 Захоплюватися політичною поезією я почав давно, коли навіть ще не уявляв, що воно таке політика.
Та якось, коли я йшов уранці до райцентру за черговою порцією кукурудзяного хліба (його видавали по дві хлібини в руки) мене осінило щось, наче пісня.
Я продекламував:

Я иду рассветом утром ранним,        
Я иду, советский пионер.                                                                                                                    

І ще довго не відпускала мене мелодія, поки я її не продекламував до зрозумілого мною завершення.
Було ще холодно, але пробивалися перші промінці скупого квітневого сонця, було голодно, але апетит перебивало густе свіже весняне повітря, а з ним і відроджувалася надія, що ось-ось підросте зойка на погребищі, щавель у лузі, а згодом - і опуцки, і каюр і ситняк, які замінять останню зимову ласощу – вишневий клей, і всі ми будемо щасливими й ситими.
І груди наповнювало відчуття такої величезної свободи, такого надзвичайного щастя, яке підсилювала ще тоді й популярна пісня:  “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”.
Це був короткий період, коли я вперше й востаннє відчув себе справжнім комуністом. І це була моя перша, майже несвідома спроба описати те невимовне щастя жити в імперії зла.
Потім пішли вже свідомі, хоч і нечасті спроби. Після пошуків на стезі чистої лірики все ж cпрагла душа поділитися тим суттєвим, що складає хліб наш насущний.

  Вперше забажав звернутися до комуністичної поезії з приходом до влади Андропова, коли частково розкрилася сутність вірних слуг партії та народу. Я писав:

- Лежит земля – развалин груды.
И жизнь, как тот зловонный пруд.
То след наследников Иуды-
Коммунистических паскуд.
То след глубокого развала,
Раздела, начатого зря.
Лишь потому, что так желал он –
Жестокий дьявол Октября.
Лишь потому, что адской хваткой,
Когда Россию не унять
Коварством, силой и украдкой
Сумел свободы растоптать.
Сумел в почете уложиться,
Остаться богом для людей,
Что дало своре расплодиться
Коммунистических вождей.
Они сожрать весь мир готовы,
Разворовать и растоптать.
Но если мы подохнем, к слову,
То что останется им жрать?
 
Далі моя комуністична тема набувала нового розвитку… У 1988 році, після закінчення Київської вищої партійної школи при ЦК Компартії України вирішив із сім’єю відвідати  столицю «нашєй родіни» Москву. Стояв біля ленінського мавзолею, дивився на кремлівську стіну, лобне місце, де четвертували Степана Разіна, вдивлявся в могильні закладки та пам’ятники. Справді, така подія не могла не відобразитися у серці. І з’явилося:

Красной площади кладбище.
Как посмотришь в упор –
Там лежат скот и гад еще,
И убийца, и вор.
Унавожено трусами,
Облаченно в гранит,
Перед робкими русами
Озлобленно молчит.
Им сегодня не ймётся,
Что свободней наш взор.
Они снова поднимутся,
Чтобы сеять террор.
 
Врешті-решт, як бачимо, так сьогодні і вийшло. У правлячих московитів пробудилася імперська болячка, а з нею і спрага до людської крові.
Я виявився пророче прозірливим.
Недавно десь прочитав, що у окремих поетів розвинуте передчуття майбутнього і вони часто стають його провісниками. Можливо, таким є і я. Але, на жаль, навіть написавши про це, не здогадувався.

Прихід свободи, отримання незалежності, становлення нової, своєї вже влади, звісно, не могло залишитися без творчого осмислення. Наступною короткою музою моєї творчості став… Кучма. Особливо в розпал кампанії по виборах його на другий президентський строк. Тоді в Києві з’явилося  так зване вуличне телебачення, через яке з організованих гуртів налагоджувався прямий зв’язок з президентом. Один такий я прослухав уважно. Кучмі ставили питання про внутрішню, зовнішню політику і так далі: про щось із важливих проблем. Відповідав він мляво і нецікаво. Було помітно, що все це не його і йому ні до чого. Але ситуацію розрядила група чернігівських студентів.
- Леоніде Даниловичу, - запитала вона, - у Чернігові люблять картоплю.  Ви теж чернігівець. То як до неї ставитеся?
- О, - пожвавішав Кучма, - добре… Та ще як на вогнищі печена, та з горілочкою, та з солоним огірочком…
Відчувалося велике і глибоке знання справи, що саме тут він видатний дока. І що це набагато важливіше, ніж якась там країна та її політика.
Багато в чому тоді допоміг колишній мій товариш, народний депутат України ще з першого скликання нашого парламенту Юрій Кармазін, який знав Кучму ще з того ж першого скликання, як колегу. І Юрій стверджував, що тоді  Кучма був дуже доброю людиною, Але бідним, мов церковний пацюк. Не знаю, чому бідним він вважав колишнього парторга великого підприємства, а потім і його директора. Але, як мовиться, автору видніше. Тоді ходили чутки, що Кучма був і єдиним депутатом, який проголосував проти незалежності України.

Ось усе це і послужило приводом до нового поетичного натхнення. Я почав придумувати змішані оповідки, які, здавалося, щонайкраще відтворюють характер і суть моєї нової музи. Отож, я уявив, що Кучма після спожиття улюбленої чернігівської картоплі з ніжинськими солоними огірками та горілкою вийшов на ганочок своєї президентської резиденції. І побачив, що там скрізь стирчить народ. Побачив і запитав грізно:
- Почєму торчіт народ, почєму нє ідьот впєрьод?
 - Да потому, что у народа нєту етого пєрьода! – дружним хором залунала народна відповідь.

Пізніше, коли Кучма переміг і став, як він казав, вже іншим президентом, я, як і весь народ, сповна відчув всю його «іншість». І спробував описати так само змішано-поетично. Я уявив його рідне село Чайкіне, в якому ніколи  не був. Та у фантазії побачив, що там стоїть вибудована Кучмою російська церква, подалік від неї - відремонтований клуб. Між ними заасфальтована,  у вербах алея. По ній ходять чайкінці, обмахуються лелеясом від комарів та й співають:

По малій походим батьківщині,
Поспіваєм гучно.
Де на щастя неньці Україні
Народився Кучма.
 
А з навколишніх сіл, де немає навіть російської церкви, клубу й алеї, лунають підспіви:
 
Так живи, живи, живи, скотина.
Від зажери рохкай.
Поки ще не вмерла Україна
Й ми не передохли.

Як  помітили, в моїх і прокомуністичних, і прокучмівських творах виникає тема голоду. Можливо, це пережиток мого голодного дитинства, яке прийшлося на пору після повоєнного голоду 1946-47 року. За моєї тодішньої пори жінки за будь-якого потрясіння (а їх тоді було на селі багато – то прийдуть курей рахувати, то свиней переписують, то щось відмінне від бравурно-звичного в газеті напишуть) бігли до крамниці, скупляли сіль, мило та сірники.  А може, не дай боже, знов спрацьовує якесь поетичне передвістя. Втім, нинішня ситуація і на фронті, і внутрі країни з її катастрофічним обрізуванням  різними способами людських прибутків навіює щонайгірші думки. Словом, не дай боже.
Але все ж муза не залишається осторонь. І зараз я зрозумів, що всі попередні мої політично-поетичні спроби були не вінцем, не результатом, а пошуком не гіршого (на чому раніше загострював увагу, бо ліпших прикладів не давало наше життя), а кращого, ідеального. Нині цей пошук продовжую. І чомусь починаю вірити в те, що колись на селі на порозі своєї смерті казав старезний дід Цоб: «Усе буде краще».
Останній на сьогодні результат свого пошуку пропоную нижче:
 
Голові Радикальної партії України,
голові парламентської фракції,
народному депутату України,
відданому борцю за добробут народу
Олегові Ляшку присвячую

І чого не наліплять охочі до зла лиходії,
Божий світ перетворюють на каламуть.
На Ляшка вони зляться й брехати уміють,
Ледь не кинуть за грати і ледь не згризуть.
 
Нісенітниць на нього придумали папки та гори
Про мільйони, і зраду, і нібито службу комусь.
Та народу він служить в хорошу годину і в горі.
І завжди йому щиро у вічі промовить: “Клянусь!”
 
Він з природи прийшов, з України глибинного лона.
Ну, що ж, враже, біснуйся, бреши і лови...
Та коштовним смарагдом засяє й тернова корона,
Якщо хтось прилаштує її на його голові.

Анатолій Ковальчук, журналіст, політолог,
для порталу "Воля народу"

Коментарі