Українська письменниця Олена Кареліна про війну і щастя
У моїй країні йде війна. Вже загарбана найпрекрасніша частина української землі – Крим. Понад півроку щодня ллється людська кров у іншій частині – красуні Донеччині. Ці втрати та біль відчуваються в усіх куточках України. Адже звідусюди найкращі чоловіки пішли захищати Батьківщину. І вже стільки їх віддали матері-землі своє життя…

Чи можемо ми в цей час відчувати себе щасливими? Чи маємо право посміхатися, співати, танцювати, радіти? Війна і щастя – несумісні поняття. Це ясно кожному. То ж не дивно, що, коли я розповідаю про своє захоплення мистецтвом танцю, про затишні дівич-вечори, на яких ми з подругами ліпимо вареники або робимо ляльки-мотанки, про своє мирне село, з’являються люди, яким хочеться мені дорікнути за відстороненість від всенародної біди. Зараз будь-яку людину, що перебуває в позитивному настрої, близьким хочеться за це присоромити. Я читала про це також у блозі моєї подруги. Мама дорікає їй за звичайну посмішку – "люди гинуть, а ти посміхаєшся". Дівчина пише, що мама перетворилась на темну хмару. Адже війна. А це несумісне зі станом щастя.

От що я про це думаю: саме тому, що щастя несумісне з війною, ми повинні відчувати себе щасливими. Будемо нещасні – отже будемо залишатися в стані війни, горя, розпачу, відчаю. Я не закликаю втекти від реальності. Я пропоную бути щасливими в будь-якій реальності. Два роки тому я дала собі слово бути щасливою, незважаючи ні на що. Я прийшла до цього, коли захворіла, і моє життя могло закінчитися за дуже короткий термін. Я вирішила не боротися, а просто радіти тому, що у мене ще є життя. І моя хвороба зникла за кілька тижнів. Очевидно, вона, як війна в моєму тілі, була несумісна з радістю і станом щастя. Це був чудовий урок для мене. За ці два роки я ні разу не засумувала, не відчула депресії (добре мені знайомої). Я щаслива не награно. Я щаслива просто тому, що я живу. Я усвідомила, що сенс життя саме в цьому. Як і шлях до Бога – в радості і щасті. І шлях до миру…

Я відчуваю, що зараз душа Наді Савченко теж щаслива. Страждає тіло від голоду та знущань. Але її неможливо назвати нещасною. Її дух підіймається над цим. Хоч вона в тюрмі, але вона вільніша за будь-кого – її воля нескорена. Цей образ дасть силу та віру в себе українцям на багато поколінь. Ми не маємо права стати нещасною нацією, скільки б горя не зазнали. Ми живі і ми нескорені.

Хто з нас знає, що відчувають Душі воїв, що йдуть у Валгалу? Може щастя? Адже загинути за батьківщину завжди було великою честю. Боляче, що наші Воїни Світла гинуть через невігластво вищого керівництва нацгвардії. Війна показала, що нам не вистачає компетентних полководців. Але разом з тим, ми живемо в час, коли народжується варна воїнів (витязів). Це означає, що в майбутньому українське суспільство буде мати справжніх князів, здатних захистити і подбати про свій народ.

Мої друзі побратими зараз на війні. В мирний час вони були такими лагідними хлопчиками. Один робив і продавав чудернацькі свічки. Другий закінчив аспірантуру і почав кар’єру науковця… Я молюся за них і вони живі. Дуже вірю, що мені у спадок дісталася здатність жінок роду молитвами берегти життя чоловіків на війні. До прабабусі чоловік повертався з фінської війни. До обох бабусь – з другої світової, один дід вижив навіть у штрафбаті.

Мій односельчанин влітку був поранений під Іловайськом і потрапив у полон. На щастя, його визволили, і він повернувся додому. Розповідає, що на його очах вороги відрізали руку хлопцеві, на плечі якого був витатуюваний Герб України – Тризуб. Ось так розправилися з Тризубом. Жах! Але чи перестануть наші воїни робити собі таке татуювання? Впевнена – ні. Мати татуювання Тризуб – це честь для українського воїна.

Ми живемо в країні, у якій йде війна. Але чи є ми нещасним народом? Ні. Багато свідомих росіян нам заздрять, вони хотіли б жити в Україні. Є й такі, що переїхали сюди і навіть воюють на Донбасі на нашому боці. Серед моїх знайомих є також молдавани і білоруси, які приїхали в цей час в Україну, тому що відчули велич моменту, який ми переживаємо, тому що бачать Світло, яке є саме в нас. Це світло запалила Небесна Сотня – живі люди, які добровільно пішли під кулі і стали нашими Ангелами. Так, нам боляче, що втрачаємо найкращих. Але ми маємо вчитися навіть через біль відчувати щастя.

Олена Кареліна, письменниця
Інф. із сторінки авторки у Facebook

Коментарі