В Україні якась дещиця населення зорієнтована на політичні цінності північного сусіда. Чого ж заворожені "Северной Пальмирой" непогамовно виступають супроти того, щоб в Україні єдиною державною мовою була українська, так само, як у Російській Федерації – російська?
Хто чув, щоб у російській Думі українець чи татарин, чеченець або калмик, як і представники інших національностей, проголошували щось не російською мовою? Вона ж там єдина державна й у поштових службах, судах, а понад усе, й чи не головне, і в армії. Чого ж в Україні росіянам, а з ними й російськомовним, не спадає на думку бути такими ж громадянами, якими є українці в Росії.

        Мовний психоз
        Вадим Пепа, письменник

       Ще під час олімпіади в Сочі російський президент В. Путін провів прес-конференцію. Мета очевидна. До спортивних змагань у найдовшому в Росії і Європі місті на південних схилах Головного Кавказького хребта прикута увага не те, що мільйонів, а не одного мільярда глядачів. Отож, не уявити ліпшої нагоди похвалитися на весь світ ідеологічними здобутками Російської Федерації. Що й сталося.
  З-поміж заявленого приверну увагу до такого конкретного. Володар неміряної багатонаціональної держави з притаманною йому зверхністю похвалився, що громадяни великої країни «прежде всего русские», а тоді вже визначені за національністю – “без ущемления их прав”.
     Цю тезу палко підтримала журналістка, ощасливлена акредитацією й осяяна радістю показати себе на всю земну кулю. Вона за народженням вірменка, але перед тим – «русская, и русский язык – единый государственный».
     В Україні якась дещиця населення зорієнтована на політичні цінності північного сусіда. Що й не дивно. Бо ж керівні прошарки поступатися молодшим поколінням не поспішають, а самі пройшли вишкіл у комсомолі й компартії. У Верховній Раді тільки прокльовується парость тих, до чиїх грудей ніколи не ліпилася червона книжечка з образом «вождя трудящих усього світу», під орудою якого кров’ю якраз трудящих було залито безмежні простори «от Москвы до самых до окраин».
     Само собою постає запитання. Чого ж заворожені «Северной Пальмирой» непогамовно виступають супроти того, щоб в Україні єдиною державною мовою була українська, так само, як у Російській Федерації – російська? Хто чув, щоб у російській Думі українець чи татарин, чеченець або калмик, як і представники інших національностей, проголошували щось не російською мовою? Вона ж там єдина державна й у поштових службах, судах, а понад усе, й чи не головне, і в армії.
     Чого ж в Україні росіянам, а з ними й російськомовним, не спадає на думку бути такими ж громадянами, якими є українці в Росії. Причини зашореності й зверхньої упередженості ясні. Це колонізаторський синдром. Потворна спадщина від московських царів та їхніх послідовників, жорстоких гнобителів укупі з інородцями й упослідженого російського народу. Він також зазнав нечуваних втрат. Починаючи від Олександра Невського, наступні правителі, особливо ж Іван Грозний, «скажений сват» Петро І, «вража баба, клята сука», спесива німкеня Катерина ІІ, Микола Кривавий або Палкін винищува до ноги саме слов’ян, якими були, насамперед, автохтони Великого Новгорода, Тверського й Псковського князівств.
     Уже ж не стерти повідане в Новгородському третьому літопису: «Книга, глаголемая Летописец Новгородский вкратце». Аж шкіра терпне лише від опису однієї події, а таких було без ліку:
     «Потім Великий благовірний Государь, цар і великий князь Іван Васильєвич, всеї Росії  Самодержець, з сином своїм благовірним царевичем Іваном Івановичем, «сів на судищі» /на суднім місці/ Городища, там, де він приїхав. І звелів приходити до себе з Великого Новгорода владичних бояр та й інших служивих людей, і знатних та великих торгових, їхніх жінок і дітей. І повелів Государ мучити їх перед собою люто, гірко, різними нелюдяними муками, а після несподіваних гірких різних страшних мук повелів підпалювати їм тіло якоюсь невідомою мудрою речовиною, що називається «поджар», а своїм государевим «дітям боярським» наказує Государ тих мучених і підсмажених людей в’язати то за руки, то за ноги, то за голови тонкими мотузками до саней, і повелів їм швидко за саньми волокти їх на великий міст на Волхові і кидати з мосту в ріку Волхов. А жінок і дітей їх мужеської і жіночої статі повелів Государ привозити на ріку Волхов, на міст, виводити на підвищення на мосту, що було зроблено, і з великої високості кидати їх у ріку Волхов у воду. Інші ж боярські «діти государеві», й військові люди в малих човнах їздили по річці Волхову зо зброєю, з рогатинами й списами, з сокирами, гаками, і котрі люди, чоловіки чи жінки, різного віку, з глибини річної вверх на воду спливають, то вони, притягнувши гаками, тих людей списами й рогатинами кололи, й, сокирами рубаючи, в річну глибину суворо й немилосердно топили, завдаючи їм лютої й гіркої смерті…»
     Ніщо не забуто й ніхто не забутий – викарбувано на меморіалі жертвам фашистської облоги Ленінграда. В природі ніщо не зникає безслідно, а переходить з одної подоби в іншу. Десь так трактував і перший російський учений в онімеченому середовищі Михайло Ломоносов. Нагадати б, що Іван Грозний або Лютий похвалявся: «мы от римских императоров родством ведемся». З уярмленим народом не пов’язував себе ні кровно, ні духовно. Нехай би собі тішився. Якби ж тільки сатанинські звірства від нього, як і від його попередників та послідовників, не вп’ялися невиліковно в свідомість назавжди застрашених підданих, не влилися отрутою в світогляд наступних поколінь та не давали про себе знати навіть у двадцять першому столітті нової ери. Хіба ж не виявляється саме це в тому, що коїться тепер у Криму?      
     Якраз із тими звірствами, з нечуваним садизмом «от властей предержащих» утворився імперський конгломерат тисячоверстних розмірів. Пазури двоголового орла видерли із свідомості поневолених народів, у тому числі й корінних слов’ян, предковічну пам’ять. Щоб не постати перед очима світу Іванами безрідними, чужоземні, як правило, вершки імперії самоправно привласнювали все суттєве й достойне, до чого дотягувалися загребущі руки, силоміць видирали найцінніше з пам’яті південного сусіда.   
     «Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось запретним, ворожим і контрреволюційним. Це Україна.» Гіркі слова зболеного серцем Олександра Довженка. Вилилися на папір, як кров з рани, в щоденникових записах. Дата – 14 квітня 1942-го року.
     Яка там історія! Перекручено, сфальсифіковано значно більше, ніж подано достовірного. Викривлено, підігнано під імперські заміри. Доісторичні періоди обрізано. Розірвано сув’язь тисячоліть і віків. Підрізано коріння пам’яті з усіх ер, епох, періодів буття.
      «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». Так записав видатний митець 25 травня того ж 1942-го року. Як же прозріти? Як скинути полуду з очей? Титанічних зусиль нині потрібно, щоб наблизитись до істини. Тільки й надії, що вона – незнищенна. Правда мусить воскреснути, як фенікс із попелу.
     А саме. Від первоз’яви людини там, де дотепер етнічні українські землі, сущий на білому світі український рід. Розвивався і сягає нових вершин невпинно та безперервно з нащада світа, як виспівано в колядках і щедрівках, або «від сотворіння світу», як сказано в Біблії про коліно Ізраїлеве. А невіддільно й невідривно від етносу збагачується, мабуть же, від перших звуків, його мова.
     Якщо не геть усе, то майже все в живій природі наділене якимось голосом. Чому ж мова має бути винятком? Чи не дається вона кожному етносу не як шкіра-виповзня для змії або не як одіж на певний час, а як зерно на проріст?
     Ще одне суттєве, важливе. Дохристиянські тисячоліття українського народу ніякі не поганські в тому значенні цього слова, яким його сприймають мільйони необізнаних, не відаючи, що поганус із латини перекладається як сільський. На карб вченим та друкованим, досі так і не роз’яснено, що й до чого.
     Календарно-обрядова поезія та двісті чи, може, й триста тисяч зразків української  народнопісенної творчості не з місяця впали. Їх зачин, заспів, як і мови, - з глибин тисячоліть. Певно, ближче майбутнє підведе до висновку, що Трипільська культура – рідна мати української духовної сутності й хрещена мати усіх слов’янських культур.
     Мова – більший історик, ніж сам Геродот. Календарно-обрядові дійства, а з ними голосіння, ворожіння, наслання, перекази, легенди, казки, як і символіка традиційного рукотворного, - в усьому цьому чується відлуння з розквіту Трипільської культури. Якщо мова – душа народу, то хто ж сміє виривати її з грудей?
     У вогняному 1942-му році які тільки болючі думки не обпікали мозок О. Довженка: «Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ. Скільки нужи /вошей – ред./ повзає по народному тілу… Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви і страждання народа, і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний Побідний совєтський котел, а на рахунок українців цими ж таки руками випреться штучно утворена гітлерівська петлюрівщина і антисемітизм, з усіма наслідками м’ясорубок, - краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми».
     Доле лиха! Чому така страшна правда від прозірливості генія? Спасибі провидінню, що не дозволило згорьованому синові рідного народу вмерти в 1942-му році, омитому на фронтах і окупованих територіях українською кров'ю. Вищі небесні сили уберегли вразливого від передбачення того, як нині, в 2014-му році, уже в двадцять першому столітті нової ери, на багатостраждальну Україну насуваються чорні хмари ще однієї окупації, загрозливо прокочуються громи війни.
     І від кого? Проти кого? «Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе-от знущання над життям людським?» Чи міг цей людяний поклик видатного майстра слова й кіно сімдесят років тому хоч якось зупинити підступну зловорожу ненависть? Не схиляв голову під фашистськими обстрілами на фронті. А підлоти від «братів» жахався: «знайдеться і в нас молодчик не один, що, не розібравшись ні в чому і ні в кому, і нічому не віруючи, почне знущатися наді мною, слугою, мов Гітлер».
     Для зажерливих загарбників ніщо відворотне не огидне. Геббельсівська пропаганда в порівнянні з теперішньою російською інформаційною війною проти українського народу – то лепетання маляти. Обсипані іудиними срібняками провокатори з-поміж іншого нагнітають і мовний психоз. А відсіч з українського боку поки що хиренна, якщо піти за словом Т. Шевченка. З голубих екранів частіше випльовують жовч українофоби, ніж говорять розумно патріоти Української Держави.

(закінчення буде)

Вадим Пепа, письменник, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені І. С. Нечуя-Левицького,
для "Волі народу"

Коментарі