Минуло 40 днів, як відійшов у засвіти Леонід Макарович Кравчук
Феномен Леоніда Кравчука або заради чого зрада.
Цьогорічне 17 травня виявилося днем погожим. Хто хотів попрощатися з Леонідом Кравчуком, прийшов. "Я не піду - сказала сусідка, - бо його не люблю за те, що ходив між крапельками". Інші наповнювали мережу різними звинувачуваннями: флот не так поділив, ядерну зброю здав і до кравчучок довів, тощо. Не осуджуватиму Кравчука, бо не був на його місці. Відтворю лише те, що особисто чув і бачив.

Викликає цікавість і подив сам феномен Леоніда Кравчука та мотиви його вчинків. Був він, коли сприяв поваленню повновладдя Москви і забороні компартії, сміливцем чи боягузом, пристосуванцем до обставин чи зрадником своїх партійних колег та ідеалів?

Уперше я побачив Кравчука на екрані телевізора, коли він дискутував з Драчем та Поповичем у зв’язку зі створенням Народного Руху за перебудову. Позиція Кравчука була чітка: у державі справді існують значні проблеми, але навіщо створювати якусь нову громадську структуру, якщо компартія наявні проблеми розуміє і взяла курс на їх усунення. У ЦК КПУ боялися, що Рух може вийти з під контролю компартії і стати опозиційною силою. Кравчук мав партійне завдання цьому перешкодити.

Вдруге я побачив Кравчука на Установчому з’їзді Народного Руху, делегатом якого мені довелося бути. Тут Леонід Макарович вже не виступав проти створення Руху, називав рухівців демократами і говорив про потребу його співпраці з компартією. Коли делегати засипали його різкими запитаннями, Кравчук несподівано вигукнув: «Ну що ви, хлопці, я ж теж християнин!»  Кравчук ходив коридорами актової зали мого рідного КПІ, але я не наважився з ним заговорити. Якби хтось сказав, що через десять місяців ми обидва сидітимемо зовсім поруч у першому ряду сесійної зали Верховної Ради, я у це ніколи не повірив би. Спостерігаючи тоді за ним у залі, я помічав, що його обличчя було втомленим, він постійно боровся зі сном. Мабуть, вище партійне керівництво до півночі засиджувалося в ЦК, думаючи, як зберегти владу компартії. У своїх виступах з трибуни Кравчук навіть не натякав на якусь особливу позицію щодо націонал-демократичної опозиції і розглядався нею як хитрий політичний противник.

Перша моя розмова з Кравчуком відбулася після прийняття Декларації про державний суверенітет. Ми зустрілися у дверях сесійної зали.
«Знаєте, - зізнався він, - я лише недавно прочитав універсали Центральної Ради. Через якийсь час на матеріалах нашої Декларації будуть дисертації захищати». Слово «універсали» він вимовив з теплою повагою.

Обрання Л.Кравчука Головою Верховної Ради означало безсилля націонал-демократів перед комуністичною «групою 239». У своєму виборчому окрузі Кравчук заявив, що компроміс із націонал--демократами неможливий. Тим часом розбурхана націонал-патріотами вулиця все частіше співала пісеньку «Кравчучок-кравчучок, пташечка, полети до Москви за Івашечком». Антирухівські випади Кравчука стали перемежовуватися з прийняттям законів на розвиток Декларації та розбігатися з позицією першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка.

Під час відзначення ювілейної річниці заснування Запорозької Січі я сидів з колегами на Хортиці на якійсь колоді у двох метрах від Кравчука і Гуренка. Усі спостерігали за козацьким концертом. Піднявшись з долини, якийсь козак вручив Кравчуку булаву. Той, потримавши її над головою, передав її Гуренкові, який через хвилину повернув її Кравчукові.

На відзначення битви під Берестечком Л. Кравчук прибув разом з Патріархом  Автокефальної Церкви Мстиславом у Рівне. Як уродженця Рівненщини мене теж включили в парламентську делегацію. На стадіоні Рівного нас вітали тисячі людей. Виступаючи, вони дякували нам за перейменування Ровно на Рівне. Очі Кравчука сяяли, а Патріарх Мстислав про щось гомонів з ним. «Виховує», - подумалось мені.

Наступного дня на полі Берестецької битви зібралося море людей. Сюди потягнулися волиняни і галичани. Кравчук мав відкривати пам’ятник українським козакам. Народ свистів, не даючи йому говорити, але Патріарх Мстислав утихомирив людей. Виступаючи, Кравчук сказав: «Сьогодні, коли ми ухвалюємо історичні рішення, маємо прислухатися до голосу душ тих людей, кістки яких лежать у цій землі». Кравчук знав, що ці люди боролися і гинули за українську незалежність.

У червні 1991 року національно-демократичну Народну Раду лякала перспектива підписання нового союзного договору, а ми мріяли про незалежність. «Зараз або ніколи», - все частіше лунало на наших мітингах і на засіданнях Народної Ради. Десь 20 червня мене запросили прийти о 18 годині в кабінет Кравчука. У його приймальні я побачив Юхновського, Павличка, Драча, Філенка, Ємця, Михайла Гориня, Лук’яненка,  Волковецького, Яворівського, Голубця,  Плюща. Л. Кравчук звернувся до нас: «Зайдіть усі в отой закапелок, бо тут стіни вуха мають».

У закапелку Кравчук сказав, що в Ново-Огарьово збираються підписувати новий союзний договір, але він нічого підписувати не збирається, бо не знає, чого хоче український народ. «Ми вже двічі з ними підписували, а зараз я на себе перед українським народом такої відповідальності не візьму», - сказав він і додав: «Але якщо ті з Орджонікідзе (так тоді називалася нинішня Банкова) доб’ються, щоб Верховна Рада проголосувала їхати і підписати, я змушений буду їхати. Ми маємо зараз домовитися про тактику, як це голосування зірвати». І ми домовилися, що Плющ вестиме засідання, даватиме слово всім, хто побажає, і не по п’ять, а по десять хвилин, сподіваючись голосування відкласти.

У той час українські організації в Канаді готувалися до відзначення сотої річниці переселення першого українця до Канади. Вони запросили на свої урочистості Кравчука. Той доручив цю справу Плющу, а Плющ, знаючи від Павличка, що я маю у Канаді родичів, взяв мене з собою. У Канаді я купував  газети і одного разу знайшов замітку, де повідомлялося, що Україна відклала підписання союзного договору до осені. Я переклав Плющу текст замітки, після чого він вигукнув: «Молодець!». Я зрозумів, що його оцінка стосувалася Кравчука. А у Москві зрозуміли, що Україна союзний договір підписувати не хоче і влаштували путч. Путч пізніше завершився Бєловежською Пущею. Отже, СРСР розвалила Україна, а якщо бути конкретнішим, його зруйнував Леонід Кравчук. Якби він хотів підписати союзний договір, уся історія пішла б іншим шляхом: не було б незалежності, продовжувалося б зросійщення України, не було б Єльцина, який відтак дав світові Путіна, не було б кравчучок, а всі ходили б з авоськами: а раптом десь щось «вибросят». Деякі комуністи, обурюючись вчинками Кравчука, саркастично запитували: «Коли він був щирим»? Справді цікаво: була його поведінка відображенням динаміки його поглядів чи зрадою партії, якій роками вірно служив, чи був він хитрим лисом заради збереження високого становища?

Коли Леоніда Кравчука компартійці висували на високі партійні пости і довірили посаду керівника парламенту, їм, як іронізувала моя покійна мама, «повилазило», коли вони прогледіли його «Личный листок по учёту кадров», де ним було написано, що він народився в західноукраїнському селі. Адже Кравчук ходив з батьками до церкви, чув розмови сусідів, що «внутренники» за лісом хлопців забили. Він щедрував і посівав та на Різдво чув пісеньку «Спи, дитино Божа на пахучім сіні. Дай нам, Боже, щастя й волю рідній Україні». У дитинстві в нього запало національне зерно, яке проросло  в потрібному місці в потрібний час. Він зрадив партію і Москву. Він «зрадив» так, як «зрадив» Іван Мазепа. Різні бувають зради. Зрада заради незалежності своєї нації є вчинком благородним.

Неможливо оминути власні докори Кравчуку! У комуністів було заведено брехати. В. Ленін, запроваджуючи нову економічну політику (НЕП), мав люду сказати, що через марксизм він заблудився і вирішив повертатися до капіталізму. Кравчук мав сказати народові, що комуністи брехали, обіцяючи йому комунізм, а тепер треба повертатися до капіталізму. Як економіст та автор дисертації «Роль прибутку при соціалізмі», Кравчук повинен був прагнути збудувати в Україні не олігархічний капіталізм, а народний. Кравчук усім своїм авторитетом мав стати на заваді роздержавленню державної, тобто народної власності у руки спритників і казнокрадів. Для цього треба було створити власну партію. Але він цього не зробив, а несподівано погодився на президентські перевибори.

Якось ми зустрілися у місті Дубно. Він був довіреною особою Юлії Тимошенко, а я відповідав від її блоку за дубенський округ. Я запитав його: «Ви здогадувалися, що на Донбасі протягом трьох діб після недільних виборів йшли фальсифікації на користь Кучми, тобто проти Вас?». Він відповів: «Я не здогадувався. Я знав. Мені дзвонили і розповідали, як міняють урни, переписують протоколи, підганяють цифри». Питаю: «Чому ж Ви мовчали та  не звернулися до донецької влади?»  На це я почув відповідь: «Так сама донецька влада все це робила». «А Міністр внутрішніх справ? – питаю. Відповідь: «А міністр внутрішніх справ наклав у штани і кудись заховався. Ось і маємо те, що маємо».

Л.Кравчука як Президента знищила донецька номенклатурна еліта, бо він рахувався з націонал-демократами та в усіх обласних центрах  заступниками своїх представників призначав рухівців. Він згодився будувати справді українську Україну, а донецькі мали зовсім інші наміри, плануючи вічно верховодити в Україні. Донецькі сепаратисти, коли Л. Кравчук очолював переговорну групу в Мінську, довели його до операцій на серці. І сталося те, що сталося.

Десь у 1992 р. як голова підкомітету з вищої освіти у Верховній Раді я прибув до Москви з питанням взаємного визнання дипломів. Зі мною був член секретаріату Олег Волков. У залі офіційних делегацій, очікуючи на шофера, ми з ним розмовляли. До нас підійшла жінка, яка мила в залі підлогу, і сказала: «Я слишу, что ви с Украіни. Скажітє там Кравчуку, что простая русская женщіна хочет єво спросіть: он что умнєє Хмельніцкого, которий щітал, что Україна всєгда должна бить вмєстє с Росієй? А что Кравчук сдєлал?». Я не встиг пояснити простой русской жєнщінє, чого насправді хотів Хмельницький, і як його зрадив російський цар, поділивши Україну між Польщею і Росією, бо за нами зайшов і покликав міністерський шофер...

Юрій Гнаткевич, політик, громадський діяч, народний депутат України кількох скликань

Коментарі