Майдан. Рік по тому... У суспільства є великі сумніви, що влада пройшла-таки через очищення вогнем чорної гуми
Як захистити людей Майдану? Це запитання було актуальним після помаранчевих подій, актуально воно, як не парадоксально, і сьогодні. Напередодні 10-ї річниці Майдану — 2004 і 1-ї річниці Майдану — 2013—2014, учасники обох повстань опинилися перед тими ж проблемами, що і до революцій. Систему не зламано. А це значить — досі процвітає корупція, безкарність, непотизм ("кумівство" - Ред.) тощо.

Постколоніальний і постгеноцидний синдром глибоко засів в більшості українцях ще з імперських і радянських часів. Вилікуватись країна мала можливість після проголошення незалежності. Але не сталося. Десятирічне президентство Леоніда Кучми додало нових проблем — в країні фактично була побудована кланово-олігархічна система з відповідними наслідками.

Саме проти системи Кучми, який прагнув зробити своїм наступником Януковича, повстав народ в 2004 році. Було велике зачарування самих українців і всього світу перемогою, але потім всіх чекало таке саме велике розчарування. Віктор Ющенко і помаранчеві не виправдали сподівання. Можливо, за виключенням певних досягнень в гуманітарній політиці. Сама система залишилася, лише дещо мімікрувавши. І як наслідок до влади у 2010-му прийшов Віктор Янукович.

Кращий учень Кучми апріорі не міг демонтувати старий лад. Він його посилив до авторитаризму з елементами відвертого бандитизму. Янукович, до речі, мав шанс залишитися в історії. Для цього йому потрібно було витримати тиск Росії і не звертати з обраного курсу європейської інтеграції... Він звернув. Так розпочався Єромайдан. Нашою гідністю знову захоплювався весь світ — через людські смерті українці таки скинули і прогнали Януковича.

Проте не тільки в цьому був сенс другого Майдану. Під час тих трагічних подій кожен шукав свої вигоди — змагалися технології. Їх використовували всі: українські олігархи, окремі люди із самого оточення Януковича, опозиція, ну і звичайно Кремль. Формально перемогли протестувальники, але по суті ними прикрилися. Сьогодні, через рік, це видно навіть краще. Різні експерти вже неодноразово заявляли, що одні клани замінили інших.

Але на цей раз в людей і не було великих очікувань, суспільство так само не довіряло і тодішній опозиції. Була одна основна вимога — реформи. Проте лідери громадськості на Майдані так не змогли об’єднатися в єдиний рух чи політичну структуру, яка б відстоювала інтереси громадян. А ті, що стояли на сцені, навряд чи мали щирі наміри щось кардинально міняти. В результаті, лідери громадськості розпорошилися по різних партіях з минулого, які досі сповідують старі правила.

Сьогодні політики продовжують робити вигляд відданості ідеалам Майдану та імітувати реформи. Людей і далі використовують. Хоча це робити вже не так легко. Суспільство змінилося. Особливо зараз, коли Кремль використавши в тому числі ситуацію на Майдані, пішов війною на Україну. Ми несемо великі втрати, часто програємо, бо воюємо на два фронти (проти своїх у владі і чужих у Москві), але стратегічно ми обов’язково виграємо.

@TT <hr width=70%>
@TT Рік тому ми жили в повній «стабільності». Гривня стабільно падала, щоправда, не так стрімко, як зараз. Бюджет країни стабільно порожнів, примушуючи Януковича помітно нервувати, адже у наступний рік виборів він міг увійти з поганою міною. Страуси в Межигір’ї стабільно розмножувалися, ну а сам Янукович стабільно прямував до Європи. В Луганську кілька десятків бабць з дідусями виходили з іконами царя Миколи Другого і волали, що не бажають кормити «Євросодом». Вони натхненно піднімали до гори очі, палко хрестилися на образ царя і грозили перехожим перстами. Аж раптом стабільність скінчилася.

Янукович, який два роки інколи навіть через коліно розганяв країну в європейському напрямку так, що проєвропейські декларації демократа Ющенка на його тлі здавалися парою, в один момент розвернув цей рух на 180 градусів. Цим Янукович довів одну з істин — закони фізики інколи можна застосувати до суспільних законів. Інерція спричинила хвилю обурення. Обурення мирного, нічого лихого не обіцяючого. Все почалося з того, що журналіст Мустафа Найєм запропонував своїм дописувачам у соціальній мережі вийти на Майдан з протестом і «попити чаю». Цей чайок ми сьорбаємо по цей день. Переконаний, що саме тоді Янукович мав шанс реабілітувати власний падаючий рейтинг. Народ жадав ясності, відкритості, зрештою навіть популістських гасел. Народ, як зраджена дівчина, образився, але хотів щоб з ним поговорили, втішили і нехай навіть щось збрехали. Але, як справжній директор автобази, Янукович не знав сентиментів. Нічого кращого, ніж дати ляпас, він вигадати не зміг. Саме з ляпасу почався справжній Майдан, головне досягнення якого було в тому, що він явив народну гордість. Уже потім ці події абсолютно справедливо назвуть Революцією Гідності. Вона доведе, що нарешті в лоні країни через муки народилася Нація. Нація, до якої приставляють сухе слово «політична». Із того моменту ми мали низку трагічних і не завжди однозначно трактованих подій.

19 листопада цього року в Укрінформі відбувся круглий стіл «Річниця Майдану» за участю відомих учасників тих подій. Мустафа Найєм, Руслана Лижичко, Наталя Соколенко, Олексій Гарань, Марія Томак, Ірина Бекешкіна поділилися своїми висновками до чого прийшов Майдан, які його наслідки і здобутки. Статистика говорить про те, що загалом у подіях Євромайдану брали участь 20 відсотків населення: 5% брали участь у акціях протесту в Києві, 6%   — в інших містах чи селах, ще 9% допомагали мітингувальникам. Звичайно, одноосібно залучити таку масу людей до протесту, організувати її та забезпечити матеріально було неможливо. Все говорило про те, що цей на перший погляд стихійний процес мав абсолютно природні стимули (здатність нашого суспільства до самоорганізації і свідомого руху згодом довели волонтери). Його треба було лише підгодовувати та своєчасно очолити. Очолити так і в той час, коли він не зможе вас скинути зі своєї неслухняної спини, а навпаки за певних умов єдиною хвилею підніме догори. Три тодішні лідери на Майдані виглядали сумно. Їх роль була інколи зовсім незавидною, коли натовп вимагав рішучих дій, і його треба було заспокоювати. Наприклад, коли люди вимагали походу на Верховну Раду, трійка зі сцени вгамовувала народ пропозиціями побудувати ще одну барикаду, щоб, так би мовити, «розширити площу волі». Чергові походи «трійки» до Януковича спочатку виглядали обнадійливо, потім нудно, а потім навіть принизливо.

Не легко було і Януковичу, який став ізгоєм навіть у Китаї. Лише Росія, знову ж таки на принизливих умовах, дозволила йому випросити фінансову «допомогу», яку Кремль мав видавати частинами в обмін на активи українських підприємств. Історія ж у середині країни все більше нагадувала казку Леоніда Філатова: «там собрался у ворот, этот... как его? народ!» Янукович, потрапивши в ситуацію, коли величезна маса людей продемонструвала відверту непокору, впав в особливий стан безпорадності, а відповідно рефлексії. Є версії, що хтось цими рефлексіями непогано користувався для того, щоб примусити «батю» наробити якомога більше трагічних помилок. Із кінця листопада по кінець лютого його кроки мали самовбивчий характер. Із політика, який декларував вектор європейської інтеграції, він перетворився на злочинного диктатора в найгіршому розумінні цього слова. Диктатора, який безсоромно грабує країну, який затуляє рота пресі (сумнозвісні і фатальні закони 16 січня, які ще більше розлютили Майдан), який б’є, а потім убиває на вулицях власний народ.

Цього тижня ми відзначаємо ще й десяту річницю помаранчевої революції. Десять років — достатній термін для того, щоб простежити закономірності. Що змінилося за цей час? По всьому видно, що Майдан-2004 вирішив лише одне завдання — до влади прийшов Ющенко. Щоб потім зрештою поступитись... Януковичу проти кого і був спрямований Майдан. Рік тому в народі була укорінена думка, що Майдан абсолютно дискредитував себе і на якійсь потужний організований спротив надіятися було марно. Вкотре обмануті люди болюче  відчували зраду. А перемога Януковича  2010 року стала свого роду доказом того, що народ стомився і хоче нехай примарної, але «стабільності». «Стабільність» — популістський гачок на який чіпляв людей як Кучма так і Янукович. Саме тому для багатьох, зокрема й самих учасників Майдану-2013, як визнають це присутні на круглому столі, народження потужного, лавиноподібного спротиву в масах було несподіванкою. І на цьому важливо наголосити, адже це говорить про стійкість народного невдоволення і перманентну спроможність до нових виступів.

Чим відрізнявся Майдан 2013-го року від Майдану 2004-го? Насамперед жертвами, про що зокрема зазначається в докладі Фонду демократичних ініціатив імені Ілька Кучеріва. Також вразила особлива здатність суспільства до самоорганізації і захисту своїх інтересів через спротив. Можливо, умовою для цього стала поява на Майдані молоді, яка вже дозріла за часів незалежності.  2004 року незалежній Україні було лише 13 років і ті, хто зіграли ключову роль форвардів на Майдані минулого року, були тоді ще дітьми. Можливо, така ініціативність суспільства привела до того, що Майдан-2013 був без єдиного лідера. Політики, принаймні зовні, відступили на другий план. 2004 року протестні процеси гуртувалися навколо двох лідерів — Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко.

Зараз не всі згадують, що під час другого Майдану якось непомітно з’явився на екранах уже забутий Леонід Кучма, який відверто визнав жахливий стан економіки країни і не приховував власного роздратування. Все здавалось логічним — колись обрані президенти мали стати посередниками між владою і народом. Круглі столи тодішньої опозиції, колишніх президентів і Януковича виглядали, як фарс, адже навіть серед «представників» Майдану виявилися ті, хто працював на Партію регіонів. У рефлексивність, безпорадність і навіть безпомічність Януковича багато хто не міг повірити, адже він уявляв собою все ж таки образ сильного чоловіка. Але саме тоді згадались яйця в Івано-Франківську від яких він знепритомнів ще в далекому 2004 році, а згодом побачили як зганяє злість перед телекамерами демонстративно ламаючи олівці (але то вже було потім, коли історія закрила за собою двері для виправлення помилок). Це все штрихи до портрету людини, яка довгий час не зникала з горизонту подій в Україні, навіть полишивши її. Не секрет, що фінансування багатьох дестабілізаційних процесів  2014 року на сході України приписується саме сім’ї Януковича (мапа АТО — це мапа теренів на які зокрема поширюється бізнес-інтереси «Сім’ї»). На жаль, ці яйця і поламані олівці на практиці вилилися для країни в сотні смертей спочатку на вулицях Києва, а потім в тисячі на Донбасі. Безпорадний диктатор — це не словесний оксюморон, це джерело великої біди.

Якось відомий олігарх Ігор Коломойський в інтерв’ю одному з телеканалів дав цікаву оцінку Льовочкіну, як людині, що за кілька років у приватних бесідах уже передбачала, що «корабель Януковича тоне». Можна лише зробити припущення, що в певний час, цьому кораблю хтось допоміг потонути якнайшвидше. Льовочкін, за словами Коломойського, зістрибнув із цього корабля завчасно (до речі, завдяки цьому на нього не поширюється непідкупна люстрація). Росії вже був непотрібний в Україні «безпорадний диктатор» — непередбачувана маріонетка власних страхів (Янукович маніакально боявся загинути і справді звертався до афонських старців). На той час Москві потрібні були не просто свої, а прогнозовані люди. Але його — Януковича — можна було ще використати як спонсора компенсації власного приниження, який зробив багато чого, щоб перетворити свою рідну землю Донбасу на згарище. «Ви ще згадаєте про Донбас», — якось сказав Янукович. Жахливо, але його прикладу наслідували деякі місцеві олігархи і «князьки», які взялися спонсорувати власні «батальйони» і загравати з бандитами. А тоді в лютому Янукович, натворивши біди на вулицях Києва, неочікувано втік по-англійськи. Його чекали свої в Харкові на з’їзді його ж партії, але не дочекалися, після чого в ефірі з’явилось відеозвернення Олександра Єфремова про «зраду Януковича», яке на той час здавалось ілюзією, сном. За деякий час ми всі дізнались, що Януковича, прихистила Росія.

Далі був втрачений без жодного пострілу Крим. Поступово були здані спочатку стратегічні об’єкти, а згодом і цілі міста сходу, а зрештою розгорілась війна, яку нарекли Антитерористичною операцією. Війна розпалювалась, перериваючись на «перемир’я». Особливим явищем цієї війни стали так звані Мінські угоди, на яких знову з’явився Леонід Данилович Кучма (а в червні абсолютно не соромлячись навіть Віктор Медведчук з Нестором Шуфричем). У Мінську стіл перемовин нагадував «клуб друзів» Володимира Путіна. Головним досягненням цих зустрічей визнається обмін полоненими. Дехто говорить про припинення вогню, якого на практиці ніколи не було. Хтось зазначає, що за час «перемир’я» ми змогли укріпитись і наростити військову потужність. При цьому по факту ми маємо насичений російськими військами Донбас, проведені «референдуми» і навіть «вибори» до «парламентів» псевдореспублік.

За цей рік ми обрали нового президента, щоб проголосувати за якого, наприклад, деякі луганчани на свій страх і ризик їздили через блокпости із Луганська в Новоайдар та Старобільськ. Після приїзду додому з них, «голосовавших за бандеровцев», кепкували. Що означає таке кепкування в Луганську в наш військовий час, гадаю, зрозуміло багатьом. Тому термін «кредит довіри» стосовно Петра Олексійовича не зовсім адекватно відбиває ту відповідальність, яка на нього покладена. На згаданому круглому столі Мустафа Найєм визнав, що народ обирав не Президента, а Головнокомандуючого.

«Ніхто ще не подолав систему. В країні ще продовжують існувати феодали», — говорить Руслана Лижичко, яка стала одним із образів Майдану. Руслана згадала, що Путін не вірив у реальний спротив українців і саме це його обурило. Співачка додала: «Путін гадав, що Майдан  — це вірус. Майдан — це ліки! Я прошу нашу нову владу, не набирайте до себе своїх — братів та сватів, залучайте професіоналів». Піднімалася тема і Майдану-3. Але ми ще не завершили Майдан-2, який має продовжитись не на вулицях, бо то вже буде в цей час грою на руку Кремлю, а в стінах Верховної Ради, яку ми так само обрали саме за цей рік. Щоправда, враховуючи той факт, що вона складається із більш ніж 50-ти відсотків старого складу, гадаю, відкриття її має починатися з вічного вогню покришок. Як натяк і як нагадування. Бо суспільство має великі сумніви, щодо очищення влади вогнем чорної гуми. Більш того, лики вже підзабутих демонів минулого знову з’явилися крізь його кіптяву. Тому ми маємо бути готові до чергових випробувань.

КОМЕНТАРІ

«ПОКИ МИ НЕ ПОКАРАЄМО ХОЧ ОДНОГО З ОЛІГАРХІВ ЧИ ПРЕЗИДЕНТІВ, МИ НЕ ЗМУСИМО ЇХ ВІДПОВІДАТИ ЗА СВОЇ ДІЯННЯ»
Олексій ПОДОЛЬСЬКИЙ, журналіст, громадський діяч:

— На сьогоднішній день точно можна сказати, що ми навчилися зупиняти авторитаризм. Десять років тому зупинили Кучму й не дали йому провести свого ставленика, а рік тому скинули й самого Януковича. Але ситуація  тією чи іншою мірою повторюється. Як відомо, після «помаранчевих» подій очікування людей не збулися, а з часом почали говорити про зраду політиків, так і зараз все більше лунають голоси про розчарування та зраду. Гадаю, нам треба навчатися не лише знімати політиків з влади, а й домагатися правосуддя.

Наприклад, скільки ми вже знаємо, що в нас відбуваються фальсифікації на виборах. Але навіть коли до влади приходить опозиція, вона нічого не робить, щоб покарати винних. Ми пам’ятаємо фальсифікації на окрузі покійного Юрія Оробця на парламентських виборах 1998 року, масштабні підтасовки на президентських виборах 1999 року, подальші фальсифікації парламентських виборів, багаторазовий «правильний» підрахунок Януковича... Я вважаю, що в Україні доти фальсифікуватимуть вибори, доки не ув’язнять кілька десятків голів і членів виборчих комісій, члени ЦВК. За час незалежності України жодного покараного за фальсифікації виборів не було.

Так само це стосується суддів. Ми неодноразово говорили, що наші судді — одні з найкорумпованіших у світі. Кого з них покарали? Покажіть хоч одного. Печерський суд як засідав, так і засідає в повному складі. Суддя цього суду Андрій Мельник як фальшував свого часу «справу Єльяшкевича», так і продовжує це робити вже в суді над Пукачем.

Із політиками така ж історія. Поки ми не покараємо хоч одного з олігархів чи президентів, ми не змусимо їх відповідати за свої діяння. Свого часу Ющенко дав гарантії Кучмі, попри те, що саме під час правління другого президента було створено кланово-олігархічну систему, вбивали людей, процвітала корупція... Кучма був засновником сучасної системи в Україні так само, як Карл Маркс свого часу був засновником іншої системи. А далі вже талановитий учень Кучми — Янукович — довів фактично країну до війни.

А що ми маємо сьогодні? У владі часто можна побачити все тих же політиків, які вийшли з «кормушки» Кучми. Кого покарали з тих, хто бив, катував і вбивав людей на Майдані? Навіть рядових командирів, які виконували наказ, суди відпускають. Нинішнім політикам не треба прикриватися війною й нічого не робити. Так не буває.

Наше суспільство весь час у комусь розчаровується. А тому що не треба зачаровуватися кимось, а треба розчаровуватися в собі. Ми вийшли проти Кучми та Януковича, але не добилися, щоб Кучму ув’язнили. І якщо Янукович став політичним біженцем (хоча багато його людей й досі при  владі), то Кучма взагалі спокійно роз’їжджає країною та  світом. Його зять Пінчук отримує нагороди імені великого Шептицького. До речі, всі, хто відвідав цей захід, несуть моральну відповідальність перед країною за свою поведінку. А там були і політики, й духовенство, й бізнесмени... Мер Львова Садовий приймає у себе Кучму і в подарунок — фортепіано. У мене навіть таке враження, що людей Кучми в парламенті знову буде якщо не половина, то третина точно. Янукович, до речі, теж матиме своїх представників там.

От, наприклад, в понеділок, 24 листопада, відбудеться судове засідання  в Апеляційному суді Києва по «справі Пукача», яка безпосередньо стосується мене та Гонгадзе. Це ж завжди тест для всіх політиків і президентів. Особливо для тих, хто декларував боротьбу зі злочинною системою Кучми — Януковича. Суди над цими екс-президентами необхідні для реального очищення України. Це не псевдолюстрація для нового дерибану «хлібних» посад. Це суди над злочинною Системою. Над її організаторами, лідерами, над злодійськими схемами і механізмом жорстокого насильства. Це — ті процеси, яких панічно бояться і олігархи, й цинічні українські політики.

Чомусь нинішня прокуратура продовжує займати позицію, яка була раніше. Мінімум, як це можна буде перевірити, — чи будуть судові процеси відкритими, чи, як і раніше, закритими. Я неодноразово підкреслював, що немає в цій справі секретів, тому процес повинен бути відкритим. Ми домагаємося, щоб Кучма свідчив у процесі, щоб було названо замовників вбивства Гонгадзе, злочину проти мене. Усе це має бачити суспільство.

Сьогодні багато говорять про молодь, лідерів Євромайдану, які стали народними депутатами. На жаль, тут у мене щодо цього також поки немає оптимізму. Найєм, Лещенко... Я — не фанат Мельниченка, але він днями правильно підмітив, що вони фактично зробили собі ім’я на кістках Георгія Гонгадзе, який заснував «Українську правду». Я таким людям не довіряю. Так, багато з них були лідерами Євромайдану, але в тих, хто «виповз» у Раду, я не бачу послідовності в позиціях.

Не бачу й підстав для нового Майдану. Якщо градус суспільного незадоволення перевищує можливість терпіти, люди починають скидати таких, як Кучма і Янукович. Але сьогодні народ все розуміє, адже під час і після Євромайдану не було такої ейфорії, як після «помаранчевих» подій. Люди поки що готові терпіти, тому що розуміють — це небезпечно для основ країни. Так, головна наша проблема — це система Кучми та його люди в ній, але загрозою номер один на сьогодні є Росія, яка спровокувала й скористалася ситуацією. Як тільки закінчиться війна, суспільство згадає все нашим політикам. Безумовно, головним досягненням двох Майданів є визрівання нашого суспільства, люди поступово вчаться на своїх помилках контролювати будь-яку владу.

«ГРОМАДЯНИ Є ЗАМОВНИКАМИ ТА ЗАПОРУКОЮ ЗМІН»
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Iнституту політичної освіти, партія «Сила людей»:

— Щодо відзначання «Дня Гідності та Свободи» — зараз, в часи війни, до всіх святкувань я ставлюся з великою тривогою. Я не був захоплений від ідеї військового параду до Дня Незалежності, й, на жаль, мої негативні передчуття справдилися — Росія скористувалася цим і вторглася в Україну. Тому увага суспільства має бути сконцентрована на двох речах: внутрішніх змінах в країні, щоб домогтися справжніх перетворень, а також на стримуванні фронту та відсічі зовнішньому ворогові, єдина мета якого — завадити нашим змінам. Узагалі, святкувати річницю Євромайдану можна тоді, коли його завдання будуть виконані, але наразі не зроблено й половини, навіть елементарні речі — покарання винних за політичні репресії та вбивства людей на Майдані.

Євромайдан мав перед собою конкретні завдання, які накопичувалися по мірі його розвитку. І доки вони не будуть виконані, говорити про перемогу революції просто неможливо. Єврореволюцію розпочато, але не завершено, адже станеться це, коли буде зрозуміло, що в країні все стало інакше. Тому можна сказати, що відбулося повстання, але не відбулося революції. І зміни досягатимуться виключно завдяки громадському тиску. Якщо покластися на політиків, яких обрали до Верховної Ради, то вони просто переймуть найгірші вади старої системи й перетворяться на «молоду команду» Черновецького. Тому суспільство не повинно втрачати контроль над своїми обранцями. Громадяни є замовником та запорукою змін — саме вони привели до успіху Європовстання. Суспільство, яке не довіряло ні владі, ні опозиції, скинуло старих керманичів. Те ж саме суспільство одягнуло наших військових і примусило владу відстоювати державний кордон. Тому люди є тією силою, яка змусить владу працювати.

Система досі намагається себе відтворити, але основа її — пасивні та байдужі люди. А люди в нас вже не такі, якими були до Євромайдану. Власне, це головна зміна, яка відбулася в Україні, адже про системні державні зміни або зміни в суспільних відносинах поки говорити не доводиться. Але запорукою того, що ці зміни будуть успішними, є те, що наші люди стали дієвішими. Саме завдяки цьому переміг Майдан і впав попередній режим, а не завдяки тим, хто сьогодні перебуває при владі. Прості громадяни, об’єднуючись у різні ініціативи, добилися того, що країна почала жити на новий лад, але їхня діяльність поки не є достатньо ефективною. Зміни в нас можливі, й це — досягнення, але країна поки що живе в їхньому передчутті.

Валентин ТОРБА, «День»
Інф.; day.kiev.ua

Коментарі