"Братні" кайдани
Ігор Лосєв, політолог, публіцист: "Драматичні події українсько-російської війни порушили чимало питань про співвідношення справжнього й декларативного в нашій державності"
Зокрема, про те, наскільки є насправді незалежною Україна в багатьох сферах її буття. Дійсність іще раз найпереконливішим чином продемонструвала величезну залежність нашої держави від Росії: економічну, енергетичну, політичну, технологічну тощо.
Але все це проблеми, які можуть бути вирішені й помалу вирішуються. Проте є ще одна, найбільш загрозлива й болюча, рабська духовно-ментальна залежність керівної «еліти» України від Москви.
Ця колоніальна за своєю суттю «еліта» формувалася протягом 340 років російського царату й комунізму, а потім упродовж понад двох десятиліть незалежності, коли чимало олігархічних та інших статків було зроблено на компрадорській співпраці з російською економікою (насамперед в енергетичній галузі), щó озолотило небагатьох, зробивши жебраками більшість і спричинивши хронічне технологічне відставання української промисловості, адже Росія ніяк не могла й не може бути світочем технологічного поступу. Орієнтація на відсталість інших зумовлює і власну відсталість. Така «еліта» фактично виступала й виступає «сіамським близнюком» російського панівного класу. Це породжує чимало негативних проявів із її боку, передусім нездатність бути керівним центром і провідною верствою нації в період великого історичного випробування, яким є війна.
Звідси небажання діяти відповідно до воєнних умов, намагання будь-що зберегти пуповину, яка пов’язує вищі верстви Москви й Києва. За великим рахунком нинішній керівний клас України є не українським, а глибоко малоросійським, абсолютно не відповідним статусу незалежної держави.
ПРИХІД ДО ВЛАДНИХ ВАЖЕЛІВ УКРАЇНИ НОВОЇ ЕЛІТИ БЕЗ МАЛОРОСІЙСЬКОЇ ГЕНЕАЛОГІЇ ОЗНАЧАТИМЕ, ЩО ДЕРЖАВА ПРОЙШЛА ТОЧКУ НЕПОВЕРНЕННЯ У СВОЇЙ ЕМАНСИПАЦІЇ ВІД ІМПЕРІЇ
Символічно, що подеколи представники (насамперед молоді) цього класу демонструють дуже прихильне ставлення до східного сусіда. Нещодавно вітчизняні ЗМІ показали фото сина президента й верховного головнокомандувача всіх Збройних сил України в російській футболці з відповідним написом та біло-синьо-червоними кольорами. Майже всі нащадки привілейованих родин цього класу вчаться за кордоном, де, як стверджують знавці, спілкуються переважно з дітьми можновладців РФ, утворюючи такий собі єдиний російсько-український феномен. За невеличким винятком усі ці керівні родини є російськомовними й російськоментальними, яким важко уявити, що центром світової цивілізації може бути якась інша столиця, крім Москви. Вони в Україні виступають законодавцями культурно-естетичної стильової моди та головними споживачами російського культурного продукту, від їхнього кола ця тенденція поширюється донизу, до мільйонів «посполитих».
У тому, що після всіх трагедій війни (за даними соціологів) 50% українців досі вважають росіян «братнім народом», величезна заслуга цієї «еліти», яка досі не може й не бажає розірвати «сіамську» пуповину. Будучи нездатними відірватися від «століци нашей родіни», ці люди тримають політичні двері відчиненими для «великого договорняка» (рівнозначного національній капітуляції) з путінським режимом, і в певному сенсі їхня цілком можлива зрада є небезпечнішою як від агресії Москви, так і від тиску західних партнерів. Ця ментально залежна від агресора й морально прогнила «еліта» є велетенським чинником геополітичного ризику для України. Саме вона ніколи не дасть нам по-справжньому усамостійнитися від Росії, а це означає, що точка неповернення в процесі унезалежнення від імперії буде постійно недосяжною. Отже, правдива самостійність Української держави не є можливою без докорінної зміни еліт, без формування потужної контреліти, яка вже сьогодні стихійно формується в середовищі добровольців, волонтерів та небайдужих громадян, декому з котрих, незважаючи на глибоку і стійку антипатію до влади, самим доведеться стати владою.
Нинішня вітчизняна «еліта» є своєрідним національно-регіональним загоном російсько-української постімперської верхівки. До 2014 року, за умовної незалежності України, це ще можна було якось сприймати і з цим миритися, що наше суспільство й робило. Проте після рішучого вибору Майдану, після розв’язання Москвою війни на знищення повноцінної української державності, що стала неминучою, існування такої псевдоеліти є неприпустимим і вкрай загрозливим анахронізмом, котрий слід якнайшвидше усунути в період бойових дій, коли вирішується доля українського суспільства.
Саме прихід до владних важелів України нової еліти без малоросійської генеалогії означатиме, що держава пройшла точку неповернення у своїй емансипації від імперії, бо ж українська еліта матиме значний вплив на широкий загал країни, сприяючи посиленню в ньому патріотично-конструктивних сил та маргіналізації антинаціональних проімперських елементів. Однак, ураховуючи, що нині потуга традиційних постімперських «еліт» не зазнала поразки, не є помітно послабленою, виключати можливість національного геополітичного регресу аж ніяк не випадає. На жаль, загроза реставрації неоколоніального статусу, імперського реваншу є нині для України цілком реальною.
Інф.: tyzhden.ua
Коментарі
