Ольга ОГІЄНКО, для Волі народу
Киянка Світлана Співак уже 16 років живе у Венесуелі, але ніколи не забуває про українські традиції та культуру
На чужині вона заснувала школу петриківського розпису і регулярно бере участь у виставках. За заслуги в галузі культури у 2010-му році була удостоєна ордена “Honor a Meritor” від венесуельського уряду.
Світлана народилася в родині інженера-механіка та вчительки музики. Вчилася у київській школі № 38 у класі з математичним спрямуванням. З дитинства захоплювалася малюванням, закінчила школу петриківського розпису на Подолі
(петриківський розпис - декоративно-орнаментальне малярство, що сформувалася на межі ХІХ-ХХ ст. у Дніпропетровській області,  для нього характерний рослинний, переважно квітковий орнамент). По закінченню школи вступила на інженерний факультет у Київський інститут архітектури та будівництва, оскільки на той час професія інженера була однією з найпрестижніших. По закінченні інституту Світлана не пішла працювати за спеціальністю, чітко усвідомлюючи, що її покликання – це мистецтво.

Ольга ОГІЄНКО:
- Світлано, чому саме Венесуела і як ви туди потрапили?
У 1992 році в Києві я познайомилася з венесуельцем Хосе Давидом, моїм майбутнім чоловіком. Ми займалися в одній спортивній школі: він викладав тоді кун-фу (до речі, тренував наших омонівців), а я відвідувала заняття шейпінгу. Хосе навчався в інституті на міжнародних відносинах, планував стати дипломатом. Його батько Чапарро - відомий політичний діяч, засновник соціал-демократичної партії у Венесуелі. Саме він спрямував Хосе вибрати міжнародну діяльність. Того ж року ми одружилися і прожили в Україні ще 4 роки, у нас народилося двоє діток. Коли чоловік отримав диплом, ми переїхали у Венесуелу для продовження його кар'єри.


Почала викладати петриківський розпис. Я не очікувала такого ажіотажу від венесуельців

- Яким було Ваше перше враження від Венесуели? Чим займалися?
Прилетіли ми в столицю Венесуели Каракас. Пам'ятаю, виходжу з літака, а дихати нічим, спека неймовірна. Відчуття, ніби я потрапила в сауну. З часом, звичайно, окліматизувалася і зараз абсолютно нормально переношу спеку. Спочатку вивчала іспанську мову і займалася вихованням дітей. Але малювати я, все ж таки, не припинила. Згодом коло моїх знайомств розширювалося, знайшлися люди, які зацікавилися моїми роботами, і спільними зусиллями ми відкрили школу мистецтв. Почала викладати петриківський розпис. Я не очікувала такого ажіотажу від венесуельців, вони дуже зацікавилися. Зараз ми набираємо великі групи для різних вікових категорій. Найбільш активно відвідують курси пенсіонери. Заради занять вони готові приїжджати навіть із найвіддаленіших куточків. Наприклад, у нас займається 76-річний колишній вчитель математики, раніше він ніколи не малював, навіть не підозрював, що може малювати. Зараз малює відмінні роботи і дуже задоволений.


Обов'язково одягаю вишиванку і презентую свої роботи

- Як зацікавлюєте венесуельців малювати  українські орнаменти?
- Усе починається з виставок, саме звідти до нас приходять потім, щоб навчиться малювати. Кожен рік я беру участь у колективних виставках. Обов'язково одягаю українську вишиванку і презентую свої роботи. Виходить дуже колоритно і ефектно. Венесуельці підходять, цікавляться, розпитують. Для них це щось незвичайне. Частинка чужої культури не може не викликати інтересу. Але найголовніше - це дати людям зрозуміти, що вони теж можуть створити такі картини. Немає людей, які не можуть навчитися малювати, кожен із нас - у душі художник.

- Чим відрізняються венесуельці від українців?
- Вони нетерплячі. Хочуть швидко всьому навчитися, а так не буває. Разом з цим вони відкриті, добрі, веселі, в розмовах дуже ласкаві. Це простежується навіть у зверненнях до незнайомих людей, вони говорять «моя любов», «моя королева».


На чужині мені не вистачає українського духу


- Чого не вистачає вам на чужині?
- Багато чого не вистачає, навіть звичних 4 сезонів, снігу. Там вічне літо, втомлюєшся від спеки, сонця. Нашої природи не вистачає, рідних, друзів, кухні, українського духу, так би мовити. Елементарних посиденьок за чашкою чаю, до речі, там чай не п'ють взагалі.








У Києві дедалі більшою стає прірва між багатими і бідними

- Що змінилося в Києві за останні ваші візити?
- Весь час щось змінюється. Київ перетворюється зовні: з’явилося багато нових центрів, магазинів, все сяє. Багато місць, куди можна піти. Але є й інша сторона медалі – зникло чимало старовинних будинків. Київ став більше схожий на сучасний мегаполіс, ніж на старовинний культурно-історичний центр. Також помітила, що, на жаль, середнього прошарку населення практично немає, все більшою стає прірва між багатим і бідним класом.

- Ви б повернулися жити в Україну?
- Так, якщо можна було б реалізуватися тут. Припустимо, відкрити школу петриківського розпису і вчити людей малювати. Але для цього потрібно вирішити безліч організаційних питань, знайти приміщення. З огляду на те, що я вже давно не живу в Києві, мені складно буде впоратися з цими завданнями. Потрібні помічники, яким це теж буде цікаво. Нещодавно в Києві мене запросили провести безкоштовний майстер-клас для діток. Отримала масу задоволення і вражень. Діти теж загорілися, їм це цікаво. Під час занять я підключила всіх: мами і бабусі теж малювали разом з нами. Насправді дітей не обдуриш. Головне заразити ідеєю, зарядити енергією, показати, що все можливо, і тоді вони самі долучаться до роботи. Також дуже важливо, щоби батьки привчали дітей до мистецтва з дитинства, тому що вже в ранньому віці формується смак дитини. У майбутньому вона може й не стане знаменитим художником, зате зможе відрізнити справжнє мистецтво від дешевих підробок. А це вже немало.


Незалежно від свого місця проживання в душі я залишаюся українкою

Стосовно переїзду в Україну. Нещодавно була в Одесі. Приголомшливе місто, ці милі вулички, осіннє море - краса. Мені цього не вистачає. А взагалі мені ще дуже подобаються старовинні будиночки в сільській місцевості. Думаю, я б змогла зустріти свою старість у такому будиночку десь у Полтавській області, протягом року можна було б працювати над своїми картинами, а потім представляти роботи на Сорочинському ярмарку. А чому б і ні? Але на даний момент у мене дещо інші плани. Як знати, все може ще зміниться, подивимося. Незалежно від свого місця проживання в душі я залишаюся українкою.

Ольга Огієнко   "Воля народу"

Коментарі