Але потім довелося чекати ще рік, щоб остаточно закріпити це в новому документі – в Акті проголошення незалежности України та створення самостійної Української держави, ухваленому позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року.
Тоді й справді не вірилося, що багатовікова мрія українців здійснилася, що не даремно сотні, а то й тисячі її вірних синів і дочок віддали своє життя за самостійність України.

Професор Микола ЛЕСЮК: Коли було прийнято Декларацію про державний суверенітет, ми з моєю матінкою обіймалися і плакали з радости

У багатьох відношеннях ця незалежність ще не справжня. Так, на папері її зафіксовано, з Україною вже рахуються як із самостійною державою інші держави, її незалежність підтримали майже 180 інших держав. Але над нею тяжіє совкова ментальність та проросійські настрої значної частини громадян України, інформаційний простір держави заполонений чужою – проросійською – ідеологією, у Верховній Раді майже немає представників правих, патріотично-націоналістичних сил, які б відстоювали ідеї самостійної України, а окремі депутати, як, наприклад, наша Оксана Савчук, не можуть, хоч багато для цього роблять, вплинути на думку депутатів із «зеленої» більшости та з інших фракцій.

Звичайно, Україна вже далеко не та, якою була 30 років тому. Її визнав як самостійну державу світ, хоч у деяких країнах її й досі асоціюють з Росією. За цей час в Україні появилася сильна дипломатія, маємо мудрих політиків, економістів, юристів, діячів інших важливих життєвих галузей. Збільшується, на мою думку, кількість патріотично налаштованих людей. Не всі вони, на жаль, мають доступ до керівництва державою, чимало з тих, що роблять погоду в державі, мають проросійські чи навіть ще прокомуністичні погляди.

В Україні прогнила судова система, зате процвітає корупція на всіх рівнях, яку подолати не вдається або просто долати не хочуть. Багато промислових підприємств перестали функціонувати, люди повтрачали роботу, змушені шукати заробітків за кордоном.

За 30 років існування нашої держави змінилося вже шість президентів, тобто тепер маємо вже шостого. Але чи були вони українцями, українськими патріотами? Таким був лише один із них – Віктор Ющенко. Але й він, на жаль, погоди в державі не змінив. На мій погляд, він був занадто інтелігентний, нерішучий, невольовий. Мільйони українців, які мерзли за нього на київських бруківках (я був також серед них) під час Помаранчевої революції, які голосували за нього, гірко в ньому розчарувалися, бо чекали, що при ньому запрацює українська влада, що розцвіте українська культура, що стане повновладною господинею в своєму домі українська мова, що керівні посади вищих і нижчих рівнів займуть патріоти-українці тощо, але цього не сталося. Не сталося цього, звичайно, й за інших президентів. Не сталося цього й за нинішнього, хоч на нього й було найменше сподівань. За 30 років ми так і не змогли домогтися в державі нормального статусу для української мови. Хоч у Конституції України записано, що державною мовою є саме вона. Але хто того дотримується. Хай собі буде записано, мовляв, а ми й далі будемо «калякать на «язике» та ще й вимагати для нього офіційного статусу.

Після Революції Гідности минуло вже сім років. Після Помаранчевої – сімнадцять. Мільйони людей брали участь у цих Майданах, здавалося, і першого, і другого разу, що аж тепер буде справжня Україна, але ні перша, ні друга революції не дали ніякого результату, бо владу захоплюють люди, для яких Україна – чужа, об’єкт збагачення, визиску й обкрадання. А прості виборці залишаються ні з чим і далі мріють, що колись таки буде незалежна в повному розумінні слова Україна.

Моя покійна мама, яка відійшла в кращі світи ще в 1994 році, дуже тішилася, що до нас повернулися наші державні символи – гімн «Ще не вмерла…», тризуб і синьо-жовтий прапор, чекала, що з кожним роком ми наблизимося до нормальної самостійної держави, навіть відмовилася від грошей, які отримувала як багатодітна мати, щоб, бува, не збідніла держава. Відтоді минуло 26 років, а ми, де стояли, там і стоїмо… Щоправда, сучасне керівництво державою, як видно, розуміє, що наше спасіння – це Європа, США, НАТО. На жаль, нас не поспішають туди приймати, а ми ще не готові туди ввійти…
Повний текст

Розмову з професором Миколою Лесюком вела Оксана ПРОЦЮК, редактор відділу газети “Галичина”
Інф.: galychyna.if.ua

Коментарі