Російська мова в Україні - чинник протистояння, сепаратизму та російської агресії! - В'ячеслав Дехтієвський, громадський діяч
Сьогодні Україна в стані війни. На сході нашої країни Росія та підтримувані нею проросійські сепаратисти здійснюють військову агресію проти України. Окупована частина Донбасу, анексовано Крим, загинули і поранені тисячі українських військовиків та цивільних громадян. Ще декілька років тому такий розвиток подій вважався би божевільним маренням. Про це йдеться в дослідженні В'ячеслава Дехтієвського.

Закінчення (початок ТУТ)

В таблиці відображені результати (по областях) перепису населення України в 2001 році, зокрема відсоток населення, яке назвало рідною мовою російську, та показники рівня підтримки кандидата в президенти України В. Януковича на виборах 2004 і 2010 років та партій, що використовували проросійську риторику про другу державну мову, вступ до Митного союзу та зближення з Росією (Партії Регіонів, КПУ, партій Вітренко, Медведчука, Руського блоку тощо) на парламентських виборах 2006, 2007, 2012 років.
Додатковим підтвердженням залежності результатів голосування від мови є корекція показників у бік збільшення, яка пов’язана з тим, що у майже всіх областях є виборці, які назвали рідною українську мову, але в різних ситуаціях використовують російську, а з урахуванням більшого електорального впливу російськомовних (в основному жителів міст) завдяки їх вищому соціальному і матеріальному статусу, результати голосувань виявились вищими на 10-25% порівняно з показниками носіїв російської мови.








































Такий стан речей (мовного розколу) не міг не бути використаним Росією. В кінці лютого-березні 2014 року, після перемоги Революції Гідності українців, що одночасно була і одним з етапів національно-визвольного руху, Росія скористалась проросійськими настроями в Криму і на Донбасі. Як бачимо, російські бойовики, а потім і війська мали на тих територіях максимальну підтримку. Масове використання російських прапорів, захоплення адміністративних будівель, перехід на бік Росії місцевих правоохоронців та військовослужбовців, блокування пересування українських військовиків було зумовлено вкоріненням в свідомість більшості населення Криму і Донбасу відчуття приналежності до «русского міра». Який в свою чергу розповзається туди, де панує російська мова, через яку споживається російський інформаційно-культурний продукт включно з російською історією, міфологією, способом життя (мой адрес не дом и не улица…), масовою культурою у вигляді попси, шансону, тюремного жаргону, незчисленних телесеріалів про «доблесть и силу русского солдата и оружия» (тут і далі підкреслено жирним шрифтом - Ред.).

Сила впливу і агресії Росії виявилась на територіях, максимально зросійщених. Зокрема, в Криму, де російську мову визнали за рідну 80% населення, а українську лише 10%, ніякого опору не було, і як наслідок, анексія. Свідомі (не зросійщені) українці, які не мали в місцевих органах влади ніякого представництва та підтримки з Києва, не змогли вчинити опір. В Донецькій і Луганській областях  піддалися впливові, і як наслідок виявились окупованими, міста і райони з найвищим рівнем зросійщення, у той же час північні райони Луганщини та північні та західні частини Донеччини, де менш зруйноване українське середовище, залишились під контролем української держави.

Складна і загрозлива ситуація зберігається в Харкові та Одесі, де також критичний рівень зросійщення (цифри по областях наведені, однак в обласних центрах цей рівень значно вищий), але вагомі проукраїнські сили в цих містах забезпечують певний баланс. Потенційно небезпечним залишається Запоріжжя. Дніпропетровськ же став бастіоном опору російській агресії. Випадково чи закономірно? Дніпропетровщину завжди відносили до так званого південно-сходу, та й результати голосувань там показували прихильність до проросійських сил (під впливом місцевих влад), але в меншій мірі, ніж східні і південні сусіди. А ось російську мову рідною визнали лише 32%, тому й організована Коломойським обласна влада виявилась ефективною, тому там і центр опору на сході. Ще менший показник рідної російської в Миколаївській та Херсонській областях, і там зберігається стабільність, незважаючи на менш впливових голів ОДА.

Закономірний висновок з вищенаведеного: в Україні йде боротьба між силами національного відродження і ствердження українства й української держави та намаганням колишнього колонізатора завадити цьому, залишити Україну в орбіті політичного, економічного, культурного, релігійного, військового впливу Росії і контролю всіма доступними засобами, включаючи і військовий. А найголовнішим і найбільш системним залишається вимога нав’язати Україні законодавче визнання російської мови як державної. В усіх претензіях до України присутнє питання мови. Ось і зараз через мінські домовленості нав’язується російська мова. Треба визнати, що російська влада чітко розуміє і домагається (в тому числі і злочинними засобами) своїх інтересів. Тому захистити Україну, її майбутнє можливо, лише чітко усвідомивши загрози, розробивши заходи і твердо їх реалізовуючи та відстоюючи. Знівелювати загрозу постійних розколів в українському суспільстві, уникнути впливу та зазіхань Росії на Україну, застерегти від російського сепаратизму та усунути вразливі для російської агресії місця можна, максимально сприяючи розвиткові українства через просвітництво та інші доступні державі засоби і заходи. Тобто сформувати україноцентричну модель для суспільства на основі української мови, історії, культури та максимально сприяти її впровадженню.

Найперше для запобігання розповзання російського сепаратизму по Україні мають бути зроблені чіткі і зрозумілі кроки влади для протидії російської експансії, зокрема мовної. А саме відміна злощасного мовного закону Колесніченка-Ківалова, який надав право місцевим радам здійснювати мовний сепаратизм, чим скористалися регіонали та комуністи в східних і південних областях для поглиблення розколу та подальшої русифікації. Також має бути прийнятий зрозумілий всеохоплюючий закон про державну мову, який забезпечить українській мові справді державний статус в усіх сферах суспільного життя, в першу чергу в органах влади на всій території України, в телевізійному і радіо просторі. Лунають голоси, що це може спровокувати невдоволення людей, що спілкуються російською мовою.
По-перше, треба звернути увагу, що в цій сфері дуже багато припущень стосовно кількості російськомовних громадян – називають цифри, начебто 45 чи 55% спілкуються російською мовою. Це маніпуляції, тому що опитування, на які посилаються, не можуть передати весь спектр використання людиною мови – дома, на роботі, вуличному спілкуванні, в навчальному закладі, в громадських місцях значна частина наших громадян спілкується різними мовами. Ці неточні дані навіть використовують високі посадові особи в офіційних виступах, що дезінформує суспільство. Якщо це спроба заспокоєння російськомовних, то вона контпродуктивна. Попередня політика показала, що таким толеруванням російськомовних не заспокоїти, вимоги невдоволених всім українським зростають і закінчуються російськими прапорами за запрошенням «зєльоних чєловєчков». Україномовні ж жителі русифікованих міст, мовні запити яких влада ігнорує, виставляються покинутими «білими воронами», і звичайно не мають ніякого впливу.

Маємо спиратись і оперувати офіційними даними перепису населення, який зафіксував, що для 67% населення України рідною є українська мова, а російська – лише для 32%, а це приблизно 16 млн., з них понад 7 млн. опинились в зоні російської окупації. У російськомовних громадян України, які визнають право українців мати власну державу на своїй землі, включно з українською мовою, культурою, історією, ніяких запитань і протестів проти посилення ролі української мови не виникне. Ті ж російськомовні, які вимагають особливого статусу для російської мови і використовують це для розпалювання протистояння, на жаль, більшість з них не визнають права українців на свою державу та й існування, вважаючи нас частиною іншого народу. А будь-які кроки назустріч та нашу толерантність вони сприймають за слабкість, що розпалює їхні апетити. А в критичний момент беруться за зброю.

Мова, до всього іншого, є ще й одним із символів держави та ідентифікатором громадянства та національності, що для багатьох країн є тотожним. Ми природно сприймаємо, що француз говорить на французькій, німець на німецькій, поляк на польській, угорець на угорській мові тощо. Але наші громадяни дивуються і обурюються, що їх за кордоном називають росіянами, не беручи до уваги те, що розмовляють російською. То як їх ще називати? Тому мова є одним з найважливіших символів держави поряд з прапором, гербом, словами і музикою гімну, вишиванкою. Але на відміну від них, що можуть бути використаними чи не використаними, одягненими чи знятими, мова є внутрішньою сутністю людини, основою її світогляду, культури, менталітету.
Поки живе мова – живе народ. І ніякій силі його не здолати.

В’ячеслав Дехтієвський, громадський діяч, м. Житомир,
для порталу "Воля народу" 

Коментарі