Усі твої, наші, ваші денні справи, нічні справи – справи політичні
Проблема свободи — проблема людини. Історія людини — історія боротьби зі злом. Сума носіїв індивідуальної культури — то і є обличчя свободи.
Свобода як усвідомлений вибір потребує знання своєї історії, культури, літератури не з подачі ворога.
Ремствуємо на відсутність громадянського суспільства. Але воно можливе тільки за наявності громадян, які знають, чого хочуть. Громадянське суспільство — це й підконтрольність влади. Це й знання того, що вона воліє приховувати від своїх громадян.
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет, критик, публіцист
Вирощування зла
Новітня наша історія — це й історія деградації державності. Самої ідеї державності як стримуючого, дисциплінуючого начала.
Підтвердилося, що демократія не є панацеєю від усіх бід. Що ця форма правління така ж вразлива, як інші. Що в ній самій закладено деструктив, який здатен зірвати її зсередини. Що демократія — це й приниження духу. Що свобода з фізією люмпена — це падіння в охлократію. Що в свободи істинної шляхетне обличчя. І якщо ця шляхетність з ганджем, то причини слід шукати у самій людині. Тому що проблема свободи — проблема людини. А людина ще й носій зла.
Історія людини — історія боротьби зі злом. Релігія, освіта, культура — то регламентування зла. Культура — імператив: ти можеш бути кращим, але для цього потрібні зусилля. Тому так гостро постає питання індивідуальної культури. Сума носіїв індивідуальної культури — то і є обличчя свободи.
Тільки на окультурених ґрунтах родять злаки. На занедбаних — розкошують бур’яни. Бур’яни неокультурених душ уможливлюють зло державне.
Його тріумф, що й маємо зараз.
Філософ С. Булгаков: «Майбутнє суспільства залежить від рівня моралі». Культура без моралі — антикультура. Чому ж вона задає тон? Чому моральна катастрофа України стала очевидністю навіть для поверхової свідомості? Чому вічні цінності ніби уже й не вічні?
То правда, що риба гниє з голови. Правда, що при владі монстри. Люди поза межами культури й моралі. Що економічна й гуманітарна колонізація відбуваються у темпах нечуваних досі прискорень. Що дожилися до етноциду й лінгвоциду. Що агроном з юристом, а віднедавна й під’єднана до них гінеколог відлучають нас від материнської мови. Їх «мовознавчі» зусилля — чи відають ці люди про Потебню та його праці? — з диявольським підтекстом. Бо інша мова — то й інше бачення світу (Фелліні).
Свобода як усвідомлений вибір потребує знання своєї історії, культури, літератури не з подачі ворога.
Українець, який не читає української газети, української книжки, а читає«Бульвар», «Факты» чи, скажімо, реліктову у своїй убогості «Крымскую правду», де патологічна ненависть до всього українського із симптомами сказу, — здобич для маніпуляцій. Він і справді, не кажучи вже про чужинця, може повірити в давно похований, але вперто оживлюваний міф, що українська мова — то російсько-польський діалект.
Неокультурена свідомість механічно стає співучасницею творення зла. Бо відчужується від субстанції, що закладена в судинах і капілярах вищою творящою силою.
Відмова від свого — зречення не тільки себе, а й незмірно більшого за себе. Воно тягне за собою неминучі ущербність і вторинність.
Свідомий того, що навертаю до аксіоматичного. Але нагадування про здоровий спосіб життя — теж аксіома, однак медики не втомлюються її повторювати.
Ремствуємо на відсутність громадянського суспільства. Але воно можливе тільки за наявності громадян, які знають, чого хочуть. Громадянське суспільство — це й підконтрольність влади. Це й знання того, що вона воліє приховувати від своїх громадян.
Наближаються вибори. Свідомий громадянин має (зобов’язаний) володіти статистикою. Вона переконливіша від найпереконливішої риторики. Як ось правда про офшори.
За січень—лютий нинішнього року олігархи перерахували на Кіпр 6 мільярдів 187 мільйонів доларів, на Британські Віргінські Острови — 479 мільйонів доларів, на загадковий Беліз — 129 мільйонів 645 тисяч доларів, на Сейшельські Острови — 39 мільйонів 848 тисяч доларів, на Маршаллові Острови — 30 мільйонів доларів, на Багами — 4 мільйони 348 тисяч доларів, на Монако — 2 мільйони 149 тисяч тих-таки зелених.
Тільки за 2010—2011 роки офшори поглинули 53 мільярди 400 мільйонів доларів, що перевищує державний бюджет на нинішній рік.
Податки платять бідні. Багаті, як відомо, ні. Немислимо уявити, скільки мільярдів вилетіло в трубу, цебто долучилося до надприбутків цієї ненатлої сарани, яка не має уявлення про совість, що її Кант ототожнював з голосом Бога.
Совість як етична категорія передбачає передовсім жорсткий моральний самоконтроль. Фромм твердив про гуманістичну совість як позитив, що здатен на саморозвиток. Для Гайдеггера совість — істина. Саме совість спонукає людину згадати, що вона смертна.
Совість — то активна робота душі. І якщо душа та збагачена культурою, то неодмінні й терзання, що їх називають муками совісті.
Жирні коти муками совісті не переймаються. Цього року на резиденції «Конча-Заспа» й «Пуща-Водиця», на державні дачі високопосадовців планують витратити 47,7 мільйонів гривень. На користування службовим транспортом — понад 50 мільйонів. Повітряні мандри чиновників поглинули у 2011 р. з державної скарбниці 40 з гаком мільйонів гривень. Загалом дачі й автопарк адміністрації Януковича плюс комфортні перельоти відомої четвірки за один рік обійшлися суспільству в 140 мільйонів гривень. А ще ж 30 мільйонів було витрачено на ремонт… гаража на державній дачі Януковича. Якщо долучити до цього 10 мільйонів гривень, що їх виділили на будівництво майданчика для президентського гелікоптера, матимемо бодай приблизне уявлення про недержавницькі апетити.
Стародавнім Римом правили не тільки нерони й калігули. Були й імператори, які на державні справи витрачали власні кошти, а за ситуацій критичних упроваджували режим суворої економії. Був Сулла, який, попри жорстокість й інші негації, заклав основи державницької політики на багато десятиліть наперед і в зеніті слави мав мужність відмовитися від влади. Були високоосвічені імператори, як філософ-стоїк Марк Аврелій, що полишив по собі славнозвісну книжку «Наодинці з собою». Був Октавіан Август, покровитель інтелектуалів і талантів, який, за Свєтонієм, 4 години безперервно слухав поему Вергілія у виконанні автора. І, звичайно ж, Юлій Цезар, чий геніальний хист полководця підпирався неабияким талантом письменницьким. «Той, хто розширив межі римського Духу, переважав того, хто розширив кордони римського володіння». Це так він про Ціцерона. Зауважмо — свого опонента й ворога.
Авжеж, «антиукраїнські демони, що їх випустив із донецьких підворіть режим» (Ю. Щербак), чи й допетрають, про що йдеться. Ті, що прагнуть розширювати межі українського Духу, в загоні. Письменник, який, за нечисленними винятками, заледве зводить кінці з кінцями, професор, чия зарплата менша від платні прибиральниці чи сантехніка, — спраглим наживи «по барабану».
Темпи люмпенізації суспільства зростають. 50% населення на межі бідності, 30 — поза нею. Це означає вимирання і приріст злочинності. Людність розбещуються навальною російськомовною попсою, що пре передовсім з відданими на відкуп чи пак подарованими немудрими українськими керманичами телеканалів.
Лякають не розбещувачі, які знають, чого вони домагаються, лякають розбещувані, охочі до розбещування, які заковтують, не пережовуючи, того-таки буцімто Національного (який глум!) гумористичну скверну у виконанні одних і тих самих сквернословів і циніків з одеським колоритом. Не усвідомлюють горопахи, що сміються із самих себе.
Воістину відштовхує і пригнічує цей колективний, роздертий на весь осяг зали бездумним реготом рот. Навідує крамольна думка: збудувати громадянське суспільство з такими людьми неможливо.
Озираєшся на Гегеля. Він підпорядковував громадянське суспільство як сукупність індивідів, що задовольняють свої потреби за допомогою праці, державі. Але державі, яка забезпечує громадянам справедливість, права і свободи. Держава, що їх потоптує, поглинає громадянське суспільство. Урок на сьогодні й на перспективу.
Щоб його засвоїти, треба читати. Де нечитання, там і нерозуміння. Де нерозуміння, там моральний обвал і хибний вибір.
Професор В. Войтенко на підставі статистичних щорічників, що їх видає Держкомстат, довів, що саме в тих чотирьох регіонах, де супроти українського слова ведеться тотальна війна на всіх рівнях і напрямах, найменша кількість бібліотек. Зате найбільше злочинів і наркоманів. Ідеться про АР Крим, Одеську, Доненьку і Дніпропетровську області. Саме тут, зауважмо, режим утверджує «русский мир» з поміччю реанімованих Катерини II і Сталіна.
З даними професора В. Войтенка перегукуються дані, що їх оприлюднила журналістка Н. Кир’ян. З’ясовується, брати Капранови «проаналізували в 24 областях України, в АР Крим і в містах Києві та Севастополі кількість бібліотек і відсоток голосів, відданих за Януковича. Так-от у Тернопільській області, наприклад, бібліотек 10,67, а відсотків за Януковича — 2,7, у Волинській, відповідно, 7,11 і 7,01, у Київській — 6,04 і 13,77%, у Херсонській — 5,11 і 51,32%, у Миколаївській — 4,77 і 67,13%, у Запорізькій — 3,05 і 70,14 %, у Донецькій — 1,38 і 93,54 % тощо. Тобто чим менше в регіоні бібліотек, тим більша підтримка Януковича. 5 бібліотек на 10000 населення — точка перелому. У регіонах, де менше 5 бібліотек на 10000 виборців, підтримка Януковича стає тотальною» («Слово Просвіти» ч. 36, 6—12 вересня 2012 р.).
Ціна нечитання — ризик обернутися на безтямне бидло. На це спрямовано й кадрову політику режиму. Україну мордують неетнічні українці: Янукович, Азаров, Богатирьова, Клюєв, Тигіпко, Могильов, Калінін (Служба безпеки України!), Саламатін, Колесников, Єфремов, Чечетов, Арбузов (голова На-ціонального банку).
Щоправда, не кращі й «свої». Хоч історія відступництва — окрема тема, на доглибному рівні вона теж упирається у проблему культури. Те, що спікеру належить кількатомник історичних (?) праць, не введе в оману тямущих людей: надто вже намозолило очі хамелеонство цього спритника, щоб вони повірили у правдивість його писань.
Європейські цінності немислимі без релігії, позаяк без неї немислимі ні філософія, ні фундаментальна освіта. Релігія — то найпроникливіша сфера людинознавства. Знаючи про гріховну природу людини, вона дала їй шанс на вдосконалення: покаяння.
Чи каються наші очільники — достеменно не відомо, але хреститися вони наловчилися. Авжеж, у храмах Московського патріархату.
Дивна ця картина: президент України, який молиться в церкві, приналежній патріархату держави, що діє на знищення України. Картина, яка увиразнює глибину відчуження від корінного народу.
Чи, може, патріарх Кирило, до руки якого запопадливо припадає Янукович, ближче до Бога? Це ж він, у миру полковник Гундяєв, один з найбагатших людей Росії, долучив до реєстру «смертельних гріхів»… порушення військової присяги, дезертирство, ухилення від служби в армії.
Не інакше, як у змові з нечестивим, діють священнослужителі храмів, підпорядкованих МП. Протоієрей Одеської єпархії Городенцев запевняв, що критикувати Сталіна — «хулити Духа Святого, хула на якого не проститься ні в цьому віці, ні в майбутньому». Таке соло тягне й Костенко, протоієрей севастопольський: паства має шанувати Сталіна. Чого доброго, скоро й канонізують ката. Перший крок зроблено: у церкві під Петербургом з’явилася ікона з його зображенням. Ігумен Євстахій: «...для мене Сталін — батько». По всьому не випадає дивуватися, що святі отці «освячують» ядерні ракети.
Деградує церква, деградує спрут під назвою «русский мир», але міцно тримає у своїх погибельних обіймах Україну. Тільки-но Верховна Рада ухвалила шахрайський мовний закон, як посол Російської Федерації Зурабов публічно заявив про необмежене фінансування російської мови (читай русифікації) в Україні. Це поквапливе зізнання — неспростовне свідчення, що одіозні Ківалов і Колесниченко лишень маріонетки, чиї ролі розписали путінські ляльководи.
Гостре відчуття: Україна — в епіцентрі усепланетарного абсурду. А й справді: українець, який в Україні бореться за українську мову, — чи збагненне це для свідомості європейця?
Пригадується з Арістотеля: якщо тебе схиляють відмовитися від батька й матері, то не переконуй — карай. Але щоб покарати зло, треба бути сильним. Отже, знову повертаємося на круги своя, бо знання — таки сила.
Сенека в листах до Луцилія радив тому читати передусім глибоких письменників. Застерігав від читацької розкиданості як супутниці поверховості. Йому належить пречудова формула: все, що сказано добре, — моє, ким би воно не було сказано. Не тілом переймайся, Луцилію, передовсім, а духом — це теж він, стоїк Сенека, який постійно посилався на улюбленого Епікура.
Так, нечитання — це й залежність від чужої недоброї волі. Так, нечитання — це й нерозуміння: відбувається демонтаж країни. За не приналежного нам інформаційного й культурного простору, за розтлінного тиску, втраченого нами телебачення, зупинити цей процес украй важко.
Але воля, як відомо, здатна творити чудеса. Надто, якщо та воля колективна. Пасивність, інерція — підпомічні тим, що сіють і вирощують зло.
За ситуації з вислизанням ґрунту з-під ніг, за дикого беззаконня спідручніше зіпертися на блаженного Августина: держава, де немає правосуддя, — це просто зграя розбійників. Хіба не про нас?
Схильним до аполітичності пропоную мудрий вірш нобелівської лауреатки Віслави Шимборської «Діти епохи».
Ми — діти епохи,
епоха ж — політична.
Усі твої, наші, ваші
денні справи, нічні справи –
також справи політичні.
Хочеш чи не хочеш,
твої гени мають політичне минуле,
шкіра — політичний відтінок,
очі — політичний погляд.
Хоч що кажеш — має відгук,
хоч що замовчувш — має акцент
так чи інакше політичний.
Навіть ідучи полем, лісом,
робиш кроки політичні
на ґрунті політичному.
Аполітичні вірші теж є політичними,
а вгорі світить місяць –
уже зовсім не місячний об’єкт.
Бути чи не бути — так стоїть питання.
Яке ж воно, скажи, дорогенька? –
питання політичне.
Не мусиш бути живою істотою,
щоб набувати політичних дивідендів.
Вистачить бути нафтою,
концентрованим кормом чи відходами сировини.
Або столом засідань, за яким
сперечаються місяць за місяцем:
при якому дискутувати про життя і смерть –
округлому чи квадратному?
Тим часом гинули люди,
здихали звірі,
горіли будинки
і заростали поля
так само, як у давніх,
менш політичних епохах.
(Переклад О. Гордона, «ЛУ» від 16.06.2011 р.)
Володимир Базилевський
Інф.: "Літературна Україна"
Коментарі
