Російська мова в Україні - чинник протистояння, сепаратизму та російської агресії! - В'ячеслав Дехтієвський, громадський діяч
Сьогодні Україна в стані війни. На сході нашої країни Росія та підтримувані нею проросійські сепаратисти здійснюють військову агресію проти України. Окупована частина Донбасу, анексовано Крим, загинули і поранені тисячі українських військовиків та цивільних громадян. Ще декілька років тому такий розвиток подій вважався би божевільним маренням. Про це йдеться в дослідженні В'ячеслава Дехтієвського.

Продовження публікації (початок тут)

В той же час число українців практично не зростало. Крім зросійщення, влада СРСР проводила політику переселення українців в Сибір, на цілину, на сибірські будови, де українці не мали ні найменших можливостей зберігати і розвивати свою мову та культуру. В кінці 40-х – 50-ті роки нова хвиля переселенців, як добровільних так і примусових, була залучена на відбудову промисловості Донбасу і Придніпров’я. Відзначимо, що в сільській місцевості в 20-70 роках ХХ ст. народжуваність була значно вищою, порівняно з міськими поселеннями. Тим не менше, внаслідок переселення сільської молоді в міста, населення північних і центральних областей постійно зменшується. З 1939 по 1959 рік населення 9 північних і центральних областей зменшилось на 1,2 млн., тут свій «вклад» внесла війна, але і з 1959 до 1989 року населення цих областей ще зменшилось, незважаючи на те, що за цей же час населення України зросло на 10 млн. Крім жителів центральних і північних областей, на схід була спрямована сільська молодь західноукраїнських областей, де вони також були занурені в котел русифікації.

В Україні зросійщення проходило в різних частинах в різний час з різною інтенсивністю. В губернських центрах російської імперії – Києві, Харкові, Чернігові, Катеринославі, Одесі, інших адміністративних центрах, – цей  процес проходив з ХVІІІ століття. Після завоювання Росією правобережної України русифікація захопила адміністративні центри приєднаних територій. Але наслідки русифікації не були масштабними через невелике число населення тогочасних міст – частка міського населення складала менше 10%. З початку ХХ століття почалась розвиватися промисловість і зростати населення міст на сході України, що різко збільшило інтенсивність русифікації східної України (більш детально це описано вище).
В післявоєнний час темпи зростання східноукраїнських міст загальмувалась, але процес зросійщення вже відтворювався сам собою. В 60-80-х роках процеси урбанізації, а разом з ними і русифікації перемістились в центральні, північні і західні області. В результаті за тридцять років населення обласних центрів вказаних областей виросло в 2-4 рази. На новозбудовані підприємства направлявся з російських міст адміністративний та інженерно-технічний персонал. Прибулі опинялись в привілейованому становищі порівняно з місцевими  як в зарплатах, так і в отриманні житла. Натомість випускників українських вузів та технікумів направляли на роботу в Росію та інші республіки СРСР. Реалізовувався комуністичний принцип: ротація по горизонталі.















Прибулі з сільських районів україномовні хлопці і дівчата потрапляли в російськомовне середовище міст у вищих і середніх навчальних закладах, ПТУ, на виробництві та в державних органах. Їхні діти були змушені йти в російськомовні дитсадки та школи. Якщо додати до цього вплив російськомовного кіно і телебачення, спорту, вулиці, то діти україномовних батьків поступово переходили на російську, підсвідомо сприймали своїх батьків як щось старомодне, відстале. За тридцять років людський потенціал українських сіл (а це всуціль молодь) майже вичерпався. З 1978 року розпочалось зменшення сільського населення – з Сумської області, яке поступово розповсюдилось на більшість областей України. Процеси зросійщення захопили не тільки центральні й північні, але й почали розвиватись в західноукраїнських областях.
Ідеологія інтернаціоналізму в національній сфері та засноване на ній в СРСР зросійщення та переміщення і перемішування народів дійшли апогею в 70-80-х роках. Вже лунали переможні реляції комуністичних правителів про реалізацію вказівок Леніна: «Пролетарская партия стремится к созданию возможно более крупного государства,….к сближению и дальнейшему слиянию наций…), про створення «новой исторической общности – советского народа», звичайно з російською мовою, котра проголошувалась мовою міжнаціонального спілкування. Ще й з претензією, що лише російська мова відкриває вікно у світ, про що генсек КПРС Ю. Андропов заявив в 60-ту річницю СРСР: «Фактором исключительного значения…в сближении всех наций и народностей, в их приобщении к богатсвам мировой цивилизации служит русский язьік…».

Вал зросійщення вдалось пригальмувати лише в кінці 80-х років. Прийняття в жовтні 1989 року  закону (дуже недосконалого) про державність української мови, розвал СРСР та проголошення незалежності України дало українцям шанс на збереження і розвиток в Україні української мови, культури, відродження історичної пам’яті. Не секрет, що значна частина жителів України голосували на референдумі в грудні 1991 року не стільки за українську мову і культуру, як за економічні вигоди. Тоді Україна була набагато краще забезпечена продовольством, на відміну від Росії, де були порожні прилавки. (Згадаймо виступ донецького шахтаря Ляшка, який, під час відвідання генсеком М. Горбачовим Донбасу в 1989 році, сказав, що він і по українському заговорить, якщо від цього стане більше ковбаси). На жаль, компартійна номенклатура, що залишилась при владі в новій державі, а це президент Л. Кравчук та компартійна більшість у Верховній Раді, не розуміли, не хотіли і не бачили потреби в національному відродженні України після сотень років колоніального стану і зросійщення України.

Проблеми української мови, історії, культури, інформаційного простору були на периферії їхньої уваги, їх в першу чергу цікавили матеріальні блага і ресурси, з чим вони «успішно» справились, знищивши економіку. Кошти були сконцентровані в «червоних» директорів та власників новостворених банків, з’явився новий клас багатіїв – олігархи. Засновувались нові газети, радіостанції, телекомпанії. Але підтримку в діяльності мали провладні видання. Не дивно, що мовою їх виходу була російська, з огляду на те, що тогочасна влада була тісно пов’язана з російською економічно, ментально, маючи спільне комуністичне минуле, не уявляла, як можна прожити без Росії.

Українське відродження в 90-х (запровадження української мови в школах, дитсадках, вузах, книговидавництві тощо) трималось майже виключно на громадській активності. На виборах президента в 1994 році переміг Л. Кучма, який одним з основних своїх гасел висунув обіцянку надати російській мові статус другої державної мови в Україні. Більшість виборців, в першу чергу східних і південних областей, інформацію сприймали з російських, проросійських і прокомуністичних видань, що нещадно критикували, висміювали та піддавали сумніву саму українську державність. В 90-ті роки Україна розвивалась безсистемно, «без керма і вітрил». Питання ідеології та національно-культурного розвитку, інформації були на задвірках уваги владної верхівки. Різні частини України розвивались за інерцією попередніх десятиліть, в залежності від активності національно-патріотичної громадськості. В центральних і північних, а особливо в західних областях, де процеси русифікації не зайшли надто далеко, почались процеси національного відродження. Цього не можна сказати про східні і південні області. А на Донбасі зросійщення й надалі продовжувалось.
Наступний, а в незалежній Україні перший, перепис населення відбувся в 2001 році.






Продовження ТУТ

В'ячеслав Дехтієвський, громадський діяч,
для порталу "Воля народу"

Коментарі