Олег Чорногуз: путін - всесвітній кат, ще більший, ніж Сталін і Гітлер разом узяті
У жорстокості, цинізмі, брехні путін їх перевершив, вийшовши на перше місце.
Горять вони, палають та повзуть назад. В свої багнюки дикі.
Але не мають, як завжди, сміливості царя скрутити.
У нас же буде все гаразд: і з ненькою, і з діточками.
Тому що так сказав Господь, а ми усі його благали.
                     Взято з Інтернету як епіграф до статті.

Сатана – це мавпа Бога
              або
ЯКЩО ВИПОВНИТЬСЯ…
(спомин)

Незабаром мені виповниться 86 років! Виповниться?... За умови, якщо я виживу і переживу чергове нашестя московської  орди. З п’ятирічної пам’яті мого дитинства у ній на всі решту років закарбувався початок Другої Світової війни. Як у дзеркалі досі бачу липневий день 1941 року. Триколісні мотоцикли з кулеметами на колясках вихором і з пилюкою ще грунтових доріг села влітають на  мою споконвічну козацьку Слободу. Наче махновські тачанки. За ними посунула важка гітлерівська військова техніка: танки, автомашини, польові кухні. Гітлерівці кинулися по садках із сокирами і пилками до наших струнких українських тополь та символічно національних верб. Швидко спиляли їх, нарубали гілок і накрили свіжими зеленими кронами свою фашистську техніку. Матері обурювалися, щось кричали німцям. Ті у відповідь тільки реготали і, витягши з нагрудних кишень гімнастерок губні гармошки (новинка, якої ми до того ніколи не бачили), посідали на траву, цямрини криниць і щось своє, німецьке бравурно вигравали, а, відірвавши від губ ті гармошки, переможно реготали.

У нас, дітей і жінок, ніхто з фашистів не стріляв. Дехто з них весело підстрілював курей, що необачно вилітали через пліт, на вулицю. Не такі агресивні гітлерівці підходили до наших матерів. Одні залицялися, намагаючись обійняти за плечі, інші просили - яйка, млєка. Діставши ті «подарунки», приземлялися біля криниць, смажили яєчню, пили - хто молоко, а хто прохолодну воду з криниць.

Десь через день, а, може, два до моєї матері прийшла сусідка Палажка. Повідомила,що ходила в ліс по хмиз і побачила огорожу з колючого дроту. По той бік Південного Бугу. Фашисти розбили концтабір з нашими полоненими. Жінкам дозволяють підходити, давати хліб, фрукти,овочі. А ще додала:
- Німці всіх наших солдат відпускають, якщо  поміж полонених хтось пізнає свого родича. Батька, брата, сина. Можна вибрати собі й чоловіка, - розсміялася. 

Інша сусідка (імені не називатиму з етичних причин), жартуючи мовила:
- Ти, Палажко, можеш вибрати і собі чоловіка.
- У мене є. Хоч кривий, без однієї руки та живий. Тому й на фронт не взяли, як твого.
- Так вибереш не кривого і молодшого. Щоб було кому хоч дрова рубати. Он німці вже дозволяють зрізані дерева забирати собі назад, як і…чоловіків та синів.
Так воно і трапилося. Сусідка справді вибрала собі чоловіка. Хтось із старших "упізнав свого сина", хоч він виявився з- під Сталінграда чи Курська. Українською не розмовляв та й не все розумів, як і німці.

Наші матері збиралися в одному дворі, розводили багаття, зносили до спільного казана, хто що мав. Пшоно, гречку, іншу крупу, картоплю. У величезному казані варили ту мішанину: Як із іншої всякої всячини. Ловили також рибу, раків у Сниводі, Південному Бузі, в озерах - в’юнів, варили юшку і теж відносили полоненим. Часто поверталися «з чоловіками», «синами».     

Та так було недовго. Доти, поки не з'явилися в наших лісах партизани. Наш концтабір одразу щез. Чи то полонених червоноармійців вивезли кудись, чи то розстріляли - ніхто не знав…

… У десять років я поїхав до Львова. Там жила моя рідна сестра Надя. Вона мене зустріла на Львівському пероні. Те, що я, сільський хлопчик, тоді побачив у післявоєнному Львові, здавалося мені казкою. Один тільки вокзал заворожив мене своєю красою. Цілий, не розбомблений...

Понад 60 років я жив у Києві. Добре знаю й київську «біографію»: воєнну і повоєнну. З досліджень мого сусіда по квартирі журналіста і письменника Юрія Краснощока довідався, що Хрещатик і найкращі будинки навколо нього підірвали не гітлерівці, як і Успенський собор, чи Золотоверхий та інші історичні споруди часів Хрещення нашої Русі, а таки «наші», як ми тоді називали совєтскіх підпільників. Це «свої» стирали з лиця землі те українське національне надбання, що нині мала б зберегти на віки для людства міжнародна організація з охорони пам’ятників культури всіх народів планети ЮНЕСКО. Їх знищив московський кат Сталін. Це він підірвав Хрещатик руками своїх підпільників, як і Успенський собор на території Києво-Печерської лаври, який нині за кошти киян постав з руїн, але його в той же день відкриття прихопив московський патріархат, і його попи з черницями вийшли проти киян із саперними лопатками і гаслом: "Нє отдадім храм хахлам". Я так само болісно згадую нині це антиукраїнське видовище в центрі столиці України, бо я сам, як рухівець, брав участь у цьому антиукраїнському, ганебному дійстві, коли Собор, який підірвали московіти, а українці відродили, орки і наші заблудлі вівці з московського патріархату окупували.

Для чого я пишу ці прості рядки і розповідаю чи не всім старшим людям відомі факти? Пишу, як нагадування? Для одного. Для порівняння. Гітлера – Сталіна і недомірка ла-ла-ла, як охрестили його жителі нині знищеним цим ху*лом чудове мільйонне місто на рідній Слобожанщині.

Ми знаємо, що за останні 80 років нічого страшнішого на нашій землі не трапилося, як було за Сталіна - чотири голодомори, "Розстріляне відродження", ГУЛАГи. А ще іншого тирана Адольфа Гітлера - Третій Рейх. Жорстокий, немилосердний, расистський.

Але сьогодні ми, люди похилого віку, можемо порівняти тогочасну війну з нинішньою ординською навалою на Україну. Це не піддається ніякому порівнянню. Такої жорстокості рашистів у перші не місяці, а тижні, я у найстрашнішому сні не міг би уявити. Уявити те, що сьогодні творять московські орки, рашисти на нашій землі, бо світ такого ще не знав і не бачив. Хіба що в Чечні. З таким же немилосердним, нещадним почерком того ж провокатора і організатора цього дійства - кедебіста путіна, коли вбивали чеченських дівчаток, приспаних газом у Норд-Ості. А на згадку 14-16-річним дітям ще й кожному - кулю у скроню. Без суду і слідства Міжнародних організацій. Та ще одна спецоперація, як нині в Україні, у тодішній Ічкерії, в селі Семашках, коли дитячі ручки й ніжки разом із нутрощами звисали з гілок дерев цього села, щоб залякати і примусити у такий спосіб здатися на милість московському кату чеченських воїнів, котрі боролися за свою свободу. Це вам нічого не нагадує у сучасній спецоперації Кремля проти України на чолі з бункерним недоумком-недоучкою, коли стирається з лиця земля місто-Герой Маріуполь, російськомовний у своїй більшості Харків, нескорені Херсон чи Миколаїв, Чернігів та чи не всі міста вільнолюбної України, коли вбивають немовлят і вагітних жінок мокшанські виродки. Чи є щось страшніше навіть у пеклі, де катують і спалюють грішників, якщо вірити нашій уяві і святим книжкам, котрі подібні страхіття описують?!  

І ось уже четвертий тиждень ми живемо в цьому пеклі, бачимо на нашій миролюбній землі з миролюбним і вільномрійним древнім народом, ментальність якого - мирна праця, праця і ще раз праця на своїй родючій землі. За 25 днів, що пережив разом зі своїми людьми, я побачив «руZZкій мір» не на екранах телевізора чи в кінотеатрі, а на свої очі.

З історії знаю про дикунство і жорстокість московського жандарма, полковника Муравйова (не плутати з пропагандистом "руZZкого міра" - Мураєвим), який приніс свою московську культуру на кінчиках московських багнетів, як нині новітній жандарм Московії - полковник путін кидає на наших дітей, матерів, бабусь усе живе на нашій землі: московські вакуумні бомби, нищить усе своїми гіперзвуковими ракетами, градами, мінами, снарядами. Усим, що вибухає і знищує на нашій землі. І я собі уявляю наш рідний Київ минулого сторіччя, коли тодішній "РуZZкій мір" прийшов на наші вулиці, на яких жандарські кулі москаля залишали мітку смерті на молодому чолі молодого генія чи просто гарної людини у майбутньому його житті тільки за те, що вона розмовляла у 3-5 років українською мовою, чи молода мама одягла їй необачно вишиванку, як сама - кофтинку. Розстрілювали обох. Без жалю і без милосердя, яке не закладене в ментальності московської орди від дня народження. Жалості він не йме!!!

Московські звірства не додумання, як кажуть західні українці. Але те, що переживаємо ми, ще страшніше 20-х і 40-х років минулого сторіччя! Невже в цьому полягає прогрес московських орків – прогрес по-мокшанські? Бомблять пологові будинки зі щойно народженими і ще не народженими. За своїм віком - безгрішними. То хто ж посилає на такі масові вбивства, які виправдовують московські трубадури типу скабеєвої, попова, соловйова, кисельова та інших чорноротників.

Страшнішого цивілізований світ не знав! Навіть гітлерівці-фашисти до такого не опускалися. У перші місяці також страшної і немилосердної війни все ж дозволяли годувати радянських полонених, а не вбивали молодих матерів і їхніх діточок на очах бабусь чи дідусів, а тоді, зґвалтувавши на очах старої матері і дитини молоду матір - розстрілювали. А ми ж українці милосердні, і навіть після цих страхіть стримуємося, і рашистських полонених переодягаємо, вмиваємо, годуємо, даємо зателефонувати мамі чи дружині. А у нинішніх московітів ДНК від мокшанських андрофагів (з грецького "поїдаючий" - людожер), за визначенням батька історії Геродота -   не змінилася. Чи не сучасні канібали і сьогодні, висловлюючись образно, поїдають наших дітей, у тому числі і російськомовних і тих, що ще й не вивчили жодного слова, жодного звуку ані московською, ані українською.

Як цих нелюдів назвати і їхнього хворого на голову дикого вожака - за святим письмом, найяскравішого відображення сатани - мавпи в уявленні Господа Бога. Від себе додам - з тим, що творять на наших очах нині московські людожери на чолі з їхньою мавпою від диявола, навіть середньовічна інквізиція не йде в ніяке порівняння. Принаймні, інквізиція середньовіччя не катувала дітей, не спалювали їх живими у вогні. А  путінський режим дітей, жінок, як і все живе на нашій землі, спопеляє у вогні найсучасніших касетних бомб, гіперзвукових ракет, що випалюють до останньої гойдалки і лавочки на майданчиках дитячих садочків, як і театри, і церкви! До речі, не тільки київського патріархату, а й московського патріархату. Сталін і Гітлер мав би одночасно прокинутися і потиснути руку ще більшому всесвітньому кату, аніж вони обидва разом узяті і сказати:
- У жорстокості, цинізмі, брехні ти, путін, перевершив нас за своїм немилосердям і людиноненависністю, вийшовши на перше місце. Ти в цьому і тому, до чого ми й не додумалися, обігнав нас і побив усі рекорди катів і диктаторів, що були до тебе і невідомо чи будуть такі після тебе, як після цього на землю не прийде Судний день. І це буде останній день на цій планеті. Твій піп Кирило війну в Україні назвав "захистом батьківщини" за межами Московії. Для нього і для тебе, тут у нас - один казан з гарячою смолою. Але й на землі ти кінчиш, як і ми: якщо не здохнеш від кулі, то закінчиш земне життя на петлі. Можливо, від піаніно. Саме того, на якому, можливо, не випадково грав президент України Володимир Зеленський. Дозволь на цьому тобі сказати: З нетерпінням, коханий, ждуть тебе на небі. До зустрічі, любий! Так тебе на землі ніхто не полюбить, як ми на небі. Не затримуйся. Нам потрібний третій. Ти нас зрозумів.

На цьому я і завершу свій спомин із мого раннього дитинства до пізньої старості. Цей спомин, наче своєрідне історичне перевесло, що перекинуло місточок між двома сторіччями з двома диктаторами-тиранами з минулого і одним - із теперішнього сьогодення у вигляді недоумкуватого сатани - мавпи Бога за висловом Святого письма. Маю на увазі мавпу з червоної кнопкою по імені ла-ла, котра у своїй жорстокості, цинізмі, тваринячій ненависті і ницій жорстокості не має собі рівних ні на землі, ні поза землею і мріє наблизити Судний день своїми злодійськими руками і сподіваючись першим потрапити в пекло, де на нього уже чорти розпалюють вогнище під черговим казаном.
                                                                                      
Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
для порталу "Воля народу"

Коментарі