Москва залишилася таким же завойовником як 300 чи 500 років тому і досі розширяє й підкоряє чужі землі й народи
Це дикий народ, який досі не позбувся атавістичного устремління - не завоювати світ, як і за Чінгісхана чи Івана Грозного-Сталіна-Путіна.
Гордяться і мріють стати гегемоном в усьому світі, не маючи для цього ніяких підстав: ні в науці, ні у виробництві, ні в культурі. Єдине, що в них є - це природні ресурси і мільярдні досягнення по підкоренню світу, який закодований під назвою “русскій мір”.
З ножем у зубах і Калашниковим за плечима. Де «русскій мір», там руїни і смерть. Як нині у Донбасі. Там немилосердя і жорстокість. Московіт - раб. Йому воля вільної людини не зрозуміла. Вона йому чужа, протипоказана. Спадкоємець орди ненавидить волю, вільнолюбних людей. Схиляється перед кривавим деспотом.
Грязь Москви, або
У ПОЛОНІ “ДРУЖБИ”
Олег Чорногуз, письменник
Читай не у “полоні дружби”, а в полоні кріпосного права, ярма, щоденної зневаги, приниження, тюрем і розстрілів. І сьогодні це все могло продовжуватися. У такій же формі. Якби не вирвалися. На самостійну дорогу. Московіт же не еволюціонує. Його ментальність незмінна, як рабство і ненависть до вільнодумства та непояснима любов до будь-якого диктатора!
Кожного українця, який уже у душі позбувся синдрому раба, а нині став вільною людиною, сином свого народу, патріотом, московіт зневажливого назве не інакше, як зрадником(щоправда, не відомо зрадником чого чи кого. Пояснить просто - зрадив вище означену багатовікову “дружбу”). А ще гірше - патріота зрівняє з націоналістом, чи того й іншого - безпідставно із фашистом!
Русич - українець, який стояв на смерть на своїй території - у горах чи в лісах - за свою волю і незалежність, своєї держави, неодмінно для московітів - фашист. А хто ж тоді московіт, який приходить непрошеним гостем на чужу землю з ножем у руках, з градом, мінометом, розстрілює ні з того, ні з сього мирних людей - дітей, жінок літніх і вважає це захистом кількох покидьків, яким нібито українець не дозволяв розмовляти рідною мовою. Та в одній лише моїй родині є більше десяти чоловіків-родичів - московітів, котрі стали такими і живуть в Україні більше 30 років, і ніколи іншою мовою, окрім московської, не розмовляли. Хто їх принижував, переслідував, щоб нині несподівано ”захищати” усім ”русскім міром”? Чи то від принципу, чи то від тупості, чи то від того, що вони не слов’яни і ця мова їм, як і польська, словацька, болгарська - не зрозуміла, вони бісяться.
Сьогодні минає 25-річчя, якого ми діждалися неначе Юрієвого Дня у роки московського кріпацтва. Діждалися і, нарешті, вирвалися з ”братніх обіймів” Москви. А звідси звільнилися від голодоморів, в’язниць, концтаборів, розстрілів і дикої нечуваної асиміляції нашого древнього народу (який удвічі чи втричі старший за віком прибульців у Київську Русь) разом з татаро-монгольським нашестям. А чи щось змінилося в наших ”братніх стосунках”?! Може, нас, українців, не так само зневажають, висміюють, а тепер уже й убивають на нашій землі? Розстрілюють народ, який хоче жити окремо від московіта. Народ, який за 360 років наситився ”московською дружбою”, як нині ”русскім міром” - по горло. По горло в крові і по нечуваній кількісті смертей, що приносив і несе на нашу землю дикий і жорстокий від днів самоїд (за визначенням Геродота) - московіт. Цей антропофаг нищить древній народ, його історію, пам’ять, нав’язуючи безпам’ятство, а собі, укравши, приписує те, що йому ніколи не належало і не належить. Московіт нищить древній народ, який збудував у Європі перший Європейський Союз ще за Ярослава Мудрого, відавши за європейських принців і принцес своїх синів і дочок. Саме до них, московітів-самоїдів наша святая Русь – наша, не їхня - принесла мову, правопис цієї мови, православ’я, дала освіту, уже маючи за плечима перший у Європі вищий навчальний заклад - Києво-Могилянську академію. Об’єднавшись, вчорашня колонія Києва перетягла з Києва до Москви все: від професури до історії, яку, вкравши, безцеремонно приписала собі. Нині це продовжується одне до одного. Як тоді, у вік епохи Відродження, так і нині - в епоху цивілізації, у Московії панує мракобісся. Москва залишилася таким же завойовником як 300 чи 500 років тому і досі розширяє й підкоряє чужі землі і народи, щоб сьогодні безцеремонно хвалитися своєю убогою величенною територією. Величенною не духом, не цивілізацією, а накраденою і підступно завойованою чужою землею, на якій знищено і асимільовано сотні народів і народностей. Одні споєні, інші - асимільовані, треті – до ноги винищені. Не випадково нині у Москві стоїть питання: хто вони. Вони у ХХІ сторіччі шукають аж тепер своєї ідентифікації. І це сьогодні виноситься на їхній порядок денний. На 900-му році свого народження. Невже забулося, що вони до 1723 року називалися московітами. Фактично - нащадки Золотої орди і угро-фінських племен! Гляньте на московські тюркські написи, зброю, її походження, тюбетейки, балалайки, лапті, слова, пісні, мотиви, на своїх видатних аксакових, тургенєвих, карамзіних,суворових, кутузових та інших. Хто вони? Усі до одного - не слов’яни.
Переглядаючи телевізійні політично-ідеологічні вистави, московіт весь негатив, який існує у світі, приписує Україні й українцям. Під бурхливі оплески і, як не парадоксально, освідчення до нас у своїй любові. Воістину - московіта умом не зрозумієш!
Чесному, освіченому московіту сьогодні називатися «русскім» - соромно. Соромно після «русского міра». Московіт вихований і вивчений, розуміє, що такої нації як русскіє, за великим рахунком не існує. Ніхто в світі не називає себе прикметниково. Тільки русскіє. Ні українець, ні француз, ні німець, ні турок. Що, мовляв, я турецький, чи я німецький чи я український. Я УКРАЇНЕЦЬ. Русич! І цим усе сказано. Син Київської Руси-України. Тільки русскій, який цим самим видає свою приналежність, дотичність до чогось, не розуміє і не знає, до чого цього “русского” притулити. Навіть Затулін (від українського слова - затулити, бо у московській мові такого слова нема!) усе відхрещується від свого походження і все своє свідоме життя бореться за “русскій мір і вопрос”, на що немає відповіді.
В Інтернеті ходить-бродить цитата лауреата Нобелівської премії Олександра Солженіцина, про якого свого часу ідеолог часів перебудови, публіцист і академік РАН доводив у своїх аналітичних статтях, що ніби Солженіцин із малоросів. Чи то його батько, чи то його дядько (Солженіцина) був куркулем, і носив прізвище Щербак та мав перший автомобіль в Російській імперії і ніби це чи не найстрашніший гріх чи аморальність для лауреата Нобелівської премії, який закликав перед тим, як когось гудити, облаштовувати самим Росію. Я не знаю чи ця цитата справді належить Солженіцину, але те що вона відповідає істині, я ручаюсь:
"Нет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. Рождённый в нацистской стране, вскормленный пропагандой нацизма, - этот ублюдок никогда не станет Человеком. У его страны нет друзей - либо холуи, либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать и убивать. И за сохранение этого статуса Рассеей рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жизнями своих родителей и детей, качеством жизни собственного народа. Воистину: кацапы - звери. Лютые, кровожадные, но... смертные".
Точнішої характеристики важко придумати. Що не слово, то правда. У цьому ви можете переконатися, як подивитеся московські передачі. Саме цей кацап у московській телестудії аплодує, коли йому показують московських солдат, які не соромлячись пишуть на своїх танках, що передали захарченкам-плотніцьким в український Донбас: “НА Львов! На Кієв” чи виводять так само власноруч на фанерних плакатах:“Сафарі на укропов”. Тобто на нас з вами, українців. Дикий народ, жорстокий, азійський. Окрім цієї невимовної дикості, цинізму і безстидства в очі впадає ще одна звичка московіта, яку він навіть не усвідомлює. Дивишся, слухаєш їх, і в тебе враження, що московіт досі не усвідомив, що Україна вже чверть віку - вільна держава, самостійна, незалежна. Вони ж її сприймають як одну із своїх московських губерній, і то найвідсталіших. Нещаснішої, біднішої, убогішої на території нинішньої Московії, за їх словами, не знайдеш. Нижче вигрібної ями. Люди у нас мруть, як мухи. Рідко хто з них доживає до весни… і тому подібні заяви і розповіді. Але й найпарадоксальніше: так уболіваючи за долю свого, як вони кажуть “єдиного народу”, ви гадаєте вони плачуть, співчувають, зітхають, заломлюють руки від співчуття до нещасних, готові надіслати гуманітарну. Вони регочуть, вони аплодують, вони радіють кожному брехливому слову ведучого, яке вони сприймають за правду. Чистісіньку правду, як те, що вони ніби й справді везуть гуманітарну, а не танки, гради, піони, патрони Донбасу. Що там нема їхніх солдат, а “груз 200” - це тільки бажання, заповіт заблудлих із“русского міра” туристів бути похованим на рідній землі.
Сьогодні День працівника сільського господарства. По всій Україні. Хлібороби звітують про свої досягнення. Мене з народним артистом Павлом Зібровим запросили на нашу рідну Вінниччину. Конкретніше, у Калинівку, де в місцевому Будинку культури відзначали цей День. Відзначали святково, урочо, весело, гідно! З підведенням річного підсумку виступив директор ПрАТ “Зерно продукт МХП” Володимир Володимирович Онука. Я не розшифровуватиму цих абревіатур, бо не знаю, як вони там розшифровуються. Я тільки скажу, що мої груди переповнювало щастя. Це було свято моєї душі, коли я почув у звітній доповіді про нечувані успіхи українців у цьому році за всі попередні роки нашої незалежності. Рекордні успіхи: по врожайності кукурудзи, буряка, по вирощуванню великої рогатої худоби, курей тощо. І це у трьох областях, де працює ця відома в Україні фірма. Сотні щасливих працівників сільського господарства були нагороджені цінними подарунками, квітами, концертом.
Я собі уявив на мить, якби про оце все показала Москва на своїх ворожих Україні телеканалах. Показала б під цинічно, безсоромно, під улюлюкання зомбованого московіта. “Русскій мір” верещав би від ненависті і кричав би закрити цю агітку. Бо, мовляв, це брехня. Потьомкінська дєрєвня. Кому, мовляв, вони замилюють очі. І це підтвердили б ведучі. Вони б сказали, що ми подали вам ці всі святкові національні костюмчики, ці квіти, ці короваї на вишитих рушниках і у вишиванках та віночках дівчаток та хлопчиків ще з часів СРСР, коли українці справді були багаті, заможні і головне - рівноправні. Ми вам показали тільки сон, мрію українців, які тепер, як молдавани і болгари, ностальгують за Московією, за Союзом.
І найстрашніше: у колоніях завжди існували манкурти, українці прозвали їх покидьками від народу, лизунами чужих панських сідниць, а образно кажучи - холуями. У залі телестудії, окрім войовничого і цинічного “русского міра”, який по-рабськи вірив кожному слову ведучого, сидять, як правило, і наші холуї. А подекуди й убивці. Сепаратисти. Москва для негативу підбирає всяку шваль.
По суті - це злочинці такої ж попередньої влади, що врятувалися від українських тюрем і, образно кажучи, знайшли своє місце під чужим парканом з чужою собачою будкою та алюмінієвою мискою, куди час від часу новий хазяїн кладе недогризену кістку. Це постійний відвідувач цих брехливих ідеологічних московських телевистав співучасник вбивства одеського студента Максима Чайки - Ігор Марков, що приставивши автомат Калашникова до скроні батька дружини, відібрав в Одесі у тестя бізнес. Це одне з колишніх облич українського каналу «Інтер», телеведучий Юрій Кот (який засуджував Революцію Гідності і знайшов прихисток у Москві) і друга пара першого чобота - Алєксандр Чалєнко. Поруч із ними - дрібніші і трішки менш агресивніші - копатьки, погребінські, лєвченки. Зовсім буйні із колишніх наших, які уже народилися у Московії – Ігор Коротченко, Сєргєй Желєзняк, Алєксєй Діденко та інші ярові та бережні. Сказати на них психопати - нічого не сказати. Це божевільні. Найконтрастніша їхня ознака - це піна чи слина в куточку посинілих від злості губ. Так ненавидіти “єдиний народ” могли, мабуть, тільки яничари, з яких витравлювалася після молока матері до останньої йоти генна пам’ять.
На цих московських телепередачах йде повне отупіння місцевого населення. Рідкісний московіт, чесний, освічений і порядний - тут персона нон грата - тимчасовий гість. Бо якщо він розтулить рота і захоче сказати кілька слів правди. Правди про те, що він днями побував у Києві. Що українці, незважаючи на Московську війну проти України й досі добрі, толерантні, вільні, усміхнені і гостинні люди. Його ж свої затюкають, засміють, як затюкують тут кожного українця – політолога чи екс-дипломата, який невідомо для чого на ті брехливі телевистави їздить. Хіба для того, щоб його там привселюдно назвали дурнем і побили до крові. А після цього взявшись за плечі, ще й випхали зі студії, як це неодноразово траплялося на цих московських телевиставах.
Ніхто з московітів правди не хоче чути. Московіт не допускає найелементарнішого. Він плеще у долоні тільки холуям і брехні, яка зомбованому пестить слух. Московіт готовий розіп’яти будь-якого представника “єдиного народу”, який захоче чи то сказати правду, чи то просвітити їх. Їм це не потрібно. Вони знають тільки одне: величчя своєї території і святість свого диктатора! Про рабське, скотиняче своє життя чи існування вони навіть не підозрюють. Вони цим живуть. Більше їм нічого не потрібно. Аби цар і велика територія, а там хоч трава не рости. Вона й так не росте. Все загиджене. Їм ніколи облаштовувати країну за порадою свого Нобелівського класика. Вони нині гордяться черговим диктатором і його всепланетарною злочинністю проти людства. Вони з гордістю заявляють, що відхапали і в ХХІ сторіччі новий шматок чужої землі. Вони гордяться, що вони московіти-раби і їхня країна - єдина країна, яка сміливо наважилася, тримаючи атомну бомбу за спиною, зруйнувати світовий порядок, який так важко вибудовувався після Другої Світової в Європі і в світі. Вони гордяться, що вони вже розпочали і Третю Світову війну і цього не приховують, починаючи з Молдови і Чечні. Це дикий народ, який досі не позбувся атавістичного устремління - не завоювати світ, як і за Чінгісхана чи Івана Грозного-Сталіна-Путіна. Гордяться і мріють стати гегемоном в усьому світі, не маючи для цього ніяких підстав: ні в науці, ні у виробництві, ні в культурі. Єдине, що в них є - це природні ресурси і мільярдні досягнення по підкоренню світу, який закодований під назвою “русскій мір”. З ножем у зубах і Калашниковим за плечима. Де «русскій мір», там руїни і смерть. Як нині у Донбасі. Там немилосердя і жорстокість. Московіт - раб. Йому воля вільної людини не зрозуміла. Вона йому чужа, протипоказана. Спадкоємець орди ненавидить волю, вільнолюбних людей. Схиляється перед кривавим деспотом. Диктатор над московітом - це для нього чисте небо над головою, це сонце рабської душі. Народжений у мракобіссі, виріс у мракобіссі, живе в мракобісі і несе це мракобісся на кінчику багнета в інші цивілізовані світи. Дикий, брехливий, нахабний, безстидний і грабіжницький народ, рівного якому в цій іпостасі нема на планеті Земля.
Олег Чорногуз, письменник,
спеціально для порталу "Воля народу”
Коментарі
