altГригол Катамадзе: “У Грузії відбулась ментальна революція”  

Володимир КОСКІН спілкувався
на
Порталі українця із Надзвичайним та Повноважним Послом Грузії в Україні Григолом Катамадзе (на фото). Його, напевно, українці можуть вважати “своєю людиною”, адже Григол Шалвович ґрунтовно зріднився з Україною. По-перше, він вихованець Київського державного університету ім. Т.Шевченка – у 1985 році закінчив факультет міжнародного права і міжнародних відносин. По-друге, він є Послом в Україні втретє (1995-1998, 2000-2007 рр. і від 2009 року).
У наших країн багато спільного, легко просліджуються давні зв’язки, паралелі й взаємовпливи. Та нині Грузія вочевидь нас випереджає динамічним розвитком. Вже можна говорити про «грузинське чудо», і не тільки економічне, а й морально-ментальне.

 – Шановний пане Посол, наприкінці вісімдесятих мені довелось трішки мешкати в Грузії – у селі в Батумському районі. Вразила гостинність, відкритість грузинів. Нині більшість українців через економічні причини рідко бувають за кордоном, у тому числі в Грузії. Важко порівнювати. Тож запитую Вас: в чому схожі й чим відрізняються українці й грузини?

– Ви почали своє запитання з повідомлення, що були в Грузії в радянський період. Можу з цілковитою впевненістю сказати, що з погляду людських стосунків нічого не змінилося. Те, про що писав у своїй великій книзі «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі, про стосунки між друзями, про любов, вірність, порядність, гостинність, взаємовиручку тощо, залишається актуальним і нині, все це залишилося таким, як було багато століть тому.

Грузія разюче змінилася в площині соціальної ситуації, будівництва, наближення до Європи. Але залишилося те, що нас справді поєднує.

Дуже часто кажуть, що слов'янські народи дуже схожі. Грузини не слов'янський народ, але можна почути: «Українці і грузини напрочуд співзвучні».

Колись я прочитав про те, що у загонах грузинських царів були українські козаки. Коли козакам було важко в Запорізькій Січі, там якимсь чином з’являлися грузини (хоча засоби комунікації були примітивні). Вони воювали за незалежність одне одного. Чому так відбувалося? Очевидно, це вже генетично закладене в наших людях.

Коли почався розпад Радянського Союзу, на території Грузії були інспіровані конфлікти – в Абхазії, у південній Осетії. По суті то не були конфлікти між грузинами, абхазами й осетинами, але в 1991 році російські війська ввійшли на територію Грузії в Абхазії. Військова міць, тоді ще, власне, радянська, почала чавити, і вона не розуміла, не розбирала, де грузини, абхази та представники інших національностей.

Пліч-о-пліч грузинську незалежність захищали українці. Можна почути: «Та вони поїхали на заробітки». Брехня. Ці люди не заробляли гроші, вони певною мірою відстоювали і незалежність України. Дехто загинув. Багато українців, мертвих и живих, нагороджено високими грузинськими відзнаками. Кілька людей перепоховані в Києві на Байковому цвинтарі. Ми намагаємося допомагати родинам, уважні до них, запрошуємо на заходи, буваємо на цвинтарях, бо це вже наш обов’язок, адже українці воювали за нашу територіальну цілісність.

Ми схожі своєю волелюбністю. Це в нас загострене почуття. Протягом багатьох століть нас намагалися поневолити різні народи. Практично всі імперії побували в Грузії і всі там затримувалися, хто більше, хто менше. Багатьох держав уже не існує. А Грузія існує. Україна є. Волелюбний дух нас дуже ріднить, думаю, що почуття свободи і справедливості саме й рухало грузинами й українцями, коли вони приходили на допомогу один одному.

Це ж, певно, рухало першим Президентом України і Верховним головнокомандувачем Леонідом Макаровичем Кравчуком, коли в 1991 році він ухвалив рішення, не погоджуючи ні з ким, направити на допомогу Грузії десантні кораблі й вертолітний полк з Вінниці для порятунку біженців в Абхазії й Сванетії. У той період російська окупація вигнала зі своїх будинків 350 тисяч людей з півмільйонного населення Абхазії. Напевно, добра половина з них не була б жива, якби не українські вертолітники й моряки. Що ними рухало? Напевно, гени й усвідомлення: це несправедлива війна, грузинам треба допомогти.

За кілька років до цього, коли трапилася страшна трагедія в Чорнобилі, величезну кількість ешелонів з дітьми й жінками було доправлено в Грузію. Я знаю багато грузинських родин, у яких було по п'ять-шість дітей, але вони все одно брали до себе українців, тому що в наших близьких друзів була трагедія, по-іншому не можна було.

Ви говорили про гостинність простої сільської родини, в якій жили у вісімдесятих роках. А я у відрядженнях на заході або сході Україні (не має значення) іноді зупинявся біля якогось будинку для того, щоб напитися води з криниці. І мене завжди доброзичливо приймали.

У Грузії кажуть: «Гість від Бога». Якщо ви постукали у двері, вас обов'язково приймуть. Те ж саме я відчував в Україні. Нерідко українці не тільки частували водою, а й запрошували в дім і накривали стіл. В Україні я часто ловив себе на думці, що перебуваю десь у себе в Грузії.

Комфортно почуваються в Україні не тільки грузини, а й інші національності, тому що українці дуже толерантний народ. Кажу абсолютно щиро, це не слова дипломата, це мої відчуття. В цьому ми теж дуже схожі. Тільки у Тбілісі нині живуть представники понад ста національностей. Цим ми завжди пишалися.

Є в нас ще одна подібна риса – особлива любов до свого дому, до своєї родини.

Згадані риси, думаю, найголовніші, вони нас ріднять. І ми дуже багаті тим, що нас об’єднує.

– Відомо, що екс-президент Віктор Ющенко дружить з президентом Грузії Михайлом Саакашвілі. Із часом фігура Ющенка стає дедалі одіознішою, його політика зазнає різкої критики як з боку народу, так і нинішньої влади. Чи не погіршилися відносини між Україною й Грузією після приходу до влади президента Януковича «як помста за Ющенка»?

– Я хочу розвіяти дивний міф про те, що за президентства Віктора Ющенко в наших відносинах все було добре, а тепер (чи раніше) – не добре. Я згадав першого президента України Леоніда Кравчука. Його з Грузією, з тодішніми її лідерами нічого не поєднувало, ні особиста дружба, ні родинні взаємини. Він ухвалював рішення як президент великої країни на підтримку невеликого, близького за духом народу, котрий, називатимемо речі своїми іменами, намагаються несправедливо скривдити.

Десять років президентом України був Леонід Кучма. Його спочатку теж нічого не пов'язувало з Грузією на високому рівні, особисті контакти зав'язалися в процесі спілкування з президентом Шеварнадзе. Але за той період було дуже багато зроблено. Ми як дві незалежні країни побудували цілий ряд мостів, які донині працюють. За прем'єрства Валерія Пустовойтенка в 1998 році було підписано десятилітній план економічної співпраці. У величезному документі розписали наші дії по місяцях, виконавцях, підприємствах тощо. І це дало результати. В 2007 році перед кризою ми вийшли на торговельний обіг мільярд доларів. А за підсумками 2001-го він становив лише 48 мільйонів. Бачите, яка різниця.

На початку дев'яностих два-три роки взагалі ніякого зв’язку (повітряного, наземного, морського) між Україною й Грузією не було. А тепер щодня тільки з Києва в Тбілісі є три авіарейси. Не за горами той час, коли буде відновлено залізничне сполучення.

Віктор Ющенко й Михайло Саакашвілі познайомилися та подружилися ще до того, як стали президентами. Коли в Президента Саакашвілі народився другий син на День святого Миколая, він звернувся до свого друга і прими-балерини Большого театру Ніно Ананіашвілі. Вони удвох стали хрещеними батьками. За нашими з вами християнським традиціям, якщо тебе просять брати участь у хрещенні дитини, відмовляти не можна. Так Ющенко став хресним батьком. За нашими грузинськими уявленнями, це споріднення хрещенням передається аж до сьомого покоління.

Ви знаєте, у Михайла Саакашвілі є дуже гарна риса: для нього дружба не міряється становищем у суспільстві або матеріальними благами. Є просто щира справжня дружба. І він нею дуже дорожить. Але Саакашвілі абсолютно нещадний (ризикну використати це слово) навіть до найближчих людей, якщо вони заплямовують цю дружбу.

Нині інша влада. Михайло Саакашвілі вперше познайомився з Віктором Януковичем, коли той був прем'єр-міністром України. У них тоді, можу сміливо це сказати, вибудувалися гарні людські стосунки. Коли Віктор Янукович був в опозиції, ці стосунки не змінювалися. Потім в Україні відбулися вибори, прийшла нова влада. Але для Грузії вона не нова. Ця влада добре знає Грузію, а ми знаємо багатьох представників Партії регіонів у діючій владі – виконавчій й законодавчій.

Наведу кілька фактів, що підтверджують тезу: хороші особисті контакти можуть впливати на активізацію наших міждержавних відносин, але зміна влади погіршити їх не може. Протягом двох років за нинішнього правління в Україні відбулася величезна кількість контактів на різних рівнях, від перших осіб і закінчуючи міністрами, депутатами, головами обладміністрацій, творчою інтелігенцією. Багато людей побачили своїми очами, що відбувається в Грузії, чи правдиві засоби масової інформації й міжнародні експерти в оцінках динаміки розвитку Грузії. І відносини, і контакти, і динаміка в наявності.

Цьогоріч ми в торговельних відносинах досягли обігу майже на мільярд доларів (а це рух товарів, взаємні інвестиції, робочі місця), тобто вийшли на докризовий результат. Це говорить про активізацію наших відносин, про взаємний інтерес.

– У яких галузях ми економічно найбільш плідно співпрацюємо?

– Думаю, насамперед у металургії і сільському господарстві. Традиційно експортована продукція з Грузії в усіх на язиках. Але є речі маловідомі, наприклад, марганцеві руди й виготовлена на її основі продукція. Зестафонський завод феросплавів, розробки Чіатурського марганцю повністю перебувають у власності приватгрупи – а це десятки мільйонів доларів українських інвестицій.

Один з найпотужніших сегментів грузинського експорту, зокрема в Україну, це автомобілі. В 2010 і 2011 роках він за обсягами посів перше місце. При тому, що автомобілі ми не робимо й не збираємо. Це практично реекспорт. Грузія завдяки законодавству створила автосклади, як це робили в Арабських Еміратах, Дубаї. Європейські, японські, корейські й інші виробники автомобілів охоче поставляють свій товар.

Свого часу було створено міжурядову комісію з економічного співробітництва на рівні прем'єр-міністрів. Вона мала щорічно проходити то в одній, то в другій країні. На ній ухвалюють багато позитивних рішень, вислуховують зауваження, в тому числі з боку бізнесу: що потрібно для поліпшення ситуації, активізації співробітництва. П'яте засідання Комісії було проведено в лютому 2005 року в Києві. Шосте ми провели в 2011 році.

– Така велика перерва?

– Так. Я про це кажу не на докір колишній влади. Одначе п'ять років комісія не працювала. Щоправда, економічна активізація по інерції дійшла піку в 2007 році. Потім – економічна криза. Але, незважаючи на те, що економічна криза не пішла, ми в 2010-2011 роках вийшли на майже мільярд доларів товарообігу. Виходить, можна.

Після консультацій з українською стороною було вирішено, що з урахуванням динамізму взаємин і того, що прем'єр-міністрів не вистачає, а комісія має бути більш мобільною, її вивели на рівень віце-прем'єрів. Таке засідання провели наприкінці жовтня 2011 року. Навесні проведемо в Києві сьому зустріч.

– Не заради засідання?

– Ну що ви?! Досить подивитися на підсумкові протоколи. Наприклад, було ухвалено рішення про вирівнювання акцизів на тютюнові вироби, імпортовані в Грузію з України й вироблені у нас. Рішення для нас нелегке, тому що це певні втрати в бюджеті, але ми пішли назустріч українській стороні, виходячи з того, що в нас режим вільної торгівлі.

Я дуже розраховую на те, що найближчим часом (я мав розмову з міністром аграрної політики України Миколою Присяжнюком) у режим вільної торгівлі повернеться цукор. Після цього між двома країнами буде режим вільної торгівлі без обмежень, що дасть гарний стимул для активізації торгово-економічного співробітництва.

Резерви є. Думаю, в найближчі два роки наші торговельні відносини вийдуть на півтора мільярда доларів, а через три-чотири роки – на два мільярди доларів. Ці цифри я називаю не тому, що вбачаю в них якусь магію. Реальні можливості є насправді. Наприкінці минулого року тільки за один місяць у Грузії побувало 210 українських керівників бізнесу різного рівня. Вони реально побачили, що в Грузії можна робити паралельний бізнес і він може принести добрі прибутки. Із двохсот десяти компаній уже більш тридцяти почали активно працювати в Грузії. Сподіваюся, і інші до них енергійно приєднаються.

Грузинські компанії також розширюють свій бізнес на українському ринку. Активно працюють грузинські бренди, що виготовляють винну й коньячну продукцію, мінеральні води. На український ринок за останні два роки повернулися грузинські виробники цитрусових (а це сімдесят відсотків вирощеного в Грузії врожаю). Хоча було дуже складно, тому що на якийсь період ми втратили цей ринок і довелося конкурувати з турецькими, марокканськими, іспанськими виробниками, які поставляють цитрусові круглий рік, а ми сезонно. Зі ста тисяч тонн вирощеного врожаю 50-60 тисяч тонн стабільно потрапляють на український ринок, це дуже важливо.

Кілька українських компаній займаються в Грузії будівництвом, у тому числі готелів, що в нас є одним із пріоритетів, бо збільшується потік туристів. За підсумками 2011-го Грузію відвідали три мільйони туристів, на п'ятсот тисяч більше в порівнянні з 2010 і на мільйон більше в порівнянні з 2009 роком. У найближчі два роки в Грузію приїжджатимуть по п'ять мільйонів туристів щорічно. Наша мета на п'ятирічну перспективу вийти на десять мільйонів туристів, що у двічі більше населення Грузії. Для цього треба готовити інфраструктуру, потрібні готелі різного рівня, ресторани, центри розваг, потрібен сервіс хороший. А для цього потрібні комунікації.

Гадаю, вже до літнього сезону ми запустимо так званий Lov Kost – бюджетні авіалінії, які дадуть можливість так званим бюджетникам, тобто людям із середнім достатком літати до Грузії відпочивати. Нині це непросто робити через дуже високі тарифи (польоти обслуговують грузинська компанія «Аірзена » і дві українські – «МАУ» і «Аеросвіт»).

Перспектива є, ми бачимо динаміку зросту кількості українських туристів, хоча нас вона не задовольняє. Я б дуже хотів, щоб кожний українець відчув ту гостинність, яку ви відчували у вісімдесятих роках. У Грузії є дуже дієва чарівна фраза: «Я з України», за якою вас приймуть як рідних і близьких.

– Мої добрі знайомі – музиканти Фоззі й Фагот (група «Танок на Майдані Конго») активно співпрацюють з грузинськими музикантами. Після відвідин Грузії вони сказали: «Ми вражені. У Грузії відбувається економічне чудо. Закони виконують. Грузини більш європеїзовані, ніж українці, хоча географічно віддаленіші. Там прозорі будівлі поліції й прокуратури, а відсоток правопорушень – наднизький».
Тож Україні є з кого брати приклад, є певна рецептура. А ми двадцять років тупцюємо, Україна – єдина країна в СНД, яка не досягла економічного рівня радянського періоду.
Окресліть, будь ласка, суть реформ, які дозволили Грузії досягти суттєвих успіхів у всіх сферах?

– Ви згадали з музикантів. Нехай мої слова будуть частиною відповіді. Останні три роки за ініціативи нашого президента Батумі зустрічає Новий рік зі знаменитістю. 2010-й зустрічали з Хосе Каррерасом, 2011-й – з Андреа Бочеллі, 2012 – з Хуліо Іглесіасом. Що це означає? У цих відомих співаків величезна кількість шанувальників у всьому світі. Записані концерти розходяться DVD-дисками. На них, скажімо, написано: «Концерт Хосе Карераса в Батумі». Люди купують й бачать за спиною артиста дивовижні кадри незвичайної архітектури та природу. І це все розходиться по планеті.

– Мудро придумано.

– Це фішка. Це вже стало гарною традицією. Безплатний концерт для десятків тисяч людей на майдані просто неба. Потім це працює на імідж і репутацію країни. Такі речі можна робити і в Україні. Тим паче, що 2012 рік – український, колосальна кількість людей приїде на футбольний чемпіонат Європи. Думаю, Україна використає цю подію сповна.

Хочу привітати Україну й з наступним успіхом: в 2015 році у вас відбудеться європейський баскетбольний чемпіонат. Це учасники з 24 країн! Знову величезна кількість людей приїде. Нещодавно баскетбольний чемпіонат проходив у Литві, наша збірна брала участь. Тільки з Грузії приїхало близько десяти тисяч уболівальників. Ми скористалися моментом: на вуличках у різних містах, де грала наша збірна, проходили грузинські ярмарки, виступали грузинські артисти. Якнайбільше людей мали побачити грузинську культуру, щоб вона їх заінтригувала, спонукала поїхати до Грузії.

Та я завжди раджу нашим українським друзям не проводити паралелей. І не прагну наводити аргументи на користь Грузії. Це дуже спрощений підхід. Не тільки тому, що Грузія маленька країна, а Україна велика. Тим більше що іноді маленькою країною з урахуванням характеру народу набагато складніше керувати, ніж великою. Грузини не такі законослухняні як українці. Щоб змусити грузинів пристібатися пасками безпеки, зупинятися на світлофорі, не перевищувати швидкість на дорогах, довелося дуже потрудитися. А в українців законослухняність у крові, і цим треба користуватися.

Ще чому не треба проводити паралелі? У 2003 році ми впали на саме дно. Після розпаду Радянського за дванадцять років до Революції троянд Грузія пройшла немислимо страшні випробування. Нікому їх не побажаю.

Україна одна з небагатьох країн на пострадянському просторі, яку обійшли надто серйозні проблеми, в тому числі етнічні і військові кровопролиття. І слава Богові. Цим потрібно дорожити. Думаю, це заслуга й усіх українських президентів. Хоча розумію, у будь-якій країні громадяни завжди незадоволені владою, це гарна риса – вона стимулює людей до кращого майбутнього.

Тож у Грузії в 2004 році було ухвалено рішення кардинальне виправляти ситуацію в різних напрямках. Змінювати економічну систему, правоохоронну, оборонну тощо. Єдина команда, яка прийшла до влади, розуміла: треба реформувати все.

Відомому грузинському економістові Кахі Бендукідзе належать слова: «Усе продати, крім совісті». У володінні держави нині залишається газотранспортна магістраль, залізниця і землі державного призначення. Решта – у приватних руках, включаючи аеро- і морські порти. Грузія від цього тільки виграла. Прийшли потужні інвестори, які вкладають величезні кошти в розвиток індустрії та інфраструктури.

Потрібно було терміново міняти правоохоронну систему. Як? Насамперед, вирішили цивілізувати ті дії, з якими постійно стикаються громадяни. Вони ж наші. А не так, що міністерство внутрішніх справ і правоохоронці – недоторканні вершителі доль, а люди – щось другосортне. Через такий стан речей виникають суцільні проблеми. Цю систему повністю переробили – для того, щоб дати населенню максимально гарні послуги. Створили нову патрульну службу, скасувавши ДАІ. Протягом одного дня звільнили сімнадцять тисяч даішників. Кілька місяців цієї служби не існувало. І в Грузії, де є багато анекдотів про грузинських джигітів, які не зупиняються на світлофорах, не сталося нічого страшного. Країна не потрапила в безодню дорожньо-транспортних пригод. Не було сплеску правопорушень.

За цей період провели іспити й найняли нових службовців. В американських фільмах бачимо патрульних, які займаються автодорожніми інцидентами, затримкою злочинців і сварками у дворі. От і ми створили щось подібне. З сімнадцяти тисяч звільнених чотири тисячі після іспитів повернулися, потім по ходу справи вони почали відсіватися: хтось сам пішов, зрозумівши, що не справляється, когось заарештували за те, що «працював» по-старому. А хтось залишився і добре працює.

Міністр внутрішніх справ Грузії Вано Мерабішвіли називає патрульну службу сервісом для населення. Чого досягла влада? За п'ять років правоохоронна система за довірою населення посіла друге місце після Патріарха.

– Нам про таке тільки мріяти.

– У Грузії щодня крали десятки автомобілів. Останні чотири роки реєструється два-три випадки, це навіть не крадіжки, зазвичай батько не дозволяє синові брати машину, а той тихцем сідає за кермо.

– І як же вдалося припинити крадіжки машин?

– Зруйнували всі так звані схеми. Що робили з краденим автомобілем? Або вивозили в «чорні діри»: до Абхазії чи Південної Осетії, або здавали на запчастини. “Дахували” правоохоронці. Схему знищили – стало не вигідно красти. Не тому, що зникли злочинні наміри, просто зникла можливість збувати. Не можна вивезти за межі країни, не можна здати на території країни на запчастини. Гаплик, як кажуть в Україні.

Нині машини навіть не зачиняють. Можуть ключі залишити в замку запалювання. Ніхто пальцем не торкне. Якщо, звичайно, авто стоїть у належному місці. Інакше можуть евакуювати на штрафмайданчик.

Одночасно створювали умови для даішників. Раніше вони одержували зарплатню від 10 до 20 доларів. Це спонукало до беззаконня. Підвищили зарплату. Рядовий працівник патрульної служби одержує мінімум 800 доларів. Зі стажем зарплата зростає. Відповідно – безкоштовне обмундирування, сучасний автомобіль, оснащений комп'ютером. До речі, приїхавши в Грузію, ви відразу можете орендувати автомобіль, якщо є водійське посвідчення. Вам не потрібне доручення. Нині ухвалили рішення: можна навіть не носити із собою водійське посвідчення. Якщо не порушуєте правила, вас ніхто не зупинить. По комп'ютерній системі відбувається миттєва ідентифікація: машина законна, викрадена чи під підозрою…

Наприкінці минулого року у всіх аеропортах зробили для громадян Грузії при в'їзді в країну електронне проходження кордону: прикладаєш паспорт, потім великий палець. Витрачаєш секунди й немає фізичного контакту з прикордонником. Тобто немає черг і хабарів.

Якщо цей експеримент виправдається, він пошириться на всіх подорожніх.

У Грузії знизили і максимально зменшили кількість податків, залишили шість. Прибрали деякі мита, особливо на товари, що сприяють розвитку промисловості, наприклад, верстати, устаткування тощо.

Податковий кодекс постійно удосконалюється. Коли його було вперше ухвалено, виникло багато опору, тому що люди звикли не платити податки, не розуміючи, що так поповнюють бюджет. У 2003 році бюджет Грузії становив лише п'ятсот мільйонів доларів! Дев'яносто відсотків економіки було в тіні. За чотири роки бюджет збільшився десятикратно – до п'яти мільярдів доларів. Великих підприємств не з'явилося, було наведено порядок.

У Грузії були драматичні проблеми з нафтою й енергетикою. Країна в буквальному сенсі жила в темряві. Через два роки, в 2006-ому, країна вже була повністю освітлена. Більше того, з 2007 року Грузія стала експортером електроенергії в усі сусідні країни. З минулого року ми продаємо її через Туреччину в Європу. В 2008 році була російсько-грузинська війна, а в Росію ми продавали електроенергію. У нас було моральне право вчинити інакше, але виходячи з того, що ми європейці, не стали порушувати домовленості і контракти. Ні після того як Росія ввела ембарго на всю продукцію з Грузії в 2006 році, ні після війни, коли російська вояччина напала в серпні 2008 року під абсолютно цинічним приводом примусити Грузію до миру. Насправді була інша надумана причина – захист інтересів громадян Росії в Цхінвалі. По-перше, звідки там з'явилися громадяни Росії, коли історично, включаючи радянський період, це була територія Грузії, там жили громадяни Грузії. По-друге, що ж тоді робили російські танки в 25 кілометрах від столиці Тбілісі? Але повернуся до вашого питання.

Реформи тривають. Нововведення минулого року: до податкового кодексу внесено зміни, за якими компанія, що має обіг у двісті тисяч ларі, (сто сорок тисяч доларів), звільняється від сплати ПДВ при імпорті й експорті відразу на кордоні. Тобто поставив товар, реалізував – тоді заплати ПДВ. Це певні канікули для представників бізнесу, це більші обігові кошти, що стимулює розвиток бізнесу.

Якщо не скасовувати деякі податки й не спрощувати ведення бізнесу, то інвестор не прийде. Сьогодні багато країн прагнуть заманити до себе інвесторів, вибачте за слово «заманити». Вони роблять усе, відбувається шалена конкуренція. А гроші у світі є, і дуже багато. Інша річ, куди інвестор їх вкладе, де привабливіші умови. Він вивчає всі рейтинги, які складають різні міжнародні організації, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд.

Нас ці міжнародні інституції з року в рік ставлять у перші п'ятнадцять країн за різними показниками. А от щодо реєстрації власності – Грузія взагалі перша країна у світі.

Торік Європейський союз вивчив ситуацію в Грузії й визнав її найнебезпечнішою країною на європейському континенті. Потенційний інвестор на все це реагує. Тож не дивно, що тільки за 2007 і довоєнний період 2008 року в Грузію було інвестовано два мільярди доларів приватних коштів. Прямі інвестиції в 2011 році склали понад півтора мільярда доларів.

Ми, наприклад, запропонували такі умови. Тільки в Тбілісі було триста казино. Ми розуміли, що в тій ситуації, у якій жила Грузія, це практично відмивання грошей. У Тбілісі встановили дуже високі ставки з ліцензування казино. Залишилося три великих. Зате в курортному Батумі встановили мінімальну вартість. Більш того: якщо приходить інвестор, який будує готель на сто номерів і більше в Батумі, у Кобулеті, у новому курортному місті Анаклія, то йому надається безкоштовна земля, безкоштовний дозвіл на казино і на п'ятнадцять років звільняється від податку прибуток у готельному бізнесі. Правда, тепер у Батумі для новачків уже трошки інші умови, ринок наситився.

– А що за диво задумали в Анаклії?

– Новий суперсучасний курорт ініціював чотири роки тому Президент. Там мають побудувати шістнадцять різних готелів з інфраструктурою плюс яхтклуб. Держава замовила іспанським архітекторам проекти й запропонувала їх втілювати інвесторам. Торік до мене зверталися: «Можна ми теж візьмемо участь, якийсь проект оберемо». Ні, вже все зайнято. Три готелі побудовано, одночасно будується ще десять.

Ще раз зазначу: неможливо реформувати один напрямок без другого, третього, четвертого... Неможливо взагалі щось робити без освічених людей. Тож потрібно міняти систему освіти. Що ми, власне, й робимо. Почали з уведення загальнонаціональних державних іспитів. Була велика протидія, бо сфера освіти в Грузії була однією з найкорумпованіших. Усе вирішувалося по знайомству, блату, завдяки хабарам. В університеті вчився дід, потім – батько, обов'язково дитина, навіть якщо вона бездарна і не може вчитися. Цей принцип було ліквідовано, тобто безпринципність скасували. Нині вчаться не “кишені”, а мізки, зокрема обдарована молодь із віддалених і високогірних сіл. Раніше в неї такої можливості не було. Найталановитіших (є президентська програма) відправляють навчатися до Європи і США.

Три роки тому президент ініціював: кожному першокласникові – персональний комп'ютер. Якщо цього не зробити, ми відстанемо від загального розвитку людства. Кожна школа оснащена Інтернетом. Торік з осені почали оснащувати класи комп'ютерами. Навіть не вірилося, що це в Грузії. Але це факт.

У нас, по суті, відбулася ментальна революція. Грузія перетворилася з країни, що живе, перепрошую за утрирування, за злодійськими принципами, у країну, яка тепер ґрунтується на європейських цивілізаційних цінностях. У 2003-2004 рр. проводили соціологічні опитування. Більшість юнаків на запитання «Ким ти хочеш бути?» відповідала: «Злодієм у законі». Дівчата на запитання «За кого б ти вийшла заміж?» воліли відповідати: «За злодія в законі». Тому що навколо них було створено міф, лицарський ореол: вони вирішують проблеми, допомагають тощо. Держава була бездіяльною. У людини вкрали машину, вона йшла у поліцію, їй не допомагали. Вона зверталася до злодія в законі – і одержувала допомогу. Так вирішувалися всі проблеми, і це було увесь час на язиках. Потрібно було й тут ситуацію кардинально міняти. Поміняли.

Нині молодь мріє про зовсім інші речі, у тому числі про й те, щоб стати науковцем, поліцейським, військовослужбовцем, і це завдяки державним програмам, телебаченню, яке постійно показує щоденну роботу поліцейських, що вони роблять для людей.

Ще раз наголошую: не існує якихось рецептів. Ми, громадяни Грузії (а це ті, хто народилися, виросли, живуть на нашій землі, зокрема, шістдесятитисячна діаспора українців) розуміємо, що, по-перше, є невід'ємною частиною цивілізації, по-друге, ми нічим не гірші, ніж будь-який народ у світі, який успішно розвивається, по-третє, ми живемо в XXI столітті й не можемо жити тридцять і навіть три роки тому.

І цей процес неможливо зупинити в жодній країні, тому що вже неможливо зробити залізні завіси або двері. Люди бачать, як живуть у сучасному цивілізованому світі і прагнуть так само жити. Будь-якою владою, повторю, будуть незадоволені, хоч би як вона багато працювала, це доля влади. І доля влади – робити все для того, щоб людям з кожним роком жилося легше й краще.

Я далекий від думки говорити про те, що в Грузії все ідеально. До ідеалу ще далеко. Як тільки настає самозаспокоєння, починаються проблеми. Тому має бути постійний рух, треба йти в ногу з часом. Міняється світ, має змінюватися облаштування у власному домі.

Грузія пройшла певний етап розвитку. В 2012 році восени мають відбутися парламентські вибори. Наприкінці 2013 року нас чекають президентські. В 2010 році на настійну вимогу опозиції були змінені положення в Конституції, вони набудуть чинності після президентських виборів 2013 року. Ми не стали гарячкувати. Суспільство має дозріти, підготуватися до парламентсько-президентського правління, коли кілька гілок влади будуть доповнювати і балансувати одна одну. Сподіваюся, тоді ми вийдемо на зовсім новий рівень розвитку.

– А ми перейдемо з глобальних питань на особисте. Що людське Вам не чуже? Ваші інтереси, захоплення?

– Якщо коротко, то все не чуже. Тому що я звичайна людина зі звичайної грузинської родини, яка, до речі, ніколи не мала, як казали в радянський період, волохатої руки. Батько (Царство йому Небесне) був інженером, мама – педагог. У родоводі не було академіків і високих чиновників. Тому те, що вклали батьки, дали природа, наставники, друзі, і вивело на дорогу життя.

Але я не люблю говорити про те, що роблю, випинати це. Є категорія людей, котрі щось роблять трошки, але вміють це вельми красиво піднести. У мене не виходить. Певно, шляхетніше й правильніше чинити по-християнському: ти щось зробив – іди далі, твори. Поки свою місію не виконаєш на цій землі. Для мене, може, це здасться банальним, найбільше захоплення – моя робота.

– Отже, на інструментах Ви не граєте, риболовлею не захоплюєтеся, з парашутом не стрибаєте?..

– Я захоплювався різними видами спорту, але ніяких звань не досяг. Займався волейболом, дзюдо – півтора року мене кидали на татамі набагато досвідченіші за мене, що стимулювало зрозуміти, що це не моє.

Дуже люблю співати, але не можу сказати, чи в мене є голос, не мені це визначати, якщо під час застілля люди не розбігаються, значить все нормально.

Недавно 5 телеканал умовив мене взяти участь у програмі «Світська кухня». Я готував грузинське блюдо – харчо по-мінгрельскі. Здається, вийшло, якщо судити по реакції тих, хто дегустував: делікатна людина спробує, але всю тарілку заради поваги не з'їсть. З'їли все.

Головне ж те, що протягом багатьох років я дуже захоплений роботою, мені пощастило, що вона така творча. Так, у будь-якого дипломатичного представництва є відповідні інструкції. Але якщо суворо за ними іти, робота не буде цікавою. Без творчого підходу не буде в Україні ні Національного балету Грузії імені Іліко Сухішвілі, ні драматичного театру імені Руставелі, ні Вахтанга Кікабідзе, ні Ніно Катамадзе, ні тих молодих виконавців, яких добре знають у Грузії й тепер про них дізнається українська публіка. Наприклад, та ж Ніно Катамадзе була зовсім незнайома в Україні. Знали Вахтанга Кікабідзе, Нані Брегвадзе, Тамару Гвердцителі ще з радянського періоду, а Катамадзе – ні. Ніно стала загальною улюбленицею. Точно так, думаю, буде відбуватися з іншими талановитими виконавцями, які з'явилися на небокраї грузинського мистецтва.

Їхнім просуванням треба займатися. Я пам'ятаю, як важко було через багато років паузи в 2001 році привезти в Україну великий колектив Сухішвілі з 65 танцюристів. Потім ще раз привезли. А тепер ними опікується компанія, яка щорічно організовує гастролі з 30-40 концертів по всій Україні. Вони затребувані.

– І не приїдаються, завжди аншлаги.

– 11 років тому важко було навіть уявити, що можна два-три концерти один за другим дати тільки в місті Києві, і люди заповнюватимуть величезний зал на 4000 місць. Нині це реальність.

Щодня я зустрічаюся не тільки з колегами по роботі, а й з людьми різноманітних професій і захоплень. У моєму житті були просто приголомшливі зустрічі. Пам'ятаю, як вперше в 2002 році я привіз до Києва на гастролі театр імені Руставелі. Після спектаклю відбувся банкет, за столом сиділи шість народних артистів Радянського Союзу й кілька народних артистів Грузії, а також світового рівня композитор і диригент Гія Канчелі й геніальний альтист Юрій Башмет.

– Нічого собі компанія!

– Режисер Роберт Стуруа запропонував мені: «Будеш тамадою». Ви не уявляєте мій стан, я перебував серед людей, на чиїх фільмах і виставах виріс. Грузинське застілля – це змагання, і тамада має проголошувати гарні тости й красиво надавати слово гостям. І раптом я опинився серед дивовижних людей, які вміють сказати красиво, я не знав, як вийти з тієї ситуації. Та найголовніше – я одержав можливість спілкуватися з ними і подружитися. Було дуже приємно й зворушливо, коли з Новим роком мене привітав, випередивши, сам Гія Канчелі. Таке ставлення дорожче за все.

Багато років тому, коли мене призначили заступником міністра оборони Грузії, мені вперше довелося зустрічатися з журналістами. Міністр не дуже полюбляв спілкуватися з мас-медіа, а потрібно було якимсь чином виводити відомство на публічність. Чесно скажу, було страшно, і перед телекамерами, і під уважними поглядами журналістів. Я зрозумів, що потрібно залишатися самим собою, бути щирим. І тоді ставлення журналістів буде відповідним. Тому що у них потужна зброя – друковане слово, яким можна людину піднести до небес і розмазати по землі. Ті, хто починає грати, не завжди можуть зіграти добре. Тому краще залишатися самим собою. Таким, яким тебе створили батьки, Господь Бог. Просто у наданий тобі відрізок часу життя треба намагатися робити добрі справи й менше про це говорити.

– Що важливе й необхідне Ви хотіли б додати до нашої розмови?

– Щоб взаємини наших країн були не просто активними. Я хочу, щоб кожний українець і кожний грузин знали один одного. У цьому нічого нереального немає. Усі, хто мають до цього відношення – дипломати, транспортники, прикордонники, патрульні, працівники готелів, ресторанів тощо – мають прикласти максимум зусиль до того, щоб кожний українець побував у Грузії й кожний грузин побував в Україні. Це моя найбільша мрія. Думаю, вона цілком здійсненна.

Володимир КОСКІН
 

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh