Валентин Кожевніков: Чи є у нас спражня інтелігенція?
У нас багато "інтелігенції". Бо кожен, хто закінчив ВНЗ, вважає себе інтелігентом. Але справжнім інтелігентом будь-якого народу можна вважати лише людину, яка має національну освіту, достатню для творчої праці в будь-якій галузі: науці, господарстві, літературі, освіті тощо, якщо вона здатна правильно оцінити стан народу і зосередитися на розв’язанні найголовніших його проблем, своєю працею збагачує і прославляє свій народ, чинить завжди справедливо для народу, бореться за втілення національної ідеї, щоб утвердити свій народ рівним серед вільних народів світу.

Сьогодні найголовнішою проблемою народу є обрання своїх національних органів влади. А чи багато українських інтелігентів розуміють це і щось роблять в цьому напрямку? Частина інтелігенції шарахнулася в бік "русского міра", частина пішла за провідниками сахаджа йоги, фалунь дафа, білого братства, баптистів, свідків Єгови та інших сект і релігій. Другі посвятили своє життя дослідженням літаючих тарілок, інопланетян, летючих голландців, сніжного чоловіка, проблем острова Паски, пошукам золота Полуботка, тощо. Тож українські проблеми їм чужі й не дуже хвилюють. Треті роблять потрібну справу – досліджують і відроджують давні звичаї, обряди, віру, інші культурні цінності нашого народу. Це важливо, тому треба робити. Але всі мають розуміти, що поки маємо чужі, ворожі до всього українського, органи влади,  ніякі дослідження й розробки ми не зможемо втілити в життя на користь народу. Тому вся українська інтелігенція мусить об’єднатися в боротьбі за утвердження в Україні національної патріотичної розумної влади, зацікавленої в розвитку не лише економіки, а й у збагачені всіх національних цінностей українського народу.

Проте не вся наша сучасна інтелігенція розуміє, що таке національні цінності і як їх збагачувати. А якби знала, якою цінністю для народу є наша мова, то хіба пів Києва розмовляло б чужою мовою? А якби усвідомлювала, якою цінністю є наша українська земля, то хіба народ дозволив би вже впродовж 30 років користуватися її дарами всіляким зайдам, баригам, спекулянтам зерном? А якби розуміла цінність для народу правдивої історії, то хіба наші школярі й студенти учились би по підручниках, які все ще навіюють небезпечну думку про братський «русскій» народ, який начебто є основою слов’янської спільноти, про єдність національних інтересів українців і московців тощо? А якби училися, як треба, то й відчули б цінність для народу творів наших геніальних мислителів: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Миколи Міхновського… Не знають, не усвідомлюють, не учать, не розуміють, не відчувають…

Тому й 25-го лютого на 150-ти річчя народження Лесі Українки біля її пам’ятника на площі Лесі Українки  в Києві зібралося не більше 60-ти українців. Для Києва, в якому понад 3 мільйонів мешканців, це менше 0,002%! Та якби сюди прийшов хоч один киянин з 1000, то було б 3000 шанувальників. Тоді це було б для геніальної поетки хоч якесь свято… Соромно… А чому так? Та тому, що хіба могли креміні, табачники, новосади, шкарпети, які керували й керують нашою освітою, виховати наших дітей патріотами України? Хіба могли шмарови, лєбєдєви прищепити нашим офіцерам українську шляхетність? Хіба могли фокіни, кучми, пустовойтенки, звягільські, януковичі, кінахи, тимошенки, єханурови, порошенки,  яценюки, гройсмани, шмигалі дозволити українцям знати своє, рідне, українське? А хіба можна любити те, чого не знаєш, не розумієш, не відчуваєш? Ось побачите, як невдовзі «українці» будуть святкувати  важливі дати народження шолом алейхемів, бабелів, капланів…

Великий вождь Індії Ганді вважав імперську інтелігенцію найбільшим ворогом народу, який бореться за незалежність. В Україні ця ворожість інтелігенції до свого народу особливо сильна й небезпечна. Чому? Тому що переважна частина української інтелігенції не лише вихована в чужій імперській культурі чужою мовою, а ще й зомбована московською пропагандою до такого ступеня, що вважає московців не загарбниками, а рідними братами, та ще й старшими, мудрішими, розумнішими, оскільки у них, як переконана зомбовані інтелігенція, і мова давніша й краща, і культура вища й сучасніша, і світогляд, оснований на перевагах московців-«русскіх» і спрямований на месіанство й поширення «русского міра» на весь світ. Чужа освіта прищепила «нашій» інтелігенції брехливі думки про вищість всього московського і другорядність, недорозвиненість, селянскість всього українського. Оскільки московська освіта «русскім язиком» не сприяє розвитку покликання до самоосвіти, то оця імперська інтелігенція нічого нового й правдивого не читає, не розуміє бажання українського народу жити в незалежній державі і не здатна знайти своє місце у цій боротьбі. Вона так і не усвідомила, що московська пропаганда нахабно бреше і біле називає чорним. Тому до цього часу разом з московцями вважає, що вони є слов’янами і що ми з ними виросли в одній колисці (Уявіть собі в одній колисці київського князя Ярослава і хана Батия, який поклав початок творенню московського народу з суміші приведених ним татар із корінного населення угро-фіннів). Імперська інтелігенція, хоч як її не переконуй, вважає культурними та первинними покалічені слова московського жаргону: сиворотка, трин-трава, опята, сократіть, дєвясіл, чорная смородіна, а наші: сироватка (сир), тлін-трава (трава, що зотліла на корню під снігом), опеньки (ростуть на пеньках), скоротити (від короткий), дивосил (має дивну силу), смородина (від сморід), що мають тисячолітню історію, вважають покаліченими впливом польської мови. Хоч ніяких доказів цього знайти не можуть. Щоб спонукати громадян відмовитися від чужої, покаліченої, хоч і звичної, мови й перейти на свою – державну, треба провести правдиву й розумну пропагандистську кампанію з метою послабити позиції непотрібної мови і підняти авторитет культурної мови.

Що значна частина імперської інтелігенції є агентами і сексотами КГБ-ФСБ видно з того, що вони стали на шлях неприйняття правди про нашу історію і про українську мови зразу після відновлення нами незалежності, навіть не намагаючись вникнути в суть проблеми. Так, газета «Вечірній Київ» 3 січня 1989 р. надрукувала велику статтю кандидатки біологічних наук Т.Котенко: «Чи треба  перекладати Пушкіна?», в якій та несамовито захищала і «русскій язик», і московську культуру в Україні. А оскільки ті шкідливі для народу думки поділяє більшість представників  «нашої» влади, то в Полтаві до цього часу діє музей Полтавської битви, в якому вихваляють подвиги несамовитого московського царя і обливають брудом гетьмана Мазепу. Тобто в українській науці, освіті, політиці тощо до цього часу працює впливова частка науковців, які виявляють агресивний супротив творенню україномовного середовища в державі і гальмують процес становлення української філологічної, історичної, філософської та інших галузей гуманітарної науки.  

То як могла така, імперська, інтелігенція щось зробити на користь народу? Хіба могла така інтелігенція стати на заваді присудження наукових ступенів шахраю Табачнику, звання академіків агенту Литвину, українофобу Грязєву, тисячам інших шахраїв, чиновників, політиків? А хіба терпіла б вона на посаді президента УАН Патона, який так боявся розірвати наукові зв’язки з московською наукою? Хіба могла така інтелігенція висловити протест проти шкідливих реформ в освіті, які проводили Кремінь, Табачник тощо? Може не розуміли, як такі реформи вплинуть на стан нашої моралі, економіки, політики? То які вони інтелігенти, якщо не розуміють таких простих речей?

А хіба кращими інтелігентами є заслужені генерали й адмірали та інші офіцери, які покірно сприймали на посадах міністрів оборони агентів Москви Шмарова і Лєбєдєва? Та в будь-якій державі, навіть в Південній Америці, чесні офіцери зразу влаштували б переворот і вигнали таких міністрів разом з президентами…

А хіба мали наші міліціонери-полісмени хоч одного патріотичного міністра внутрішніх справ? Чи може не бачили вони, як їхні керівники прикривали (або й самі займались?) розповсюдження наркотиків, алкоголю, проституції, азартних ігор… То чому мовчали, коли бачили? Чи вони не хочуть мати керівником людину чесну, гідну своєї посади, патріотичну? Чи вони не розуміють, як аморальність стражів порядку стає нормою в суспільстві? А скільки разів козаки вручали гетьманські клейноди негідним політикам?

Патріотична національна інтелігенція є головним багатством будь-якого народу. Український народ дозволив нищити свою інтелігенцію і московським царям, і жидівським вождям, і їхнім чиновникам. Тому тепер голосує то за менше, то за більше зло. Бо нема кому пояснити, що обирати до органів влади треба своїх патріотів, а не комуністів, які 70 років гнобили нас, не олігархів і тим паче не їхніх посібників. Тепер усілякі шустери заполонили екрани наших телевізорів, вони мають можливість спрямовувати суспільну думку в потрібному нашим ворогам напрямку. Вони допомагають олігархам вибрати найхитрішого кандидата на посаду наступного президента, який поведе народ український до загибелі. Адже землю ми їм уже майже віддали, тож стали зайвими, навіть небезпечними. Українці ще не добилися ані національної, ані соціальної, ані економічної, ані політичної справедливості в своїй державі. І в цьому найбільша винна українська інтелігенція. Тож я над чим думати…

Валентин Кожевніков, письменик, кандидат географічних наук, письменник          

Коментарі