Відкритий лист товаришу Б. І. Олійнику, Голові Комітету з Національних премій імені Тараса Шевченка
    Шановний Борисе Іллічу!
    Ви чи не єдиний православний комуніст в Україні, поет!
   У перших рядках свого листа хочу запитати Вас: як це сталося, що, незважаючи на тотальну декомунізацію України, Ви досі вирішуєте долі творців усіх жанрів мистецтв.
Усім відомо, що у Вас завжди був і є нагорі надійний і вірний товариш, який гарантовано забезпечував Ваше поетично-чиновницьке життя, наче естафетну паличку - від одного суспільно-правового товариша до іншого, і в такий спосіб Ви залишалися в очах сильних світу сього не тільки Героєм України, а й великим борцем за “Свободу”, про що свідчать Ваші ордени.

  Знаємо з преси, що окрім довіреного Комітету із Шевченківських премій, Ви очолюєте (отже, сидите однієї сідницею водночас на двох керівних кріслах) ще й подарований Вам Раїсою Горбачовою Фонд культури, чоловіка якої Ви так безмежно любили, що навіть написали про нього, Михайла Сергійовича, безсмертну книгу. Прочитавши Ваш кремлівський бестселер, один із російських академіків написав у московській  “Литературной газете”, що «так по-подлому мог сделать только украинец”.

 Товаришу Борисе Іллічу, приклавши руку до партквитка, якого Ви носите при всіх політичних формаціях у кишені біля свого ленінського серця, скажіть мені, будь ласка, чи Ви можете визначати долю митців, ставити їм найвищі чи найнижчі оцінки?
 Вирішуючи долю письменників, як це не комічно звучить, українські Челентано, Гойя і Тото Кутуньо, безперечно, прислухаються до таких геніїв  дорученого Вам Комітету, як «Мікоян у спідниці» -  держслужбовець 5-го рангу Вікторія Костюченко, не менш відомий любитель поезії за чарочкою - Василь Герасим’юк і лежачий мавзолейний комуніст О.О. Сизоненко та ще дехто.

Окрім того, Борисе Іллічу, у цих рядках хочу від себе зазначити, що в той вирішальний момент для письменника, художника, артиста, композитора, режисера чи балеруна… коли вирішується доля того чи іншого митця, хтось раптово захворів (усі ми під одним Богом ходимо), хтось кудись поїхав, і  Ви це, як ніхто інший, розумієте, будучи православним комуністом - раптом нема кворуму. А, отже, і тих голосів чи балів, які необхідні, як повітря, номінанту. І тоді долю артиста вирішує письменник, а письменника - художник, а художника – меццо-сопрано. То чи не краще, товаришу  Борисе Іллічу, все-таки розглядати всі подані твори при повному складі, а не при тих, хто, як міг, той і завітав на засідання... Комітету.

За часів спочилого в Бозі Совєтського Союзу ми усі знали, що ця найвища премія, як звичайно, присуджувалася за антибандерівські твори і за ті, що вихваляли вождя світового пролетаріату Лєніна і компартію. Ну, ще, може, за виправдання страшної брехні: мовляв, Голодомору в Україні ніколи не було. То вигадали українські націоналісти. Або за вихваляння найбільшого концтабору у світі, в якому фізично знищили десятки малих національностей і асимілювали сотні націй, що жили на одній шостій планети.

 Якщо я у цих рядках пишу неправду, то, Борисе Іллічу, загляньте в історію присудження премій імені Великого Кобзаря. Та й Ви самі, здається, отримали її за своє полум’яне “Я комуніст і цим усе сказав”. Чи я помиляюся? Тепер присуджують найвищу державну нагороду за руйнування моралі, тобто за порнографію, матюки, оголення всього того, про що здорова людина соромиться навіть думати. Згадаймо торішню премію директору видавництва “Український письменник” Юрію Буряку.

 У 1980 році на цю високу премію було висунуто Вашого земляка, геніального письменника Григора Тютюнника, йому її тоді не присудили з  політичних мотивів. Григір того ж року наклав на себе руки, написавши: “Домучуйте когось іншого...”.
 Шевченківський Комітет завжди був закритим відділенням усім відомої «контори глибокого буріння» (КГБ). Він таким і залишився. Тоді, ще раз нагадаю, присуджували премії борцям із бандерівцям і авторам од про Лєніна і партію, тепер за... порно.

 Присуджують премії тим, кого не знають ні в народі, ні в літературі. Може, це тому, що вершителі письменницьких доль знову не в Комітеті, а... у відділенні.  Мабуть, не випадково у Вас права рука у Комітеті - держслужбовець 5 рангу Вікторія Вікторівна Костюченко. Чому вона у Шевченківському Комітеті на такій високій посаді? Тільки тому, що закінчила академію держуправління при президентові України? Вона в Комітеті навчилася, як виконувати накази високого начальства. Тепер в Україні уже всі знають, хто переможе в третьому, останньому турі. А це сумновідомий усім із преси колекціонер картин Борис Гуменюк. Поживемо – побачимо. А взяти Дмитра Васильовича Стуса. Хто він такий? Чи хтось чув, що він написав? Загляньте у Вікіпедію. Там так і закарбовано: “Відомий… свого батька”. Про інших комітетчиків мовчу, бо вони  (художники, співаки, композитори) переважно знають про українську літературу стільки, скільки письменники, відповідно, про їхню творчість. Але вони ж голосують! Вони ж орієнтується на чиновників від Комітету, таких, якими є Вікторія Костюченко або Дмитро Стус.

Тарас Григорович уже сотні разів за ці роки продажності більшості комітетників, їхньої суб’єктивності і відсутності елементарного знання в літературі перевертався на Чернечій горі, дивуючись, чому ж не йдуть у лауреати його імені апостоли, котрі, як Великий Кобзар, ніколи не зраджували самі себе заради медальки, орденка. Котрі свято дотримувалися закону серця, правдиві громадяни у своїй Вітчизні. Чому такі письменники за вашого правління, товаришу Борисе Іллічу, як і в часи суслових- маланчуків, чи не найчастіше були за межею досяжності. Чому ви, комуніст, сповідуючи моральний кодекс будівника “світлого  майбутнього”, сьогодні  дозволяєте “передовим літераторам нашого часу” сповідувати програму Далласа про розкладання моралі серед молоді, і ваші комітетники таємно голосують за  присудження премії Шевченка авторів книжки, з яких школярі з поради міносвіти імені Дмитра Табачника виписують слова, що пишуться малосвідомими юнаками лише на зорі їхньої юності в шкільних і громадських вбиральнях, на парканах і стінах.

  Залишивши героїв УПА і вірних лєнінців у спокої, ви тепер узялися за пропаганду літератури, яка детально вивчає анатомію статевих органів та їхнє безпосереднє призначення з обов’язковим європейським відхиленням. Тепер  жіночі і чоловічі органи вивчають не лише у медичних закладах України, а й у “прогресивній літературі”, їх подають як сучасну класику і наполегливо рекомендують шкільним бібліотекам. Вочевидь, як настанови українським школярам у їхньому моральному формуванні й прискореному народженню “нового українця” з європейським переворотом у мізках.

   Саме  за таку  літературу Ви присуджуєте найвищі премії. Взяти хоча б медаль Шевченківського лауреата минулого року, того, хто переміг письменника Юрія Щербака. А деякі ж книги Ю. Щербака облетіли десятками мов чи не всі  широти Землі як застереження людству - наближення Армагедону.
  Саме таким є і роман “Гроші з неба, або Самогубець за покликанням” Олега Чорногуза, котрий висунуто було за рік перед Щербаковими романами. Оцінюючи цей твір, Дмитро Павличко висловився так: “Нічого подібного не було і нема в нашій українській літературі”. Його однодумець - директор Інституту української літератури АН України, академік Микола Жулинський, в одній із передмов до чорногузових романів так само дає високу оцінку цьому унікальному творові.

 За весь час існування Шевченківської премії жодної не присуджено письменнику, який пише в сатиричному жанрі. Підкреслюю: жодної! У той час, як саме завдяки сатирику Іванові Котляревському - авторові безсмертної “Енеїди” - народилася нова українська літературна мова. Геніальний Тарас Шевченко також належав до письменників, які працювали в сатиричному жанрі. Згадаймо бодай його поему “Сон”. Національні світові літератури  чи не найчастіше визначаються саме за іменами сатириків: Рабле, Мольєр – французька; Свіфт, Діккенс – англійська; Марк Твен – американська; Сервантес - іспанська; Чапек, Гашек – чеська; Марті Ларні – фінська; Броніслав Нушич - сербсько-хорватська; Азіс Несін - турецька. І, нарешті, два великих українці – Гоголь і Чехов та московит Салтиков- Щедрін – російська.

 У Шевченківському(?) комітеті, на його дверях невидимим чорнилом викарбуване совєтське гасло: ”Нам нужни такіє Щедріни і такіє Гоголі, чтоби нас не трогалі!”.
   А де ж наші славні попередники в жанрі сатири – нащадки Котляревського і Шевченка, Квітки-Основ”яненка і Нечуя-Левицького?..  Де вони у наш ринковий час, який нині у цьому жанрі нічим не відрізняється від більшовицько-тоталітарного?! Може, ми знайдемо аналог хоч у посмертній справедливості і побачимо поруч з видатними письменниками нашого часу й імена українських сатириків, яким би також посмертно і заслужено присудили Шевченківські премії, бо деякі з них відчули усі жахи архіпелагу ГУЛАГ, а багато хто й не дожив не тільки до премій, а й до звільнення, знайшовши останній свій прихисток на дні північних морів чи у вічній мерзлоті Сибіру. Як ось Юрій Вухналь, Василь Чечв’янський, Микола Куліш, дивом врятувалися - Остап Вишня, Олександр Ковінька, не посадили за любов до України народного сатирика Павла Глазового… А нині що? Тепер, на наше щастя, ще живі творці  сучасної сатири і гумору: Олег Чорногуз, Валентин Чемерис, Ігор Січовик, Юрій Цеков (критик, літературознавець)… Чому ж ці імена не удостоїлися такої великої честі, попри фразу деяких чиновників від літератури: “Мертвим -пам’ятники, живим – премії”, і ні одному із письменників сатиричного жанру з дня заснування Шевченківської премії високої нагороди не присуджено, як посмертно і справедливо присуджено талановитим братам Тютюнникам, Борисові Антоненку-Давидовичу, Володимирові Маняку, Ліді Коваленко, Іванові Світличному, Василеві Симоненку, Василеві Стусу, Борису Нечерді, Володимиру Івасюку…

  Більшість із цих письменників не славили за все своє літературне життя ані  Лєніна, ані партію.
 Така могутня постать є в нашій літературі: це автор безсмертної дилогії “Аристократ із Вапнярки”, “Претенденти на папаху”, десятка інших сатиричних романів Олег Чорногуз. Його перу належать “Божественні веселі поради”… не кажучи про добрий десяток повістей, кількох сотень оповідань і статей, спогадів. Якщо вірити радянській та й сучасній критиці, Олег Чорногуз - основоположник сатиричного роману в українській літературі. Назвіть мені, Борисе Іллічу, ще хоч одне прізвище чи звернення до Інституту літератури імені  Т.Г. Шевченка, може вони назвуть іншого такого  автора – сатирика в українській літературі. Твори Олега Чорногуза виходили понад стотисячними тиражами, їх перекладено 22 мовами світу: англійською, російською, польською, чеською, болгарською, есперанто… За його романами ставлять п’єси, написано кіносценарії, лібрето до оперет. Твори вивчають у школі. Герої романів “Аристократ із Вапнярки” і “Претенденти на папаху” виліплені майстрами у скульптурних композиціях. Назви романів крилаті, сотні афоризмів, фраз із них стали побутово-народними, чимало висловів увійшли в наукові праці, зокрема: А. П. Коваль “Слово про слово” ¬ Київ, вид. “Радянська школа”, 1986; більше півдесятка наукових книжок Г.Г. Кисіль, О.М. Пазяк, де цитуються крилаті фрази, афоризми із творів Олега Чорногуза.

Із-під пера цього неперевершеного майстра сатири вийшло понад 10 самих лише романів. Скільки ще потрібно написати 80-тирічному письменнику, щоб кололітературна держчиновниця і держчиновник, не читаючи, оцінювали його твори, і, як це трапилося цього року, вилучили із списку претендентів, як торік Юрія Щербака. А це письменники з першого ряду.

Дасть Бог, Борисе Іллічу, декомунізація торкнеться і Вас. Ви розвалитеся, як незрозуміле і нетворче, а бюрократичне утворення імені Васі Герасим’юка - центральної фігури цього «ярмарку», який досі чомусь називають  Комітетом з Національних премій України ім. Т.Шевченка. А на місця гендлярів від літератури прийдуть творчі, освічені люди, які щось і самі створили у цьому важкому світі та навчилися оцінювати й інших за заслугами, а не по кишені.

ЮРІЙ ОСИПЕНКО, сатирик, головний редактор обласної Черкаської газети “Нова доба”, автор сатиричного роману «Повитиця або «Мистецтво RAKUM»,                                 
для порталу «Воля народу»

Коментарі