Вікторія БЕКЕШКО, журналіст, м. Донецьк, для Волі народу
Змінити політиків недостатньо, потрібно змінити країну, - донецькі студенти
Більшість українців чомусь думає, що обов'язково всі донбасівці проголосували за Партію Регіонів. Але всі забувають про таку непередбачувану рушійну силу як молодь. Звісно, у кабінку з виборцем ніхто не заходив, тому більшість залишилася непохитною у своєму виборі.  
Молодь же, особливо студенти, виражали недовіру до цієї партії та особливе невдоволення, коли їх  примушували голосувати за будь-кого, а перед цим вели на агітацію Бахтєєвої, яка балотувалася від тих самих "регіонів".  

Як казав англійський вчений і політичний діяч Джон Морлей “Політика - це невпинний вибір із двох зол”. Тому не дивно, що ми саме таким чином обираємо собі уряд. Не важливо, мова йде про президента, представників партії до Парламенту чи мера міста.  Завжди нам доводиться обирати краще з гіршого. Альтернатива – явно не наш “коник”, і тому навіть опозиція не зовсім являє собою “інакший вибір”.

Як завжди, вибори в Україні пройшли доволі гучно. З одного боку, за кожною агітацією ховалися надії пролізти до парламентських лав. З іншого боку, ці надії зустрічала людська зневіра та скептицизм. “Ох, навряд чи на тих лавах будуть піклуватися про нас”, - такі слова можна було чути майже на кожному кутку, і не тільки від бабусь. Та незважаючи на це, люди все одно йшли і голосували.  Їм треба було визначитися тільки з одним  -  до якого політичного клану примкнути.

Прийнято вважати Донбас батьківщиною Партії Регіонів. Вона тут зростала, поки не розрослася на всю Україну і не зайняла провідну позицію серед інших українських партій. Але коріння…його нікуди не дінеш. Тому часто мешканцям Донбасу дякують за президента у «досить ввічливій» формі та не забувають часто-густо звинувачувати в інших промахах.  І більшість українців чомусь думає, що обов'язково всі донбасівці проголосували за Партію Регіонів. Але всі забувають про таку непередбачувану рушійну силу як молодь.

Якщо брати спільний показник, то безперечно, більшість громадян у Донбаському регіоні надала перевагу «регіонам». Та здебільшого це люди більш зрілого віку, які перетнули межу «тридцять».  Молодь же, особливо студенти, виражали недовіру до цієї партії та особливе невдоволення, коли їх  примушували голосувати за будь-кого, а перед цим вели на агітацію Бахтеєвої, яка балотувалася від тих самих «регіонів». Звісно, у кабінку з виборцем ніхто не заходив, тому більшість залишилася непохитною у своєму виборі.  І якщо казати чесно, то він часто складався з двох слів «Проти всіх». Завдяки тому, що таку графу відмінили, прийшлося все-таки подолати власну невизначеність. У пригоді стали такі аутсайдери як Партія Зелених, «Родная Отчизна» та інші. Хоча багато хто переключив свою увагу  на нову політичну силу «Удар», лідер якої принаймні  втілює в собі силу та авторитет. Та неабияке значення мало слово «нова». Здається, всі люди втомилися від одних і тих же політичних ігор, набридло бачити до болі знайомі обличчя та слухати обіцянки, які скреготять на зубах кандидатів. Потрібна зовсім нова, кардинально відмінна від всіх політичних партій, сила, яка б дійсно вдихнула у стару систему свіжого повітря.  Про це казав Тигіпко, зазначаючи, що у владі обов'язково треба зробити кадрові зміни, уряд повинен омолоджуватися. За його словами, туди треба брати людей ще радикальніших поглядів на реформування країни, ніж ми маємо на певний момент. І молодь, як ніхто інший, це розуміє.

Але виходить якесь замкнуте коло. Влада говорить, що треба молодь допустити в політичне середовище, а сама не поспішає цього робити. Тому звідусіль можна чути, що поки на політичній арені залишатимуться ті ж самі партії, нічого не зміниться. Та щось нове нізвідки не візьметься. Треба самим намагатися рухатися вперед, спробувати змінити ситуацію. А в цьому-то і проблема, бо значна частина донбаської молоді впевнена, що нічого вже змінити не можна. І знову замкнуте коло. Поки не прийдуть нові сили, нічого не зміниться, але вони не прийдуть, бо молоді люди не вірять, що це можливо, і  тому вони, виправдовуючи частково себе, по суті нічого не роблять.

Дивлячись на це, донбаську молодь можна охарактеризувати як більш індиферентну, хоча, здається, це визначення підходить багатьом молодим людям і з інших регіонів. Звісно, молодь хвилює і політична ситуація в країни, і реформи та методи правління влади. Все це часто викликає доволі запальні дискусії в певних колах. Але далі розмов ніщо не йде. В цьому - вся сіль. Що стосується молодіжних політичних організацій у Донбасі, то їх дуже небагато, і здебільшого, про них знають ті, хто цікавиться політикою.  Для інших такого не існує. Правда є Фундація Регіональних Ініціатив, а просто кажучи ФРІ, яка займається суспільними, екологічними, політичними питання, проводить усілякі бізнес-тренінги та семінари, провокаційні акції і просто дискусії з актуальних проблем.  

Наприклад, у жовтні пройшов «Молодіжний Форум Майбутнього 2012», на якому обговорювалися питання, чи може молодь вплинути на владу, що вона може зробити для якісного оновлення Парламенту і чи є в неї необхідні інструменти, щоб змінити ситуацію в країні..  Та знову ж це нагадує ті самі студентські дискусії за чашкою чаю, тільки більш масові та організовані. Нема дій! Хоча їх і не може бути, поки люди не визначилися з однією спільною думкою: до якої сторони примкнути, до російської чи європейської.   Визначитися треба не тільки між собою у Донбаському регіоні, а треба, щоб ця думка збігалася і з Західним, і з Центральним, і з Південним регіонами. Спільність – ось чого нам так бракує і заважає нам рухатися вперед. А це вічне «українське» мовне питання ще більше нагнітає атмосферу нерозуміння і деякої ворожості. Хоча, по суті, ця проблема роздута самими політиками. Мабуть, легше народу підкинути тему для суперечок, ніж намагатися об'єднати його, не дивлячись на суцільні протиріччя. А поки не буде такого кроку зроблено, розрив між регіонами залишатиметься таким, як різниця між нашими двома класами: бідним та багатим.  
І це ще одна проблема, яка хвилює молодь Донбасу. У яке б місто не поїхав, особливо велике, звідусіль помітний цей контраст: багаті та бідні, середнього не дано. Як  і немає малого бізнесу, за допомогою якого з'явився би цей необхідний середній клас.

Звісно, влада намагається підвищувати соціальні стандарти. Як зазначалося на офіційному сайті Партії Регіонів, з 1 жовтня в Україні зросли державні соціальні виплати, пенсії та оклади держслужбовців. А саме, прожитковий мінімум встановлений на рівні 1060грн, мінімальна заробітна платня - 1118 грн., а мінімальні пенсія – 856 грн. Віктор Янукович відзначає, що за 2 останніх роки зарплатня та пенсія у середньому зросли на 35- 40 %. Досить непоганий показник, беручи до уваги, що ціни зросли десь на 50 %. Принаймні люди не помічають першого, проте дуже скаржаться на вічну нестачу грошей.

Всі ці проблеми наявні, вони хвилюють кожного, хто ходить з розтуленими очима  і все помічає навколо.  Але сама суть проблеми криється не тільки в підвищенні цін, у відсутності належного медичного обслуговування чи в іншому аспекті. Справа в самій системі, в механізмах та методах правління, і нарешті, в самій мотивації. Для кого все це робиться: для народу чи...? Риторичне запитання, за яким постає ще одне: «Як саме молодь хотіла би змінити ситуацію в країні?».  На нього принаймні є відповіді.

Ігор, 25 років:
По-перше, я робив би президентсько-парламентську республіку. По-друге, треба обмежити повноваження президента, позбавити права призначати Міністра іноземних справ та Міністра оборони. Також необхідно посилити роль опозиції, щоб вона дійсно брала участь у розвитку держави, не тільки контролюючи роботу Правлячої коаліції, а щоб була ініціатором альтернативних законів. Значно покращиться ситуація, коли з депутатів зніметься право недоторканності, а податок на багатство буде залежати від прибутку. Чи більше він складатиме, тим більше буде відсоток податку.

Ксенія, 20 років:
Всі скаржаться на політиків. А я вважаю, що не їх треба змінювати, а ситуацію загалом. Ми маємо чудові приклади успішних країн-сусідок, чий досвід може стати нам у пригоді. Тільки спочатку треба належну увагу приділити освіті та особливостям нашого менталітету. Як у тому вислові: «Для того, щоб витрачати гроші з розумом, для початку треба витратити їх на розум».

Артем, 20 років:
Мені здається, даремно намагатися, щось змінити. Краще змінити країну.

Ліза, 23 роки:
У першу чергу, хочеться, щоб люди перестали бути байдужими. Бо відома всім фраза «Від нас нічого не залежить» тільки показує, що насправді ніхто нічого не хоче робити, бо для цього треба докладати не аби яких зусиль, а не просто лежати на дивані та скаржитися на нещасну долю народу. Так що для початку буде достатньо, щоб люди почали активно реагувати на політичні зміни в країні, цікавитися цим питанням і звісно розбиратися в політиці, а не просто пускати в хід величезний список обвинувачень та скарг.

Олена, 22 роки:
Я не думаю, що я можу вплинути на ситуацію в країні, одних моїх зусиль недостатньо. Тим паче мені як творчій особистості тут нічого робити. Тому не бачу кращого варіанту, ніж поїхати з цієї країни кудись за кордон.

Отже, молоді є над чим подумати.

Вікторія Бекешко

Коментарі

Download SocComments v1.3
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити