Наші батьки, які пережили Другу світову війну, найбільше бажали своїм дітям мирного неба: Аби лиш не було війни!
Про минулу війну вони воліли не розповідати. Надто важкі це були спогади. І ось їхні діти дожилися до нової жахливої війни... Наші батьки, які відійшли в інші світи, бачать усе з небес, але, як і раніше, мовчать...
Про це - у проникливій поезії української поетеси Наталки Дзюбенко-Мейс:
   
ДО ПИТАННЯ ПРО ВІЙНУ

Коли просила маму розказати,
Вона лякалася: нащо теє знати?
Робилася біліша за стіну:
Не дай вам Бог, щось знати про війну.
Не приведи, колись пізнати, діти,
Таке прокляття… отаке жахіття…
А потім тільки тиша нежива,
Що промовляла більше за слова…

Коли просила тата оповісти,
Він лаявся і проклинав нечистого.
Й тягнулася натруджена рука
До гранчака й гіркого первака.
Сестра сварилась, глипав люто братик,
І я була достоту винувата,
А вранці тато, мов ковтав гливке,
Просив, щоб не питала про таке.
Щоб більше так не важила! Не сміла!
Бо ті питання тільки од безділля…
А грядки он не полені. Біда…
Бо глушить все пирій і лобода.
В мені назавжди той урок суворий
Війна – то річ жахлива і недобра.
Уста мені знекровлює вина,
Бо я вже знаю, що воно – в і й н а.

У тьмяному заломі просторовім
Мовчать батьки. Із тугою, любов'ю
Дві світлі тіні ходять між могил
І дивляться на темний небосхил.
І я кричу: о, матінко, о, тату,
Ні, не дивіться! Вам не треба знати…
Ви ж повну чашу випили до дна,
І то не ваше лихо – ця війна.
Та знову у печалі цвинтаревій
Ростуть хрести і горбляться дерева…

Нові човни перепливають гать.
Мовчать батьки. Приходять і мовчать…

Наталя Дзюбенко-Мейс

Коментарі