Відомий український письменник про історичні паралелі в російсько-українських стосунках
  Для Путіна Тузла у 2003-му не пройшла, у 2014-му пройшов Крим. А за ним - і вся Україна. Так думає сьогоднішній нащадок Чінхізхана. Бо що головне сьогодні для Путіна: не повторити Тузли. У Криму це за часів великих пацифістів вийшло. З Донбасом не виходить. Івани не йдуть додому як із Праги, Будапешту.
А Я ЗГАДУЮ ПРОХОРІВКУ
Олег ЧОРНОГУЗ, письменник
(іронічні роздуми з гіперболічним підтекстом)

Рік тому, я наївний ще вірив, що Крим буде наш. Не їхній. Сьогодні я вже не романтик і не мрійник. Сьогодні я згадую Прохорівку (не ПрохорівНу, яку вперто вибиває “грамотний” комп’ютер, а ПрохорівКу). Ту саму Прохорівку, під якою відбулася історична битва і потім увійшла в історію як Курська дуга. Це був липень, 1943 рік. А я сьогодні ще згадую й 2003 рік. Також липень, але 60 років по тому. Мирний. Не як у 1943-му. Тоді в мирну Прохорівку приїхали три президенти: України, Білорусі, Російської Федерації. Відповідно: Кучма, Лукашенко, Путін. А ще водночас із Прохорівкою згадую і Тузлу. Першу спробу Путіним створити “Новоросію” і захопити Крим.

    Можливо, сьогодні уже не пригадують тих днів і тих подій конкретно, зримо. Спробую стенографічно нагадати. У липні під Прохорівкою Олександр Лукашенко після обіду підійшов до Кучми і сказав:
-    Коли ти вже увійдеш у слов’янський Союз трьох?
     Збоку стояв “нейтральний” Путін зі своїми далеко не нейтральними думками і, почувши ці слова, по-імперськи  і “по-братньому” мовив, звертаючись до Лукашенка:
-    Саша, не трогай його. Не хоче, потім сам приповзе і проситися буде.
    Леонід Кучма не приповз і не попросився. Але десь уже через два з половиною місяці, коли Кучма відлетів до Бразилії, біля українського острова Тузла з’явилися „зелені чоловічки”. Також зі зброєю, бо виявилося, як зазначили у Кремлі, що ані президент Кучма, ані прем'єр-міністр Криму Сергій Куніцин не належали до пацифістів. Тому майбутні „ввічливі люди” про всяк випадок взяли в руки зброю. Кучма раптово, як не пацифіст, перериває своє турне країнами Латинської Америки і повертається в Україну. «Афганець» і патріот Криму Сергій Куніцин відповідно нагадує через Керченську протоку Кремлю, що ми також стріляти вміємо. Представники півострова Крим і острова Тузла, незважаючи на активну розбудову „русского міра” за Путіним- Гундяєвим, твердо сказали, що за свою не колоніальну свободу битимемося.
     Путін відступив. Зрозумів, що жителі Криму і керівництво України до „русскаго міра” ще не дозріли і Кучма на поріг Кремля ще не приповзе і поки що не стане васалом Москви.

     У Кремлі вирішили почекати, коли до влади прийдуть пацифісти, які за своїм духом проти будь-якої війни. Краще віддати землю, аніж проливати кров. Особливо свою. Тим більше, коли ти пацифіст на все земне життя, а виконуючий роль президента тимчасово і так само тимчасово Верховний головнокомандувач, то для чого тобі ця морока. Тому хай уже нащадки Тузли ходять собі не тільки по Тузлі, а по всьому Криму „ввічливо”, Тузлу і на додачу Крим, „зеленим і ввічливим чоловічками” з воєнторгівськими танками за плечима краще мирно здати. Хай прийде вже народом вибраний президент і проливає за той Крим українську–російську кров, а в нічних роздумах і аналізах ту кров здає на пробу, визначаючи звідти ті „ввічливі  чоловічки” з московським акцентом і московським маркуванням зброї прилетіли уже й на Донбас.
    Одне слово „город-герой Севастоль” у 2003 році Путіну не здали, а в 2013 здали. Здали  по –„пацифістськи”. Без бою. Але під Гімн України.
   Все це ми пам’ятаємо. Та не всі ми пам’ятаємо слова Путіна під Прохорівкою у 2003 році. Сьогодні ці слова можуть повторитися новим  жорстоким тираном з хворобливою психікою неоімператора Путіна та Івана Грозного - прямого нащадка хана Батия. Того самого, який сказав, як Путін у Прохорівні: там, де ступив мій кінь, там моя земля. А неопутін перефразував ці слова через 500 років і заявив, що  там де  „русскій язик”, там моя земля. Отже, ментальність орди не змінилася. Завоювання світу, яке стояло перед ордою у 1240–1502 роках, так воно стоїть і сьогодні. Ментальність ординців не еволюціонувала.

 Але ми про Прохорівку, що потім перейти від села до Криму. Сонячного, полуденного, курортного.
 Тепер ми знову слухаємо Путіна, який каже тому ж Саші Лукашенку десь за кулісами, а може й самому Кучмі з Медведчуком (так я гадаю): якщо не хочуть піти  мирним шляхом, то я піду шляхом своїм нащадком ханом Батиєм. Піду, як його родичІван Грозний. Піду шляхом того, який убив свого Івана, бо той нібито протестував проти такого дикого пролиття батьком слов’янського народу Новгорода і Пскова. Грозний убив свого сина Івана. Путін нині вбиває синів, яких до цього уже вбивали  у Празі, Будапешті, Вільнюсі, Варшаві, Грозному, в Абхазії, в Молдові. Тепер у  Донбасі... Та де він, Путін, не вбиватиме заради своєї ідеї! Тузла не пройшла - пройшов Крим. А за ним  - і вся Україна. Так думає сьогоднішній нащадок Чінхізхана. Бо що головне сьогодні для Путіна: не повторити Тузли. У Криму це за часів великих пацифістів вийшло. З Донбасом не виходить. Івани не йдуть додому як з Праги, Будапешту. Гинуть. Масово і вперто гинуть. Під СМЕРШом Путіна. І він це продовжуватиме. Бо знає, що  після кожного Мінська – 1 чи 2 (далі послідовно – 3,4,5...) не завоюємо всю Україну, то принаймні - надкусимо. Решту роздамо по колишнім екс-імперіях: Речі Посполитій, щоб потім і їй оголосити війну. Скажімо, за землі під  Кенігзбергом, далі Австрії, а далі за московською абеткою.   Головне сьогодні для Путіна, аби українці після кожного перемир’я планово відводили свої війська від зайнятих позицій углиб країни аж до кордону, який межує з кріслом президента і його найближчим оточенням: Верховною Радою і Українським урядом. Ми ж мирні люди. Як за Грушевського і Винниченка. От тільки не відомо, звідки войовничий Скоропадський в Україні взявся. Хотів свою армію створювати. Та ми його руками своїх же патріотів і змели з престолу. Та й пішли іншим шляхом. Шляхом Муравйова. Тепер йдемо, здається, шляхом „зелених і ввічливих чоловічків”.

 А звідси несподіваний висновок. Я  ще рік тому гадав, що Крим, як Тузла, повернеться в Україну. Тепер уже впевнений, що ми планово створимо коридор до того Криму по материку. Після чергового Мінська – 1, 2, 3, 4, 5, і так аж до Кримського перешийку. Планово пропустимо туди „зелених і ввічливих чоловічків”, бо ж ми планово чи безпланово, перш за все думаємо про бізнес, а потім уже про „родіну”. Ну, наприклад. Проведемо ще одну паралель як між Прохорівкою і Тузлою. Скажімо, таку паралель: аби у Йосипа Сталіна,  його колега по соціалізму - Адольф Гітлер раптом прихопив собі сонячний Крим. Сталін, гадаю, зрозумів би, щоб там Гітлер хоче створити військову базу, щоб ударити з тилу чи збоку по генералісимусу, а не створювати курорт окупованому народу. Якби генералісимус вчинив, щоб досолити своєму колезі – фюреру, який несподівано після свого необачного тосту Сталіна став ворогом. Він перекрив би воду, щоб Гітлер пив морську. Потім відрізав би світло. Щоб той будував військову базу при свічках і палаючих шинах. Тоді генералісимус фюреру перекрив би воду. Після цього на материковому перешийку повернув би бізнесові фури з харчами на материк. ХАЙль Гітлер і його команда їсть галети і сухарі, скинуті з неба, бо з Берліну не ходять ні поїзди через море, а кораблі не пливуть по суші. Заодно не дозволив би возити овочі і фрукти до святкового столу Гітлера, Геббельса, Геринга і ще кількох на „г”(окрім Рудольфа Гесса, бо останній  на той час сидів у Лондоні і не за святковим столом).

      Одне слово, Сталін своєму вчорашньому брату по пакту Молотова і Йоахіма фон Ріббентропа влаштував би таку пастку в Криму, що навіть окуповане населення або пішло самостійно без дула від пістолета на референдум, якщо б раптом Гітлер дозволив такий референдум, або ж підняло бунт з переростанням у революцію і партизанську війну. Або ж... Або ж усе мирне населення від такого „розкішного життя” на  колись курортному півострові з півострова на материкову Україну до Порошенка, щоб він його нагадував шоколадом, який тимчасово нібито в Росії і Криму не продається, а в Україні, на відміну від гречки, є в необмеженій кількості. Кримчани б в Україні жили в шоколаді і не мріяли про Усть-Каменогорськ чи Улан-Уде. А тепер вони, кримський народ і кримська нація, за геніальним визначенням історика зі світовим іменем й інтелектуалом Путіна, як їли кури з України, яловичину, свинину, баранину і в необмеженій кількості груші і сливи, котрі і вживають залежно від  роботи шлунку, так і їдять і так само ходять до підмосковського вітру.
     Як не крути не верти, а кримчани поки що живуть хоч не як у раю, але ще й не на території військової, а не курортної бази. Це вже згодом, хай „зелені і ввічливі чоловічки” з Марса чи з Юпітера заллють у бункера під міжконтинентальні ракети цемент найміцнішої проби та поставлять протиракетні комплекси, от тоді кримчанам можна поступово і планово збирати курортні валізи і до озера Байкал. Поближче до китайців. Там прісна вода безкоштовно і поки що в необмеженій кількості.

      А що ж наша доблесна армія під мудрим керівництвом рідних вождів? Поки що планово й організовано відходить до Києва. За романом Семена Скляренка, який називався „Шлях на Київ”.  За Мінськом-1 з Іловайська, за Мінськом-2 з Дебальцевого, за Мінськом -3 із Сум, за Мінськом -4 із Чернігова, за Мінськом-5, до Житомира,  а там уже і до Києва. За  Мінськом-6. Якраз чортове путінське число. А від Чернігова уже за Мінськом-7 (щасливе число для Путіна), і до Саші рукою подати, тобто до самого Мінська.  Обійняти Саші нагадати цитату з Прохорівки:
- Я ж казав. Сам до мене ще приповзе. Задом наперед!
 А що ж до Путінських військ? Вони також відходять планово і організовано, дотримуючись  угоди Мінська-1 і Мінська-2, також у глибокий тил - глибокий тил дворів багатоповерхівок Донецька, Луганська, Іловайська, Дебальцевого... Ми ж після Мінська-1 і 2 планово і дружно залишаємо перші лінії своєї оборони, куди стільки було вкладено до цього праці українською технікою і українською армією, яку годує поки що в основному свій  народ, щоб йому потім не годувати чужу. Планово й засідаємо. Планово посилаємо Кучму і кума Путіна - Медведчука до Саші Лукашенка, якому Путін каже: „Ти його, Саша, не трогай. Він сам приповзе і віддасть  свої фабрики, маєтки і статки”.
 А Саша нікого і „не трогає”. Саша всіх по-братньому обіймає. Бо Саша знає з ким діло має. Бо Саша  боїться, щоб раптом і його, кажучи білоруською,  не тронули на голову тронуті  із Кремля і не увели як наркотичну ін’єкцію у тіло рідної його Білорусі у вигляді „зелених і ввічливих чоловічків” з автоматами і танками з найближчого воєнторгу.
   Отака сучасна історія, яка неоднозначно пропливає за нашими поки що мирними вікнами у Центральній і Західній Україні, докочуючись окремими позивами до старої і немічної Європи, котра поки що гріється на печі і ніг на припічок не опускає, щоб не втратити тепло і затишок.

 А я сиджу і все згадую Прохорівку і виповзання з окопів рідної волонтерської армії у протилежний бік від ворога, від якого проти танків і „градів” наші герої без лапок під мудрим керівництвом очільників, відстрілюються автоматами Калашникова і пістолетами Макарова. А так усе нормально. Цукор подорожчав, але шоколад йде під акції. Дешевший майже на тридцять відсотків. Як у Росії, так і в Україні. І головне, дають в одні руки без обмежень.
                                                              
Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, публіцист, громадський діяч,
для порталу "Воля народу"

Коментарі