Юрій Гнаткевич, політик, громадський діяч: Децентралізація не повинна торкнутися державності української мови
Нещодавно керівник донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський повідомив, що в Донецькій області почалася поступова українізація шкіл і дитячих садків. Він заявив, що ключове завдання полягає нині у формуванні нової української донецької еліти. Зачувши це, етнічний українець Олександр Парецький, який називає себе міністром культури самопроголошеної ДНР, заявив, що це буде насиллям над жителями Донбасу, оскільки вони "духовно и культурно являются российскими людьми".

Намагання реалізації Мінських угод та розпочатий процес змін до Конституції неминуче призведе до складних змагань навколо мовної проблеми. Мовна стаття була найгострішою під час прийняття Конституції у червні 1996 р. Через неї під загрозою опинилося тоді саме прийняття Конституції. Лише страх перед розпуском парламенту змусив комуністів та інших проросійськи налаштованих депутатів погодитися на компроміс у вигляді згадки про гарантії «вільного розвитку і захисту російської, інших мов національних меншин».

Перш ніж братися за новації до мовного законодавства, ініціаторам конституційної реформи варто з’ясувати, чи забезпечила держава, як це обіцяно 10-ю статтею Конституції, «функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Насправді в  Україні немає жодної сфери, де б українська була панівною. Зате в Україні є сфери, де панівною мовою є державна мова Російської Федерації. До них відноситься насамперед інформаційна сфера. Проведений нещодавно громадянським рухом «Відсіч» моніторинг десяти найвідоміших українських  телеканалів засвідчив, що лише 28% нашої телевізійної продукції, є власне українською. Досі залишається знищеним українське кіно. На телебаченні «крутять» іноземні фільми, які іноді супроводжуються субтитрами, які ніби глузують над українцями: ставайте, мовляв, малороси, перед телевізором навколішки і вдивляйтесь пильно у свою «солов’їну».
Загальний наклад українськомовних газет за часів гегемонії Партії Регіонів становив менше 9%, а журналів менше 3%. Зараз він становить відповідно 29,5% і 9,9%. На книжному ринку домінує продукція, завезена з Росії. Лише 55% книг у  2014 р. видано українською мовою, але головно за рахунок підручників.  
У 10-й статті Конституції зазначено, що в Україні «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин». Як видно з викладених вище цифр, тут держава явно перестаралася. Вона  активно стала на захист російської мови, тоді як захисту потребувала українська мова. В Україні є області, де українська мова нагадує наймичку у власній хаті, хоча чисельно етнічні українці становлять в них більше 80%.  Чому так сталося?

Після приєднання України до Росії внаслідок Переяславських угод російське самодержавство взяло курс на ліквідацію української нації. Там уже розуміли, що нація формується передовсім власною мовою і отже знищити націю можна знищенням її мови. Ось чому наша мова зазнала з боку царизму офіційних заборон більше сотні разів. За царату керувалися циркуляром міністра Валуєва: «Никакого особого украинского языка не было, нет и быть не может, а наречие, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, испорченный влиянием на него Польщи».

Болючого удару по українській мові у часи владарювання комуністичної партії було завдано її курсом на «слияние наций и формирование единого советского народа», що призвело до масового закриття українських шкіл, повного зросійщення вищої  школи і науки.

Тривала асиміляція українців під росіян не могла не дати своїх плодів. Після відновлення  Незалежності у 1991 р. стало очевидним, що українців, які вболівали б за все українське національне, в Україні залишилося не так багато, аби будувати міцну українську національну державу. Значна частина людей з українськими прізвищами перейшла в інший етнічний стан. Одні стали національно розмагніченими homo sapiens, які керуються принципом «ну, какая разніца?». Інші стали сповідувати все російське та ненавидіти все українське. Могутня підтримка в Україні російської мови кремлівською владою, російським капіталом і московським патріархатом доповнилася підтримкою з боку наших олігархів, серед яких українців, на жаль, виявилося замало. Такими стали головно євреї, татари, росіяни, які були здібними й успішними підприємцями, але для яких все українське національне було чужим. Ловити рибку в національно каламутній воді олігархам набагато легше, ніж у воді національно прозорій.  Саме тому вони стрімголов кинулися створювати російськомовні газети і журнали, телеканали й інтернет-ЗМІ та підтримувати російську естраду.  Багатьох талановитих українських співаків і гумористів було витіснено зі сцени придуркуватою Сердючкою, яка дозволяла собі глумитися над усім українським. Прикладом подібного глумління є нині такий собі «95-й квартал», який на українській тематиці намагається смішити українців неукраїнською мовою. Телеканал одного з наших олігархів його щедро рекламує, що яскраво віддзеркалює сьогоднішній стан української культури.

 Нинішня окупація Криму і частини Донбасу стала можливою завдяки тотальному зросійщенню наших східних і південних регіонів. Черговий російський вождь саме тому й наважився на розчленування України. бо був переконаний, що на Донбасі українців вже не залишилося. Позиція Путіна залишається чіткою: російська мова має в Україні отримати статус державної. Його мета зрозуміла: подальше нищення українства як нації шляхом його асиміляції під росіян.

Як видно з недавніх висловлювань П. Порошенка, А. Яценюка та О. Турчинова, наші керівники  шукають у мовному питанні з Москвою  компроміс, який законодавчо, як це «проскочило» було в тексті одного законопроекту, може бути унормований так: «Сільські, селищні, міські, районні, обласні ради можуть у порядку, визначеному законом, надавати в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці статус спеціальної російській мові, іншим мовам національних меншин України».

 Означений підхід, по-перше, суперечить чинній Конституції, яка якогось спеціального статусу жодній мові нацменшин не передбачає. По-друге, такий підхід виглядав би як посилений варіант схожої норми із зловісного закону Ківалова-Колісниченка, по-злочинному прийнятого  за змовою комуністів і регіоналів. По третє, прийняття подібної норми зовсім не спонукало б російських імперіалістів до припинення війни, як не припинили вони її після відмови О. Турчинова підписати прийнятий закон про скасування згаданого закону.  По-четверте, за таким підходом дуже скоро вороги України розпочнуть в багатьох селах, районах, областях і  містах політичну вакханалію, домагаючись прав «на свой родной язик». І по-п’яте, поданий вище текст перебував би у повній розбіжності з тим, який викладено в Коаліційній Угоді: «Гарантування державою повної свободи використання будь-якої мови в приватному житті і міжлюдських взаєминах, і водночас забезпечення неухильного використання української мови як єдиної державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Право українців на доступ до освіти, культури,отримання послуг українською мовою буде надійно захищено». А ось як звучить 6-й пункт Коаліційної Угоди: «Скасувати Закон «Про засади державної мовної політики як антиконституційний, такий, що розколює суспільство та ставить під загрозу державний статус і розвиток української мови». Записане узгоджується з діючою Конституцією, а тому міняти щось в ній  не слід. Її слід виконувати!

Росія використовує свою мову не для забезпечення мовних прав росіян, а як засіб мовної інтервенції й окупації. Правлячі кола Росії ніколи від цього курсу не відмовляться. Пригадаймо хоча б відому тезу засновниці «Центра развития русского язика» Людмили Путіної: «Россия заканчивается там, где заканчивается русский язык».

 Так навіщо ж українському парламентові допомагати шовіністам? Навіщо дослухатися до ворога, який щодня безжалісно вбиває синів України і мордує за гратами її вірну дочку? Навіщо продовжувати плодити українців вроді Захарченка, Плотніцького і Парецького? Навпаки, з Росією треба будувати не тільки захисні рови і споруди, а й надійний мовний кордон. Шлях до цього відомий: Президент має сміливо означити курс на українське національне відродження і впевнено повести свій народ цим шляхом. Ним пройшли майже всі європейські нації. Для цього треба скасувати підготовлений за межами України «закон Ківалова-Колісниченка». Президент України має нагадувати всім українцям, що вони таки Українці, а не малороси, та закликати їх не соромитися Богом даною їм мови. Водночас влада має навчити української мови тих українців, які володіють нею неповно чи недосконало. Мови навчають не підручники, а життя, середовище, читання і слухання текстів.  Для цього треба створити українське  кіно та справді українське телебачення. Влада має  зробити так, щоб в Україні видавалося не третина українських газет, а принаймні відповідно питомій вазі українців в Україні сущих, тобто не менше 80%.  Влада має заохотити до вільного володіння державною мовою усіх державних службовців.

Розквіт українства як нації буде забезпечено не поступками ворогові в стратегічних питаннях. Мова як Гімн та Герб є національним символом, а національними символами ніхто в світі не торгує. За них «тіло й душу кладуть». Українська мова є нашим національним кодом. Саме тому Москва уже впродовж кількох віків хоче нас національно розкодувати і нав’язати нам свій національний код. І саме тому Президент Петро Порошенко має віднести до оголошених ним сфер, яких не торкнеться децентралізація, не тільки зовнішню політику, оборону, національну безпеку та боротьбу з корупцією, а й також боротьбу за реальну державність української мови по всій Україні як ключове підгрунтя надійної національної безпеки.

Юрій Гнаткевич, Голова Просвітницького Центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка, народний депутат України 1-го, 5-го і 6-го  скликань,
для порталу "Воля народу"

Коментарі