Існує небезпека переродження й використання молодих українських патріотів у політичних ігрищах
Дуже багато за останній тиждень було сказано й написано про "Національні дружини", в тому числі й у "Дні". Проте деякі аспекти, як на мене, лишилися невисвітлені, а, між тим, вони мають важливий характер.

Винесімо «за дужки» всі сумніви щодо цілей діяльності «Національних дружин». Припустімо, що цілі організації виключно благородні, а її лідери – це справжні лицарі без страху та докору, які добирають дружинників за своїм взірцем і подобою. Але навіть у такому разі залишаються серйозні «але».

От, скажімо, «Правий сектор» свого «класичного» зразка, до розколу. У той час, як сотні його членів воювали на фронті та «зачищали» оперативний тил, наводячи одним своїм найменуванням жах на росіян і їхніх маріонеток, певні групи шаромижників, збагнувши, що до чого, скористалися з іміджу організації («грізної до ворогів, справедливої до своїх») і влаштували цілу низку нахабних рейдерських загарбань під прикриттям імені й емблематики «правосеків». Спокуса велика – щось відхопити й утекти… Нападники, між тим, могли мати уславлені «візитки Яроша» і свої фото з лідером тодішнього «Правого сектора». То й що? Он у мене є фото разом з Віталієм Кличком чи Леонідом Кравчуком, але це означає тільки те, що ми перетнулися у певний час у певному місці у певних справах, а не те, що я на них працював чи працюю, чи не так? І зараз цілком можливе повторення того ж самого, до чого неодмінно додасться політтехнологічна спроба дискредитації (така вже у нас політика!) самої ідеї «Національних дружин» або їхніх лідерів.

І ще одне, ще більш небезпечне та сумне. Певні регіональні організації та групи «Правого сектора» (в тому числі й за участі фронтовиків) свого часу вирішили, що мають право діяти автономно, вирішувати, хто правий, хто винний, наводити такий «український порядок» у межах свого розуміння, часом збиваючись на відверто бандитські дії. Це немалою мірою сприяло дискредитації організації – хоча паралельно з цим її члени самовіддано воювали й героїчно гинули за України. А на додачу в лавах «правосеків» швидко з’явилися й різноманітні «заслані козачки». Й агентура московська, поза сумнівом, з’явилася – ФСБ і СВР традиційно вміють вербувати…

А це все означає, що в будь-якій організації на кшталт «Національних дружин» потрібні як жорстка, але свідома дисципліна, так і своєрідна служба внутрішньої безпеки. Та от проблема: такі служби чи їхні підрозділи мають погану властивість «тягнути ковдру на себе» й підмінювати політичне ядро організації або взагалі усувати його й підпорядковувати все собі. Як бути з цією задачею на «квадратуру політичного кола»? Чи є вже відповідь?

І про ще один небезпечний аспект, який зветься «переродження». Поясню на прикладі 1960-х – хоча доба тоді була принципово інша, проте щире завзяття та готовність молоді протистояти суспільному злу та наводити порядок і встановлювати справедливість у державі існували завжди.

Отож: на початку 1960-х повсюдно по СРСР почали з’являтися так звані «комсомольські оперативні загони». Суспільна атмосфера тоді сприяла не тільки цим щиросердим ініціативам («знешкодимо погань, хай чесні люди живуть спокійно!»); згадаймо лишень Клуби творчої молоді, які виникли під патронатом комсомолу у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Дніпрі… Атмосфера десталінізації (у 1961 році Сталіна винесли з Мавзолею), загальної «відлиги», віри в те, що вдасться швидко дійти до «царства свободи» зіграли свою роль. І взагалі – офіційна настанова звучала тоді так: ми будуємо комунізм, тож не міліція, а самі громадяни підтримуватимуть порядок. Навіть МВС було перейменовано на Міністерство охорони громадянського порядку…

Отож ініціатива «знизу» та бойовий настрій молоді були фактом. «Нагорі» теж були ініціативні люди, передусім Олександр Шелепін («Залізний Шурик», як його звали у партійних колах). Активний комсомольський діяч, він у 1958 році очолив КДБ, а в 1961-му був переведений на посаду секретаря ЦК КПРС. Тоді йому ледь виповнилося 43 роки і він був «своїм» для комсомольської молоді.

Ще очолюючи КДБ, Шелепін ініціював створення перших комсомольських оперзагонів як своєрідних допоміжних структур. У 1962 році він очолив новостворений Комітет державно-партійного контролю та став заступником голови уряду СРСР, і тут уже розгорнув на повну силу створення мережі цих де-факто підпорядкованих йому особисто формувань (КДБ очолював його друг й однодумець Володимир Семичасний, а ВЛКСМ – його висуванець Сергій Павлов, тож проблем з підпорядкуванням не було). Шелепін став одним із головних організаторів скинення Хрущова, по тому ввійшов до президії ЦК КПРС (так тоді звалося політбюро). Здавалося, ще пара кроків – і вся влада в Радянському Союзі в нього в кишені, а знаряддям її здобуття стануть «компетентні органи» та парамілітарні оперативні закони, які вже одержали спеціальну форму a la юнгштурм часів Комінтерну. А щоб його «вовченята» нагострили зуби та відчули «смак крові», Шелепін, маючи величезні можливості, дозволяв їм дуже багато «благородних справ».

Хоча на початку діяльності цих загонів абсолютна більшість їхніх справ була справді благородною. Кримінальники, шпана різного ґатунку, п’яниці й інший контингент такого ґатунку боявся їх чи не більше за міліцію. Молоді комсомольці сміливо йшли на озброєних бандитів, вони легше за «мєнтів» вишукували злодійські кубла, їм більше довіряли люди – адже ці хлопці жили та працювали на виробництві чи вчилися поряд із земляками! Та крок за кроком самовіддані ентузіасти «наведення громадського порядку» стали відходити від себе ж самих, якими ще недавно були. Вони (за підтримки «згори») привласнювали собі право карати та милувати, втручатися у сімейні та виробничі справи, боротися не тільки зі шпаною та злочинцями, а й зі «стилягами», «носіями буржуазної моралі» та навіть із «художниками-абстракціоністами» (з легкої руки Хрущова, останнє поняття тоді стало символізувати ледь не антирадянщину). Відбулося переродження. Ентузіасти наведення «справедливого порядку» де-факто перетворилися на штурмовиків «залізного Шурика», готових на все. Ясна річ, компартійна еліта побачила в усьому тому небезпеку для свого розкішного життя з боку Шелепіна та його прибічників, які орієнтувалися на свого роду «покращений сталінізм», і першою завдала удару: наприкінці 1965-го Шелепін утратив посади в уряді, залишившись членом президії і секретарем ЦК, а в 1967-му перестав бути й секретарем, втративши можливість впливати на кадрову політику (а його друг Семичасний з посади голови КДБ СРСР «злетів» на роботу заступником голови Ради міністрів УРСР). Комсомольські ж оперзагони реорганізували; з них викинули чимало колишніх наївних активістів, декого віддали під суд, натомість набрали слухняних виконавців будь-яких наказів «згори».

Я так детально описую всі ті перипетії тому, що небезпека переродження й використання в політичних ігрищах молодих українських патріотів існує; на жаль, боротьба за владу в Україні – за радянським зразком – нерідко нагадує «вовтузіння бульдогів під килимом» (це визначення кремлівської політики приписують Черчиллю; як бачимо, кремлівські бацили заразні…). Тож усім – виходячи навіть лише з описаного вище) слід бути відповідальними й обережними: і суспільству з «Національними дружинами», і цим дружинам із самими собою. Хоча, з іншого боку, запит того ж суспільства на формування такого ґатунку існує, і це також об’єктивна річ, яку не можна не враховувати.

Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити