Якщо інтелігент публічно розмовляє в Україні російською, то це не український інтелігент
Валентин Кожевніков: ЯК ВІДРІЗНИТИ УКРАЇНСЬКОГО ІНТЕЛІГЕНТА ВІД ІМПЕРСЬКОГО?
В Україні є інтелігенція  українська (її ще можна назвати патріотичною, національною або йнаціоналістичною), є імперська (або малоросійська; вона продовжує служити Москві), є зрадницька, хохляцька, яка служить олігархам, малоросам, московцям, іншим нацменшинам – тим, хто більше платить. А ще є й чи то ліберальна, чи то інтернаціоналістична, чи просто недолуга інтелігенція, яка навіть у найважчі для України часи захоплюється нікчемними й шкідливими для народу вченнями, чужими віруваннями, проектами, ідеями… (біле братство, сахаджа-йога, фалунь-дафа, феміністи, сатаніти, мужелюби, свідки Єгови та інші секти, НЛО, інопланетяни, загадки острова Паски та Саргасового моря, малюнки перуанських пустель тощо).   
Українська патріотична інтелігенція сповідує Українську Національну ідею: розмовляє рідною культурною мовою, учить правдиву історію свого народу, відновлює культуру свого народу, його звичаї, традиції, бореться за незалежність. Це наші найвидатніші мислителі: Тарас Шевченко, Микола Міхновський, Іван Франко, Олена Пчілка, Леся Українка,  Євген Коновалець, Степан Бандера… Завдяки їм багато українців знають і пам’ятають своє минуле, розмовляють рідною мовою, не забувають свої обряди, звичаї, традиції, виконують свої обов’язки перед народом.                 

Справжній український інтелігент відрізняється від інших тим, що завжди підтримує все: думки, пропозиції, справи інших патріотів, які можуть бути корисними для України. А агенти чужих спецслужб, сексоти, «корисні ідіоти», яких повно серед холів-малоросів, завжди шукають, за що можна заціпитися, щоб покритикувати, відхилити, загальмувати будь-яку корисну для України ідею.

Зрадницька, хохляцька, інтелігенція завжди прислуговує владі. Навіть тоді, коли ця влада є відверто ворожою до народу. Тож треба визнати, що серед людей досить значний прошарок становлять особи, які, як і дикі тварини, клопочуться все життя лише про шлунок і нащадків. Але, на відміну від тварин, вони мають можливість використовувати злочини, хабарництво, корупцію, чаклунство, щоб запастися харчами не лише для себе, а й для своїх нащадків на багато років, десятиріч або й віків наперед. Часто така інтелігенція має лише диплом «Інститута повишеніякваліфікациї подонков».  
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        
Імперський інтелігент – це людина з вищою освітою, яка добре засвоїла московську науку, навіть якщо вищу освіту отримала в українських вишах. Бо саме там комуністичні викладачі під контролем КГБ прищеплювали студентам любов до всього московського: московців-великоросів, «русского язика», московської культури, визначних діячів Московії: ломоносових, пушкіних, карамзіних, суворових, погодіних, горьких, жукових, сталіних, солженіциних… А все українське: мова, історія, культура, діячі культури, державотворці, письменники… ними принижувалося, ображалося, замовчувалося. Тож такі студенти, окрім тих, хто займався самоосвітою і знав хоч трохи правди про Україну й Московію, ставали українофобською імперською інтелігенцією. Вона є гібридною, малоосвіченою, зомбованою «русскім міром». Вона знає лише «русскій язик», брехливу історію Московії, гасла московських комуно-шовіністів, дотримується їхніх звичаїв.

Тому їй московці ближче за культурою, мовою, знаннями. Така інтелігенція запопадливо допомагає московському КГБ-ФСБ тримати Україну в своїй павутині, не займається самоосвітою. Лише українська патріотична влада могла б змусити імперських інтелігентів набути правдиві знання і стати на бік свого народу. Але такої влади у нас уже тисячу років не було. Малоросійська інтелігенція не розуміє, навіщо українському народу незалежність, навіть тоді, коли знає, як Москва забороняла нашу мову, використовувала нашу історію, що багато її предків загинуло від московських голодоморів, репресій, війн… Вона працює на ворога навіть тоді, коли їй за це не платять. Ленін називав її «корисними ідіотами», і це правильно.
Найважче жити українській патріотичній інтелігенції. Бо імперська (промосковська) «інтелігенція» має наукову, моральну, інформаційну й матеріальну підтримку КГБ-ФСБ. А зрадницька існує за рахунок тих «господ», яким допомагає викорінювати українців.

Зразком імперської інтелігенції є кандидатка біологічних наук Т.Котенко, яка в газеті «Вечірній Київ» ще 05.12.1988 р. надрукувала статтю: «Чи треба перекладати Пушкіна?» Її не ображає навіть те, що Пушкін не любив наш народ (до речі, московців – теж, для нього то все – чернь), облив брудом нашого патріотичного Гетьмана, та й взагалі був настільки морально «падшим», що, коли ми й нічого про нього не знатимемо, то зовсім не збідніємо духовно. У своїй великій статті, Т.Котенко стверджувала: «Що ж до дублювання з російської мови на українську саме російських фільмів – то це докорінно неправильно». Крім того вона вважала це ще й економічно витратним, не розуміючи, що легше й дешевше дублювати, ніж змушувати мільйони школярів і студентів вишів вчити московський мовний жаргонний суржик. Але вона, впевнений, і не знає звідки московці взяли «язик», який вона так завзято захищає: «Я згодна, що діяльність багатьох (?) закладів культури…зможе вестися українською мовою. А от наука – нізащо.». «…штучне силуване насадження дубляжів і перекладів російських творів на українську – це неповага до російської культури і обкрадання слухачів, глядачів та читачів.». Уявляєте глибину національного, культурного і морального падіння імперської інтелігенції?

Тут я змушений вкотре нагадати читачам, що Т.Котенко вважала ознакою вищої (московської!) культури замість природних українських слів: полюбити, зненавидіти  підняти, нелюдський, нехитрий, неспокійний, безстрашний… вимовляти спотворені пушкіними, ломоносовими тощо слова: ВОЗлюбіть, ВОЗнєнавідєть, ВОЗносіть, БЄСчєловєчний, БЄСхітростний, БЄСпокойний, БЄСстрашний…  А там , де ВОЗІВ І БЄСІВ не вистачило, вони нашу мову окультурили кумедними закінченнями: напад – нападєніє, наступ – наступлєніє, порука – поручітєльство, наруга – надругатєльство… А коли створювати нові суфікси, кмітливості не вистачило, просто «по-русскі» ломом калічили наші слова: поверхня –  поверхность, огірок  (гіркий) – огурєц, ножиці (ножі) – ножницы (ножни?); чужина (чужий) – чужбина?; скоротити (короткий) – сократить (від – сок чи від Сократ?); ровесник (рівний) – сверстник (верста?); висівки – отрубі (відрубані?).  Російськомовна інтелігенція в Україні – це бур’ян, який нам насіяла лукава імперія, запевняючи, що на нашому, українському, городі виросте європейська культура. «Русскій язик» в Україні мають знати лише деякі співробітники Міністерства закордонних справ, контрпропаганди й контррозвідки.

Крім того, «русскій язик», як свідчить Павло Штепа в книзі «Українець і москвин», є справжнім суржиком, зліпленим не лише з української, а й з німецької, французької, голландської, італійської та кількох угро-фінських мов. Причому «позичали» такі слова, які в кожного справжнього народу мають бути свої власні.  З німецької: бархат – оксамит, бінт – пов’язь, брандмайсер – пожежник, брухт – покидьки, бунт – повстання, гастроль – виступ, глазур – полива, горн – ріжок, дюна – надма, кант – облямівка, крант – затичка. Та з французької: кар'єр – копня, кошмар – жах, манери – поведінка, рапорт – звіт, серія – низка, суфлер – підкажчик, фонтан – водограй.

Але більшість нашої наукової інтелігенції цього не знають. Бо й досі бояться читати те, чого не рекомендує Москва. Т.Котенко настільки точно висвітлює московські аргументи проти мов національних республік, що її статтю треба було б передрукувати повністю з аргументованими коментарями патріотичних мовознавців, щоб наша патріотична інтелігенція краще розуміла задуми КГБістських сексотів та їхніх слуг – імперської інтелігенції, яка свої наукові звання отримала не за наукові відкриття, а за вірну службу імперії зла. Видно, що Т.Котенко нічого не знала ні про Україну, ні про переваги української мови над московським жаргоном, ні про нашу справжню історію, ні про джерела нашої культури… Тобто жила на повному матеріальному, культурному й духовному забезпечені московських пропагандистів і не могла навіть подумати, як це можна відмовитися від усього, що давала нам Москва. Чи, може, боялася, що без московської брехні ми опинимося в інформаційній, культурній, освітній прірві? Тому така денаціоналізована інтелігенція після 1991 року так несамовито кликала Путіна. Тому народ не зрозумів важливості мовної проблеми в Україні і зразу, ще в 1991 р., не перейшов із жаргонного суржику московців на свою культурну мову… Докликались.

Валентин Кожевніков, письменник, кандидат географічних наук 

Коментарі