Воскресіння серйозного жанру
Наклеп, тобто умисне поширення завідомо недостовірних відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи, - карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року. (Із статті 151).
Оце сиджу і розмірковую. Вголос. Ніби розмовляю сам із собою. Розмовляю і кажу:
- Господи, спасибі тобі, що ти мені виділив стільки часу, що я міг дожити до епохи... Януковича. епоху Сталіна пережив, епоху Хрущова пережив, епоху Брежнєва-Щербицького пережив. Ще б... хоч трохи пожити при Вікторові Федоровичу.
Бо ж так і чешеться язик (не “русскій”) йому сказати щось таке тепле, кругле, смачне, на зразок:
- Спасибі, вам батьку. Спасибі, великий. Точніше, високий. Тільки завдяки вам і тільки вам... Ну і ще двом геніям із Черкащини. Черкащина завжди  і в усяку епоху народжувала геніїв. І цього разу не залишилася в боргу. Ані перед природою, ані перед українським народом. Таки, хоч важко народжувала, але народила одразу аж двох: і  Колісниченка В. і Олійника В. Це ж треба. Такий подвійний подарунок Україні. Спарений. Як зенітка з прожектором. Який я щасливий, що можу тепер кожному, дивлячись в очі, сказати:
- Я жив з ними в одній епосі. В епосі Януковича імені В. Олійника і В Колісніченка.

Самі ж подумайте: за тих проклятих демократів, за тих, що весь час кричали “Повернемо країну народу”, вони навіть не зуміли повернути народу елементарного закону, де захищають, а не ганьблять честь і гідність рідної партії. Ті демократи навіть не могли не те, що країну, а навіть  найпопулярнішого жанру сатири й гумору повернути народу, представниками якого є, наприклад, байка і фейлетон. А це ж народні жанри. Езопівські. Вони ж процвітали за “батька Сталіна”. А Віктор Ющенко і з ним інші вільнодумці ці сатиричні жанри занапастили. Перетворили у голу публіцистику.

Слава Богу, що найрозумніші виборці України обрали для нас, сатириків, Віктора Федоровича, і ми одразу, як за “батька Сталіна”, взялися за перо. Скажімо, фейлетона чистої води я особисто вже років 18 не міг прочитати на сторінках рідних газет. А за Віктора Федоровича (спасибі йому) не тільки диктатура, а й фейлетон повернувся.

Ось і я написав свій перший фейлетон. Сподіваюся не останній. Можна сказати став основоположником першого фейлетону за епохи Віктора Федоровича. Шкода, що байок не пишу. А то б і байку якусь по-езопівські стругнув. Наприклад, про осла чи козла, які дуже любили зелену капусту. Я не маю на увазі Олійника і Колісниченка. Борони Боже! Навіть у підтексті. Навіть по-езопівські. Це вже хай народ додумує. Йому корисно, хоч усім відомо, що він мудрий! Як Соломон.

А я щасливий. Безмірно. Тепер українські газети все читатимуть  іззаду наперед. Як за мого тата, який читав так само. Разом з народом. Траплялося, запитую тата:
-  А чого це ви, тату, з останньої сторінки газету читаєте? Нас у школі вчили...
-  Синку, там же завжди фейлетони друкують. Смішні. У наш час це єдина втіха для народу. Усі нормальні люди читають газету ззаду наперед. Не з передової “Правди”, а з фейлетону. На заднику.

От після того і я почав читати газети “ззаду наперед”. Якщо траплялося: нема у газеті фейлетону, газету вивішував на цвяшок. Тоді туалетного паперу не те, що в рулонах - у пачках не було.
 А тепер не тільки газети будуть, а й фейлетони. І дякуючи кому? Звичайно, Віктору Федоровичу. Він – батько. Можна сказати хрещений батько одразу аж двох похресників - В. Олійника і В. Колісниченка. Віктор Федорович їх благословив. Благословив на таке  інтелектуально-жанрове добро. А практично (не на словах - почуємо кожного!) збагатив наш сатиричний цех. Такий він. Наш дорогий і незабутній. Дорогий не тільки по гонорарах, а й по преміях. Як Йосип Віссаріонович. Перед тим, як розстрілювати, Сталін часто присуджував премію свого імені. Може, й премія  Януковича буде. Була ж Сталінська. Буде і Януковича. От би дожити.

Я пригадую, коли був головним редактором “Перця”, до нас у гості приїхав турецький сатирик Азіз Несін. Він сміявся. Майже весь час. Хоч із вигляду був сумний. – Я, - каже турок, - Дивлюсь на вас, українців, і дивуюся. Ви пишете нібито сатиру, а вам за це присуджують премії, дають ордени. А у мене найголовніша премія: півроку пишу, півроку у тюрмі сиджу. Оце і є моя найкраща премія і найкраща оцінка моєї сатири. А що ж у вас за сатира?
 Хтось із нас відповів:
- Сладкодрищинська...
Азіз Несін підтвердив:
- Воно і видно. А тепер?... Тепер усе серйозно. Тепер премія імені Януковича уже зрівнялася з премією Йосипа Віссаріоновича. Мабуть, заради цього і я за перо… Сатиричне. Воно того варте. Такі гроші. На книжках їх за вік не заробиш.

 Але якщо вже проводити й далі паралелі з “батьком народу”. Маю на увазі “народу радянського” (тобто єдиного і ним неділимого), то в 1943 році, “тато Сталін” (так його тоді називали усі хлопчики і дівчатка в дитячих садочках) дізнався, що Жданов закрив  український журнал “Перець”,  то “тато” дуже образився. Образився і сказав Хрущову:
- Поновіть “Перець” будь-якою ціною. Сміх має підтримувати бойовий дух солдат в окопах України. Наші червоноармійці ступили ж на українську землю. Вони ступлять і на німецьку. З багнетом і сміхом. А українці завжди любили сміятися і жартувати.
І “Перець” поновили. Українці в окопах і сміялися. Сміялися і, звичайно, плакали. І не від радощів. Хоч вдавали, що від щастя, щоб сподобатися Йосипу Віссаріоновичу.

Чому б не посміятися нам і при Януковичу?! Та заодно й  “Перець” не поновити?
Я  особисто так думаю: у Віктора Федоровича не було Жданова, але був Льовочкін. “Батько Сталін” Андрія Жданова потурив, Віктор Федорович потурив Сергія Льовочкіна. Прийде незабаром якийсь новий голова Адміністрації президента. Скажімо, В. Олійник чи В. Колісниченко. Чому б їм і не реанімувати з благословення Віктора Федоровича сатиричний журнал?!  Це ж здорово! Є ж, як відомо, люди, що  нічого не бояться. Навіть “Беркуту”.  Але ж усі бояться сміху. Зараз Україна переживає серйозний момент суспільної трансформації. А подивіться, скільки у соцмережах та на Майдані сатиричного народного креативу на сучасних можновладців! Світ вижив, бо сміявся, і Україна виживе.

Тепер уявімо собі: йде “регіонал” дорогою і ригає (по-нашому - блює), а мешканець взяв і плюнув йому на голову. Наприклад, з вікна чи з балкону. А це ж ішов не просто регіонал, а  честь  і совість партії. І на цю честь і совість раптом плюнули. А ну давай його сюди. На сторінки “Перця”.
- Ти, балконний герою, - кажуть йому, - щойно кинув тінь на честь і совість нашої епохи, тому залазь (поки що) у фейлетон.
Заліз і опинився на сторінках “Перця”. І  вже звідти виліз... героєм. Героєм фейлетону. Одне слово, дали чоловікові “Перцю” на десерт: прислали “воронка”. Тепер, мовляв, залазь і сюди. Потрапив на сторінки “Перця”, потрапиш і в інші простори. Світа побачиш і запам’ятаєш, як правильно плюватися: чи за вітром, чи проти вітру. Відповідно до жанру. От і все: і честь партії захищена і гідність регіонала відновлена. А завдяки чому? Завдяки сміху. Фейлетон - це профілактика. Від усіх дурних звичок. Навіть від плювків у не той бік. Фейлетон  – це серйозно. „Беркута” можна не боятися, але сміху...

Саме у зв’язку з цим, я гадаю, що “Перець” таки треба сьогодні поновити. І честь буде захищена і гідність, а найголовніше - воскресіння жанру – байки і фейлетону. А це вже вам не “95 квартал”. З різними там “хохмочками”: хлопці з раша - сцена наша. Байка і фейлетон - жанри серйозні. Серйозніших, як показала сталінська епоха, не буває. Може, й епоха Віктора Федоровича це підтвердить. Якщо проживемо, то пересвідчимось. Тепер слово за вами, товаришу Янукович!

Олег Чорногуз, письменник,
для "Волі народу"

Коментарі