Олег Чорногуз, письменник: Українська мова найдревніша поміж усіх мов світу і древніша навіть санскриту
Хочеться (хай і не дослівно) навести слова Уїнстона Черчілля, котрий стверджував, що той, хто не знає, або не має своєї історії, втрачає себе. Свою ідентичність, свій ген пам’яті.
Попри всю міфологічність, фальш, фальсифікації нашої історії, яку нав’язали і досі, на жаль, нав’язують наші північні сусіди і 5-та колона "русского міра” в Україні, у нас історія є. Історія від Трипілля, якщо не глибше, до сьогоднішніх днів. І вона в наших піснях і думах.
НАША ІСТОРІЯ В... ПІСНЯХ І ДУМАХ
(письменницькі роздуми)
Попереду Дорошенко
Веде своє військо,
Військо запорізьке,
Хорошенько.
Гей, долиною,
Гей, широкою,
Хорошенько.
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний.
Історія в пісні, автор статті
Днями у конференц-залі Національної Спілки письменників України відбулася презентація, як на мій погляд, унікальної книжки Вадима Пепи "Перед очима істини”. У своєму історично-науково-публіцистичному екскурсі Вадим Іванович сягнув у позавікові глибини шарів нашої цивілізації. У Спілці йшлося (а в книзі йдеться) про древність української мови, її витоки, що сягають вікового безмежжя. В обговоренні книжки взяло участь чимало поважних інтелектуальних авторитетів України: Юрій Мушкетик, Микола Жулинський, Петро Кононенко, Василь Кушерець, Михайло Наєнко, Вадим Крищенко... Усіх не перелічити. Довелося кілька слів сказати і мені.
За асоціацію, уважно вислухавши академіків і не тільки, я дійшов висновку, що видатний російський письменник і великий українець Микола Васильович Гоголь такого подвигу, на жаль, не здійснив, хоча все життя стверджував, що в українській мові наша історія. Своєму приятелю Срезневському він писав за 6 років до появи словника Даля, що він перечитав кілька праць з історії. Зокрема, Бантиш-Каменського, "Історію Русів" - псевдо Кониського (це слова Гоголя - ОЧ.), Карамзіна і дійшов висновку, що всі вони покритті пліснявою фальші, а історична істина - в українській мові. Після цього Микола Гоголь мріяв написати свою історію про милу йому "Украйну”. У його записах ми знаходимо такі слова: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».
Саме цю "народну історію, живу і яскраву”, за висловом Гоголя, сьогодні підтвердив своєю працею і наш сучасник Вадим Пепа в колі поважних авторитетів. Шкода, що книжка "Пошук істини” вийшла таким раритетним накладом - 500 примірників. У цьому ж плані, асоціативно, мені згадується й інша досить відома й поширена нині в Україні праця російського філолога Михайла Красуського "Древность малороссийского языка". Поляк за походженням, польський і російський філолог у своєму багаторічному дослідженні переконливо довів, що українська мова найдревніша поміж усіх мов світу і древніша навіть санскриту. Не знаю звідки черпав свої знання Вадим Пепа (судячи з наведених пісень, колядок, щедрівок, як і Гоголь, з усної народної творчості, переконливо підтвердив це і переконав нас у цьому – українська мова древня, як світ. Зробив це науково і публіцистично: глибоко, обширно, вагомо, ніби підтверджуючи слова Гоголя, що в нашій мові наша історія.
Сьогодні коли "русскій мір” з геном кочівника–завойовника безжально, по-варварськи, у стилі Московії перетворює Донбас у руїни, мені хочеться згадати слова славного донбасівця - ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, який народився в русифікованому Мелітополі, і в листі до приятеля писав: «Українця з мене зробили Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко». Пишучи про високу роль української пісні, в якій прославляються "голосні діла Свірговських, Наливайків і Хмельницьких”, Сагайдачних, Дорошенків, Морозенків, публіцист і літератор Дмитро Донців утверджує, що „Українці — глибоко віддані релігії й непохитні в її священних істинах… вони гаряче люблять свою отчизну й пам’ятають славу предків своїх… їх войовничий дух ще не згас… вони з радістю б’ються за ту землю, на якій прославилися предки їх, і на якій родилися вони…”. Хочеться (хай і не дослівно) навести слова Уїнстона Черчілля, котрий стверджував, що той, хто не знає, або не має своєї історії, втрачає себе. Свою ідентичність, свій ген пам’яті.
Вадим Пепа стверджує, що попри всю міфологічність, фальш, фальсифікації нашої історії, яку нав’язали і досі, на жаль, нав’язують наші північні сусіди і 5-та колона "русского міра” в Україні, у нас історія є. Історія від Трипілля, якщо не глибше, до сьогоднішніх днів. І вона в наших піснях і думах. Вадим Пепа своєю новою книжкою у черговий нагадає усім нам, українцям, якщо ми не матимете своєї історії, то станемо натовпом і через покоління–друге, як нація не відбудемося, не відбудемося, як народ і не існуватимемо. Саме таке ідеологічно-завойовницьке завдання ставить перед собою "русскій мір", чорний і жорстокий привид якого уже загрозливо бродить біля нашого порогу. Бо ідеологи "руського міра” чудово розуміють, втративши історичні першоджерела, мовні, культурні, на яких вони зросли, як нібито на народній мові (так розмовляв народ, але так не розмовляла московська еліта) укорочена імперія скоротиться до московського князівства. Саме тому замість пісень і мови на сході і півдні нашої держави з диким варварським зміїним шипінням перелітають через наші кордони смертоносні ракети, бомби, снаряди.
Задовго до наших днів російський вчений Єгор Классен, якого тодішні московіти іронічно називали "любителем гіпотез і припущень”, пишучи про слов’янську історію, писемність, так само стверджував, що українським пісням тисячі літ. Классенівське твердження про древність української мови у його праці "Древнейшая история Славян и Славяно-Руссов” не лоскотала душу московіта. Московіт іронізував, а Єгор Классен (німець за походженням) науково переконував імперський світ, що українська мова - найдревніша мова, як і пісні українського народу. Це велика мова, самостійна мова і від неї, по суті, пішов "русскій язик” за прикметниковою назвою і сама національність московіта - "русскій” з двома „сс”. Так і хочеться додати, читаючи це „СС”, що й за змістом і сьогоднішньою поведінкою, як у Криму, так і на Донбасі.
Та повернімося до Гоголя, з якого я розпочав свої розмірковування, народженні книжкою В. Пепи. Хочеться зупинитися на першому виданні його геніальної повісті "Тарас Бульба”, якою Микола Васильович підняв українську націю понад світом, незважаючи ані на цензорів, ані на нібито друзів, які розуміючи велич твору, будь-якою ціною вкладали в співучу українську матерію твору дух "русского міра” – цього чотирьохсотлітнього супутника нашого духовного горя і біди. Перше, що було зроблено, це замінено в оригіналі (редактор Аксаков) "Украйну” на "Юг России”. Мені також доводилося бути редактором і я пам’ятаю, коли приносили українські радянські письменники свої рукописи, чи не всі редактори (поезії чи прози) видавництва перегортали рукопис, особливо - на перші сторінки, а після цього з іронією чи без неї, запитували в автора чи є у поетичній збірці "паровоз”. Так називалися (подаю пояснення для молодшого покоління, яке народжене уже в Незалежній) перші вірші книжки, які прославляли партію і Леніна за принципом ідеологічної пісні совєтів – "наш паровоз впєрьод лєти”. У тих, у кого паровоза не було, радили поспішно дописати. Мовляв, швидше пройдеш цензуру. Та й ідеологія вимагала. Таких "актуальних паровозиків” вимагали і в комітеті із Шевченківських премій. Якщо у вас цього не знаходили, то видання книжки залишалося примарним, а Шевченківським лауреатом (за невеликим винятком, коли вручали Шевченківську премію письменнику як громадянину) ви взагалі не могли стати. Особливо, коли ваш "талант” не прикріплювався посадовим ідеологічним кріслом.
Кілька років тому я завітав у рідне видавництво. Нині "Український письменник”. Директор Юрій Буряк (тепер уже й сам лауреат Шевченківської премії) попросив мене подати до бібліотеки свій роман як лауреат Шевченківської премії. Я відповів, що я не лауреат Шевченківської премії і в радянський час не висувався жодного разу на цю премію. Юрій Григорович здивувався, але промовчав. На моє питання, чому він мені запропонував перевидати лауреатський твір, він відповів, що Шевченківський комітет виділив кошти на книги на шевченківських лауреатів, а вони в цю серію тулять не ті твори, за які удостоїлися такої високої премії, а ті... Одне слово, більшості з них соромно за ті твори, які вони писали і за які отримали ті премії. Тепер ще живі лауреати подають зовсім інші книжки і, звичайно, всі революційні. Не можу стриматися, щоб не згадати дуетний прихід до мене Романа Лубківського у супроводі Дмитра Павличка. Дмитро Васильович просив за земляка видати книжку перекладів зі словацької. Я відповів, що "Радянський письменник” видає тільки оригінальні твори.
- Так, у мене є поема про Леніна, вірші про партію,- мовив Роман Лубківський.
- Оце годиться, - іронічна відповів я.
Тепер пан Роман ту поему про любого його серцю Леніна навіть у рідній Вікіпедії не згадує і в новому письменницькому довіднику також. Принаймні я там її не знайшов, як тієї книжки поезії, що видавав у "Радянському письменнику”.
Так само, певний, було і в Імперії за епохи Гоголя. Дозволу на постановку „Ревізора„, скажімо, довго не давали поки не втрутився Василь Жуковський, який любив Гоголя і на той час був учителем престолонаслідника - майбутнього імператора Олександра І. "Ревізора”, як кажуть, поставили, бо Жуковський зумів переконати імператора, що в комедії нічого неблагонадійного. Це, мовляв, лише насмішка над поганими провінційними чиновниками. Сам же Гоголь писав: „У «Ревізорі» я наважився зібрати в одну кучу все дурне у Росії, про яке я тоді знав, всі несправедливості, що кояться на місцях і в тих випадках, де понад усе вимагається від людини справедливості, і заодно й посміятися над усім тим”.
Комедія Миколі І сподобалася. Він сміявся від душі, хоча після закінчення вистави промовив у присутності свого синка - майбутнього імператора: «Ну і п’єса! Всім дісталось, а мені більше всіх!»
Що ж до "Тараса Бульби”, то хотілося б усім полемістам, які сьогодні ще й досі сперечаються чи Гоголь український патріот, чи тільки російський письменник, я сказав би так: ніхто до Гоголя і після Гоголя не підніс на таку світову висоту український народ, як Микола Васильович”. Україну, як він писав "Украйну” знали і вивчали по Гоголю.
Чудовий поет і гарний видавець Іван Малкович у своїй переконливій і аналітичній статті виклав своє дослідження повісті Миколи Гоголя Тарас Бульба”. Це так само глибоке дослідження, як дослідження мови і пісні, у Вадима Пепи. Я радив би всім майбутнім, як часто висловлюється Юрій Михайлович Мушкетик, спеціалістам "нічних аналізів” взяти на озброєння те, що написав Іван Малкович, або за основу для усіх майбутніх дискусій і полемік, тим, хто сумнівається в українськості Гоголя.
Іван Малкович пише: ”Украйну", до того ж, було замінено на «Юг России»! Лише там, у Європі, 1846 року, уже після виходу другої редакції «Бульби», можна було підписатися з почуттям власної гідності: Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien. У першій редакції «Тараса Бульби» 1835 р., як легко може переконатися навіть найупередженіший читач, Гоголь жодного разу не згадує «русскую землю», «русский дух», «православную веру», і взагалі не вживає слів «русский, русские, русская»; хоча — ні, «русская» раз таки згадується: «…печь, разъехавшаяся на полкомнаты, как толстая русская купчиха». Якщо Гоголь пише про віру, то лише про «віру християнську» і «віру Христову». І щодо рідної землі у нього теж однозначно: « — Ну, прощайте же, паны-браты, молодцы!.. Если мы положим головы, то вы расскажете про нас, что такие-то гуляки недаром жили. Если же вы поляжете и примете местную смерть, то мы поведаем, чтобы знала вся Украйна, да и другие земли, что были такие молодцы, которые и веру Христову знали оборонять, да и товарищество уважали».
Як бачимо, жодних «русских» земель там не було б, адже, наприклад, Гійом де Боплан, французький військовий інженер, ще 1660 р. видав у Франції книжку (від себе додам: а не в Росії - ОЧ)... Гоголь писав: «Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью?.. Ему угрожала <у>трата национальности...» (ПСС: Изд-во АН СССР, 1937—1952. Т. 9., с. 83—84). Cпираючись на редакцію 1835 р., можемо припустити, що «русские веры и земли» з редакції 1842 р. лежать на совісті «імперських спонукувачів» на кшталт Полєвого чи Бєлінського, як і переписувача Аннєнкова...” чи видавця Прокоповича, якому Гоголь дозволив правити стиль і граматику. Доводилося навіть читати, що науковцям досі не траплявся на очі Гоголів автограф того карколомного, як пилип-з-конопель, зиґзаґу про «русского» царя. Проте навіть якщо такий автограф існує, то наведені факти свідчать, що Гоголь міг «підмахнути» подібні ідеологеми лише під тривалим моральним тиском серед непростих психологічних обставин 1840 р., коли він працював над другою редакцією; «черкнув» їм як відкупне — аби відчепилися. До того ж сторінки Гоголевого рукопису так рясно всіяно численними чужорідними правками, що перед нашими літературознавцями постає нагальна потреба дослідити, що написано Гоголем, а що дописали за нього. Зрештою, то звичний московський стиль — відверто «перекарамзінювати» історію на свою користь, «причісуючи» незручні сторінки і в стародавніх літописах, і в сучасних творах. Щоправда, Гоголь ніде, крім запізнілої, після виходу книжки, приватної переписки з видавцем, офіційно не заперечував проти такого цензурування, адже царська стипендія подарувала йому можливість мешкати в улюбленій Європі.
Я вже не наводжу статті про Гоголя із "Киевской старины” під назвою "Українофільство Гоголя”. Там також розставленні всі крапки над „і”. Але дехто з сучасників так не думає. Прикро. Та повернуся до пісенності і презентаційної книжки Вадима Пепи, яка викликала особисто в мене такі асоціації з листами Миколи Гоголя і самого Гоголя і його погляд на древність нашої мови, пісенність. Перші мовно-музичні уроки Микола Васильович засвоїв від бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. З раннього-рання малий Миколка до глибини душі проникся любов’ю до української мови та відчуття слова. Ще до навчання в Ніжинській гімназії він почав збирати і записувати народні пісні. Чимало жартівливих він знав з переказів, а деякі пам’ятав, з батьківських веселих оповідань, жартівливих пісень, сценічних вертепів.
Миколі виповнилося 15 років, коли несподівано помер батько - Василь Панасович Гоголь. Без сумніву сценічна діяльність веселого оповідача, драматурга Василя Гоголя, який писав свої твори для домашнього театру виключно українською мовою згодом відбилася і на таланті геніального сина. Але до того Микола Гоголь мріяв про свій українсько-російський словник. Початки його ми знаходимо на перших сторінках першого видання "Вечорів на хуторі біля Диканьки”, а до кожного з оповідань епіграфи українською мовою з пісень, уривки з "Енеїди” Івана Котляревського. Пізніше він розпочав свою колекцію з українських народних пісень, прислів'їв та приказок.
Живучи у такому пісенному оточенні, якими славилася не дише його рідна Полтавщина, а й вся "Україна”, Микола Гоголь так написав про українську пісню:«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».
Завершуючи своє скромне слово про українську пісню, думу, колядку, щедрівку, древність нашої мови асоціативно і впевнено хочу сказати, що саме на базі української мови і вже пізніше, коли нам, українцям, нав’язали церковно-словянську нібито просвітителі Кирило і Мефодій, зупинився розвиток нашої мови. Верхівка почала вчити принесений за морів "язик”, забуваючи мову. Ту мову, на базі якої штучно народилася імперська московська мова через церкву, листування князів і царів та плюс мозаїка з усіх європейських мов, куди пробивалося „вікно в Європу”. Ця філологічна мозаїка чи не з усіх мов світу, фундаментом якої, безперечно, є українська мова, котру в Московії й досі називають народною, щоб шовіністично уникнути слова "українська” і називається „вєлікій русскій язик”. Якщо ж хтось сумнівається у моїм твердженнях, то я ласкаво прошу завітати до першого видання геніальної праці Козака Луганського - Володимира Івановича Даля «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка»(вдумайтесь в цю назву! - ОЧ), яка вперше побачила світ в 1840 році хоча і під грифом „Цілком таємно”. Воно й зрозуміло: напередодні Емсьських і Валуєвських указів первісну назву, як і в оригіналі текст повісті Миколи Гоголя „Тараса Бульба” (редактор Аксаков) переробили „Толковый словарь живaго великорусского язика”. Слово наріччя кануло в імперську Лету. Так цей "словарь” називається і досі.
Здається, цим усе сказано. Як у великого Гоголя, так і в талановитого нашого сучасника – письменника-дослідника Вадима Пепи. Поки що наша історія досі в... піснях і думах.
ОЛЕГ ЧОРНОГУЗ, письменник,
для порталу
Воля народуКоментарі
