24-річний харків'янин Олег Березовський, командир екіпажу БТР, який потрапив під гранатометний обстріл, втратив кисті обох рук. І все одно він, напевно, найусміхненіший пацієнт травматологічного відділення Київського військового госпіталю, - пише "Фокус" про героя проекту "Воїни SOS"
У 17 років я вступив до військової академії. Відучився там 4 роки. Отримав звання старший лейтенант. Пішов служити у війська в конвойну частину в Дніпропетровську. Просто захотілося виїхати в інше місто, пожити окремо від батьків, відчути самостійність. Коли з'явилася можливість перевестися в спецназ, склав іспити і пішов туди. Для мене головне - дізнаватися нове, не сидіти на місці.

Служу в спецназі півтора року. Тут я отримав зовсім інші знання, практичні навички. Ось стрибки з парашутом, наприклад. У мене їх 13. Перший раз стрибав, було страшно. Відчуття непередавані. Але коли стрибав втретє, було ще страшніше, ніж перші два.

Ніколи не думав, що буде війна. Навіть не припускав. А в травні поїхав у зону АТО командиром екіпажу БТР.

Жінки там теж є. Правда, я б не назвав їх жінками. Вони на них не дуже схожі. Кількох бачив - бійці. Навіть не знаю, хто вони, напевно, добровольці з Національної гвардії.

Коли дієш, страх відходить на другий план. Відключається. Я раніше намагався уявити собі, як це потрапити під обстріл. Але в реальності все виявилося по-іншому. Складно пояснити, можна тільки відчути. Як куля про залізяку б'ється, чули? Ось такі звуки. І так постійно. Треба відстрілюватися і чекати - пощастить, не пощастить. Але страшно перед і після. А під час обстрілу не страшно.

У наш БТР вистрілили з гранатомета. 3 липня ми потрапили в засідку. Чую: бабах! Думаю, нічого собі (ну тільки матом). Не знаю, куди снаряд прилетів, - прямо у вікно, або поруч. Може, просто вибуховою хвилею мене розшматувало. Засліпило, оглушило. У вухах задзвеніло. Очі закрилися. Потім відкриваю очі. Дивлюся, одного мого товариша теж зачепило. Я до себе не підпускав, поки його не перебинтували. У якийсь момент вже змирився зі смертю. У мене перший снаряд потрапив. А потім було ще два або три. Нас весь час поливали.

Цього ніяк не забути, а й розповідати не особливо хочеться. Хочеться залишити думки при собі. Рідним розповім. Я нікого не боюся образити. Просто я людина сором'язлива. Не люблю камер, сцен. Не люблю всього цього публічного.

Я не зізнавався мамі, що мене відправляють в зону АТО. Мама думала, що у мене все добре і не переживала. А у тих, хто дзвонить і бідкається: "мамо, мене обстрілюють в окопі", мами сивіють. Так неправильно.

Тут усі курять прямо в палатах. Тому що люди не встають. Я от не курю, кинув у березні. Вирішив для себе, що це шкідливо для здоров'я. Але сиджу терплю, тому що хлопці навіть у туалет не можуть вийти, не те, що на вулицю. Вікна відкрили, освіжувачем побризкали і все нормально.

У госпіталі багато волонтерів. Без уваги нікого не залишають. Готують, годують, поять, взувають, одягають, вмивають, постільну білизну змінюють.

Буду і надалі займатися спортом. По-любому. Тхеквондо, наприклад. Там же тільки ногами бити треба, а руками не треба. Спорт - це невід'ємна частина мого життя. Без нього ніяк. Зараз поки нічого не можу робити. Все болить. У мене ще буде операція - реампутація. Потрібно підрівняти кисті, щоб кукса сформувалася. Потім - протезування. Перетерпіти треба трохи.

Якби міг, я б туди повернувся, однозначно. І з протезами поїхав би, поки всі мої хлопці там.

Записала Олена Струк

Як допомогти

Сьогодні оптимістичний і бойовий Олег Березовський потребує якісного протезування кистей обох рук. Лікарі врятували йому життя, ми можемо допомогти йому знову торкатися до навколишнього світу.

Картка Приватбанку (номер картки переданий особисто журналістці Фокусу):

5168 7572 2362 5452 (Березовський Олег Володимирович)

Інф.: focus.ua

Коментарі