Олег К. РОМАНЧУК, шеф-редактор журналу "Універсум", для

Жити не за московським, а київським часом
 Львів – «Військо – це право нації на існування» – писав Микола Міхновський. І це правда. Хоча нині українська армія навряд чи здатна захистити свою державу, однак указ Президента України Віктора Януковича щодо скасування військових парадів до 20-ї річниці Незалежності в Києві, Одесі, Севастополі, Керчі, а також у містах, де дислокуються штаби оперативних командувань, – знак більш ніж промовистий. Семіотичний. Навіть традиційного виступу військового оркестру на майдані Незалежності не передбачено. Не про економію коштів ідеться…
Двадцятиліття Української Незалежності, по суті, збігається з дев’яностоліттям радянської окупації – восени 1921 року армія УНР, зазнавши поразки в нерівній борні з переважаючими силами «Червоної армії», перейшла Збруч на територію Польщі, де була інтернована своїм недавнім союзником у війні проти Росії.

Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк щиро сподівався, що «проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки». Саме тому він склав свої повноваження 22 серпня 1992 року. Тим часом, логіка життя підказує, що боротьба за незалежну від Росії, вільну від совєтизму Україну не закінчилась.

Інформація до роздумів

Видатний український історик Ярослав Дашкевич на початку 90-х минулого століття слушно зауважив: «В Україні здійснюються намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих зрусифікованих функціонерів) над українською нацією... Якщо це прояви національного нігілізму, то в даному випадку він дорівнює національній зраді».

Мав рацію і Мирослав Маринович, стверджуючи: «Вся справа в радянському елементі управління. Якщо він збережеться, то при «національній моделі» держава обов’язково буде антиукраїнською». Радянський елемент управління зберігся…

Існують засадничі речі, які слід було давно чітко і точно усвідомити, – ДЕ ХОЧЕМО БУТИ І ЯК ХОЧЕМО ТУДИ ДІСТАТИСЯ. Необхідно було встановити пріоритети, якими визначається майбутнє і які зумовлюють конкретні дії сьогодні. Слід було виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Бо головні ресурси доброго планування – інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні.

Характеризуючи добу УНР, канадський дослідник Роман Млиновецький відзначав: «Жодної будівлі (в тому числі держави) не може збудувати той, хто їх не хоче будувати; план будови, і то докладний, виробляють перед початком будування і щоб вести, треба добре знати і шлях, і мету, а відповідає за всіх той, хто веде…».

На жаль, український істеблішмент виявився не здатним до стратегічного планування розвитку країни. Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, дерадянізація, дерусифікація.

Остаточного розлучення з СРСР не сталося: жертви нацизму є, а жертв комунізму немає. Частина суспільства ментально досі живе в УРСР. Радянські символи досі бовваніють в Україні, впливаючи на мотивації тих чи інших вчинків громадян і політиків.

Вони (символи) досі не демонтовані в свідомості колонізаторів і колонізованих. Відчутно бракує переконаних прихильників демократії (трохи більше від половини населення). Соціологи вважають, що демократія поза небезпекою, коли має підтримку трьох чвертей населення.

Україна впродовж століть була «колонією європейського типу». Тому пострадянське суспільство, яке припало Україні у спадок від СРСР,  майже всуціль маргінальне. Соціальні й національні зв’язки значною мірою розірвані, консолідації на рівні національної ідеї практично немає.

15 відсотків громадян України займають антиукраїнські позиції

Крім автохтонного маргінала, в Україні існує маргінал чужинецький, дарма, що народжений в Україні. Це той, котрий ще донедавна почувався «старшим братом», який ніс «вищу» культуру «молодшим родичам», і якого після 1991 року враз охопило почуття загубленості й відчаю, претензійності й цинізму.

Нинішня політична боротьба в Україні – це не боротьба за комунізм чи капіталізм, за демократизм чи тоталітаризм, а боротьба за існування української держави в принципі. Якби комуністи в Україні щиро прагнули збудувати комуністичний чи соціалістичний устрій, то їх позицію можна було б зрозуміти (бо йшлося б насамперед про національну державу, яку хочуть збудувати й націоналісти). Але ж маємо справу не з націонал-комуністами, а з російськими комуношовіністами, з колонізаторами і нащадками колонізаторів, які відверто глузують з української державності, ненавидять її.

«Дослідження в Інституті психології та Інституті соціальної і політичної психології АПН України засвідчили, що 15% громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови», – констатував 2009 року Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі».

Інакше кажучи, йдеться про 15% населення, котре, по суті, ототожнює/визнає/позиціонує себе з нацією-окупантом. Цим самим підтверджується факт існування в України «п’ятої колони», представники якої більш ніж привільно почувають себе у Верховній Раді.

Чимало українців досі бояться поняття «націоналізм». А тим часом національне питання у світі актуалізується. Зокрема, нашою північно-східною сусідкою. Будуючи національну державу, Росія не полишає ідеї відновлення імперії за рахунок інкорпорації України. Тож декому з квасних малоросів варто прислухатися до думки академіка Миколи Амосова, озвученої академіком Ярославом Яцківим: «Я русский до мозга костей, но я вам говорю: ничего хорошего Украину не ждёт, если она пойдёт в Россию».

Боятися слід не поняття «націоналізм», а «радянськості». «Радянський» – це найперший ворог незалежності, української ідентичності, українства. «Радянський» – це колонізатор, який використовує російську мову як зброю колонізації.

Виступаючи 17 жовтня 1994 року на традиційному Заньківчанському вечорі у Львові, всесвітньо відомий економіст Богдан Гаврилишин кинув таку фразу: «Росія ніколи не буде Японією. Це не той народ. Економічний союз з Росією не доцільний. Технологічно залишимось позаду. Нам треба включатись у світові ринки. Нам потрібні знання, щоб розвивати технології».

Москва не лише панічно боїться відчуження, сепарації України від Росії, а просто скаженіє від усвідомлення реальності перспективи цілковитого суверенітету України. «Іде боротьба, і боротьба не на жарт: за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому. Кожний успіх у цій боротьбі має свою ціну, кожний крок дається кров’ю, потом і слізьми», – визнав запеклий українофоб Костянтин Затулін 4 березня 2010 року на сторінках «Известий в Украине».

Напередодні візиту Володимира Путіна до Києва в квітні 2011 року мало хто звернув увагу на рішучу вимогу російського прем’єра щодо геополітичного самовизначення України: чи хоче вона бути в «модернізованій сім’ї братських слов’янських народів», чи з Європою, що «деградує».

Взагалі кажучи, торувати шлях до вершин цивілізації разом з Чехією, Польщею, Словаччиною та іншими східноєвропейськими слов’янськими державами було б для України більш ніж почесно. Та не це, звісна річ, мав на увазі, Володимир Путін.

Будувати український світ

Як протидіяти «русскому міру»? Дуже просто: треба «будувати український світ». Демократичний, цивілізований, сучасний. Будувати наполегливо, цілеспрямовано, якісно, відкрито розвінчуючи імперські ідеологеми північно-східного сусіда, викриваючи його антидемократичну сутність, ліквідовуючи комуністичну семіотику неоколоніалізму, даючи тверду відсіч різноманітним спецопераціям.

Українська ідея – це творення європейської української держави: висококультурної, правової, авторитетної, освіченої. Головне – повірити у власні сили й можливості. Треба змінювати свій менталітет. Прагнути до європейських стандартів життя.

25 квітня 2011 року Йосип Кобзон на «Інтері» натхненно виспівував: «Где бы ни были мы, мы живем по московскому времени». Підтекст пісні, лейтмотив концерту, трансльованого так званим українським телеканалом, зрозумілий: насаджується російсько-радянська імперська семіотика «масковскаго врємєні».

Та для нас, українців, є свій час – київський. А ще є час за Грінвічем. Світовий час. Саме за ним слід звіряти прагнення жити за європейськими, світовими стандартами, не євразійськими.

Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»
 

Коментарі