Вадим Пепа, письменник
Мовний психоз (закінчення)
Початок тут
   Як ніколи, гостро постає питання про те, бути чи не бути Українській Державі. А на телеканалі доблесний ведучий розсипається в компліментах перед гімнасткою з іменем. В комедії М. Гоголя “Ревізор” один із персонажів скаржиться з приводу своєї професії. Переказую з пам’яті. Не приведи, господи, служити по навчальній частині: кожний суне носа, кожний повчає, кожний хоче показати, що він теж розумний. Спортменка туди ж: більше прав російській мові! Хай би за інших обставин бідкалася, а телеведучий їй підтакував. Бог з ним. Але тепер. Коли на голову Української Держави ось-ось обрушиться Дамоклів меч. Коли безпека цілого народу зависає, як той меч, на тонкій волосині… Та прозріваймо в таку лиху годину. Пора збагнути, що хитромудрістю чужої підступності затуманює свідомість легковірних.

    Помилуй, Боже. Де ті спонуки, окрім провокаторських, для російськомовного психозу в Україні? Що – в газетних кіосках так і рясніють назви на "телячьем языке"? На полицях книгарень видання українською мовою не дають виглянути російській літературі? На всіх, без винятку, телеканалах через навалу україномовного не продихнути озвученим по-російськи кінофільмам? Щось заважає московському шоу-бізнесу, попсі, нескінченним телесеріалам панувати в Україні на повну губу?
   Послуговуюся поштовим відділенням на Повітрофлотському проспекті №11. У тому приміщенні на стенді й розкладці – десятки газет і журналів. З-поміж них україномовних менше, ніж пальців на одній руці. Зате галасу про утиски російської мови стільки, що де там до того, як в Україні душиться будь-що українське, особливо ж українська мова. Понад усе відтепер, коли апологети російської імперії не прикриваються ніякими фіговими листками, а наступають так само, як монгольський хан Батий в середині ХІІІ ст. У Російській Федерації – єдина державна мова. А Україну беруть за горло – узаконюйте російську мову як другу державну. Віддавайте на поталу свою душу. Розтоптуйте свою предковічну пам'ять, позбувайтеся своїх звичаїв, ставайте «русскоязычными», або подавайтеся за океан, звільняйте «життєвий простір» для сильніших так, як біженці з Криму.  

   Українська мова народжена українським етносом на його одвічній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній, а успадковуваній неперервно від попередніх поколінь наступними. Немає в державних кордонах України якоїсь окремішної території, якою б справіку володів інший народ. Усі мови національних меншин – це мови пришельців в Україну після Різдва Христового. Більше того. Сталося це значно пізніше, ніж почалося нове літочислення. Щодо російської мови, то вона заявилася в Україну з голосами служилого московського люду перед вісімнадцятим століттям, а прищеплюється від 1709-го року, коли гетьман Іван Мазепа з його шведським союзником, королем Карлом ХІІ, змушений був залишити свої володіння, зазнавши дошкульної поразки в кровопролитній битві.
     Після блискучих перемог над військами польської шляхти славнозвісний гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький остерігав ласих до чужого: а хто хоче козацький хліб їсти, нехай сидить тихо і не брикає. Якби ж то. Пусти свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.
   Солунський чи то моравський діалект болгарської мови з азбукою, запропонованою слов’янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм, дав поштовх писемності так званою старослов’янською мовою, яка трансформувалася в церковнослов’янську і науково кваліфікується як мертва з тієї причини, що не виникла як жива розмовна, а була штучно створена. Її вплив на українську мову помітно менший, ніж на російську. Готується новий словник української мови десь на триста тисяч позицій. Загальновизнаним є те, що українська мова – одна з найбагатших у світі. Це не «галицький діалект», не польсько-австрійський суржик і не окрушина від російської, а плід неперервного розвитку протягом тисячоліть.     
     Такою є історична правда. Сучасний світ намагається упроваджувати все досконаліші норми міжнародого права. Ідеться про забезпечення взаємотерпимості, рівності, взаємоповаги. Українцям на своїй справіку рідній землі випала нелегка доля неперервно боротися за свою ідентичність, відстоювати в нерівній борні свої святі права. Той, хто здобуває їх у муках, мабуть же, далекий від того, щоб когось пригнічувати.    
     Не перелічити, скільки хижих нашесть спостигало українську землю. Одначе така напасть, як тепер, і в кошмарному сні не могла привидітися. Від кого? Від тих, хто засобами навальної пропаганди невпинно впевняє в «братерській дружбі й любові»…
    В українському парламенті п’ята колона не прикривається навіть фіговими листками. Світяться знахабнілі, як повії на Окружній дорозі. Здіймають галас, як потривожені у великому гурті індики: причина введення російських військ у Крим – це скасування у Верховній Раді так званого мовного закону КаКа. Замір обману – як на долоні: чим безглуздіша дурня, тим простіше її роздмухувати.
     Таке зло, від якого потерпає тепер людність півострова, не учиняється зненацька - ні сіло ні впало. «План Барбароса» або «Drang nach Osten» заздалегідь готувався й припечатувався грифами надзвичайної секретності. Те ж саме з бліц-кригом від нашого північного «брата». Це ж уже розсекречено за спонукою совісті, яка прокинулася, самими росіянами, обізнаними з таємницями кремлівської влади. На команду окупувати Крим голосування у Верховній Раді України мало такий же вплив, як виступ чернігівського князя Ігоря у похід проти половців на затемнення сонця перед битвою.

     Яка там мова! Не до неї правителям, чия свідомість запаморочена ностальгією за втраченим – за пануванням над однією шостою частиною планети. Хіба що губернатор Чукотки ллє сльози в розкішних апартаментах у Лондоні, уболіває за російськомовних. А губернатор Красноярського краю плюнув на прибуткову посаду, подався у Францію, купив за чесно зароблені франки чи, може, євро старовинний замок з мальовничими угіддями довкола. Послав… ні, не когось і не кудись, а прощальний привіт на «Родину»: виявляється, він хоче жити там, «где нет русских». Подібно до того, як Янукович утік подалі від українців.
     Що ж стосується історичних співставлень, то нинішня агресія за своєю природою така ж, як і чи навала 1709 р. царської орди, підкріпленої інородцями з підкорених раніше безмежних східних територій. А ближче – звірячі безчинства банд Муравйова 1918 р. в Києві. За будь-який проблиск українського – вишиванку чи рідне слово – озлоблені з перепоїв «визволителі» ставили перехожих без розбору «до стінки», розстрілювали на місці без суду і слідства безневинних, простіше, необачних, які випадково потрапляли на очі чи під руку оскаженілим двоногим істотам з маузерами при боці.

   Краще б вищі небесні сили не наділяли мудрих даром прозірливості. Ліпше б не відати від них, що немає більшого ворога для людини, ніж сама людина. В двадцять першому столітті нової ери українці в Криму опиняються перед загрозою такого ж геноциду, як і в 1933 році. З тією лише різницею, що не від голоду, а від озброєних ненависників, яких панівні вершки сусідньої держави насилають на «братній український народ», нацьковують, як гончих на безумних полюваннях за райського для ненаситних кріпосників царату.
     Не світло від сучасної цивілізації осяює Крим, а пітьма середньовічного дикунства накриває півострів. Не Ку-Клукс-Клан, не Інквізиція, не Коза Ностра. Тюремного крою бандити й військової виправки стройовики даремно натягують на роти й носи чорне ганчір’я масок. Хижий вишкір інтервенції нічим не прикрити. Не заховатися? Відкривається, з яких вони кримінальних угрупувань, як і частин, підрозділів, батальйонів, бригад, з якої Чечні чи Тули переправлені. Третє тисячоліття нової ери. Земна цивілізація вражає небаченими досягненнями. За яким же сатанинським насланням понад двомільйонне населення ввергається в беззаконня диких джунглів. В долю української нації знов угризається «братське» нашестя понад трьохсотлітньої експансії.
     При цьому який же глум над рицарською доблестю козацтва. Гарячою кров’ю жертовних захисників рідного народу до самої магми просякнута українська земля. Їхня мужність, відвага, зневага до смерті оборонили Україну від чужоземних вторгнень. Завдяки їм не віддано ні Крим, ні південні, ні східні, ні західні території України на поталу загарбникам. Орли волі поклали життя за краще майбуття спадкоємців і нащадків. І ось, наче нечисть із того світу, де й узялися якісь нібито «козаки». Як бики на червоне на арені кориди, накидаються на будь-яке українське слово, знущаються, розправляються. Це вже не тільки ксенофобія, не лише расизм, а нещадне переслідування за національною ознакою. Українців з Криму зовсім не видно й не чути ні на яких радіо- й телеканалах. Наче їх там уже цілковито винищено за «братерським» заміром московських верховодів. Заявляють про себе лише росіяни й татари. У яких же норах принишкли всіляких міжнародних статусів борці за права людини? Погибельною радіацією накриває українців у Криму, як і в усій Україні, цинічна кремлівська брехня про бандерівців, фашистів, націоналістів. Божевільна маячня. Який же звірячий вишкір слов’янського самоїдства! Яка ж нечиста сила тягне у пекло самогубства?

    Закривається факультет української філології в Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського. На додачу оголошено про реформування вищого навчального закладу й уведення його в те підпорядкування, до якого українська мова не допускається на гарматний постріл. Не запізнитися б. Не зволікати. Слід негайно бити на сполох: звернутися до Організації Об’єднаних Націй із заявою захистити українців у Криму від етнічної чистки. Не приведи, Господи, завтра буде пізно.

   Міністр оборони Російської Федерації Сергій Кужугетович Шойгу є за сумісництвом співголовою партії «Єдина Росія», як і членом вищої ради того органу. Прізвище його батька вказує на первородство – Кужугет Шойгу Серее Оглу. В цивілізованому світі має поважатися вибір кожного. Вольному воля – радить народна примовка. А за яким же міжнародним правом віддаються накази на нічим, окрім облудної брехні, не прикриту агресію, на окупацію незалежної держави, на жорстоке переслідування з метою винищення чи, як помилування, обрусіння українського етносу? Чим же це відрізняється від посягань Чингіз-хана на простори Європи та й усього світу? І до чого та зажерливість привела? Чим закінчилося?
     Європейські народи уціліли. Збереглися. Розбудовують цивілізацію. А монголи? Змаліли. Розчинилися серед тих, до кого вторгалися. Поглинули завойовників ті, що сповідували, насамперед, творення, розбудову, а не руйнування, плекали усупереч злу добро, не обмежувалися винищенням собі подібних.       
           
     Як вистояти? Як не піддатися? Яких тільки кривд не завдавали ті ж самі «брати» під зверхністю абсолютно чужих їм проводирів. Не ріки, моря крові пролито. Та хай там що, український народ утверджується як один з найбільших у Європі. І утверджуватиметься, долаючи загрози й напасті. Після найстрашніших руйнувань воскресав Київ, відроджувалася Україна. Хай там що, берімо до серця поклик невмирущої дочки Прометея Лесі Українки: «Буду жити! Геть думи сумні!»

Вадим Пепа, письменник, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені І. С. Нечуя-Левицького,
для "Волі народу" 

Коментарі